Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 28)

— У Ґізели лихоманка, — промовив Ґутред.

— Я знаю.

— Едред каже, до неї треба торкнутися рядниною, що закриває обличчя святого Кутберта. Це її зцілить.

— Сподіваюсь, — стримано відповів я.

Попереду нас в оточенні десятка своїх вояків у кольчугах їхали Іварр і його син. Я подумав, що коли вони зараз розвернуться, то без зайвого клопоту зможуть зарубати нас із Ґутредом, тому я нахилився і приповільнив його коня, аби з нами могли порівнятися Ульф та його люди. Ґутред дозволив мені зробити це, хоч і не розумів навіщо.

— Утреде, він нам не ворог.

— Одного дня вам доведеться вбити його, — мовив я. — І тільки тоді ви будете в безпеці, мілорде.

— Хіба зараз мені щось загрожує?

— У вас мала і погано підготована армія, — відказав я. — Іварр знову збере військо: найматиме вояків, вправних з мечами, щитами і списами, аж доки знову не стане володарем Нортумбрії. Поки що він слабкий, але так не триватиме вічно. Того він і хоче Дангольм — щоб повернути собі силу.

— Знаю, — терпляче промовив Ґутред. — Я все розумію.

— А видавши Ґізелу за Іваррового сина, скільки людей ви отримаєте за це? — спитав я.

Він кинув на мене різкий погляд.

— А скільки людей можеш дати мені ти? — відповів він питанням.

Не дочекавшись, що я скажу, він пришпорив свого коня і помчав схилом до зруйнованого монастиря, в якому жили К’яртанові люди. На повалені стіни поклали солом’яну стріху, під нею розмістили кострище і з десяток платформ для сну. Мешканці цього місця, скоріш за все, повернулися в Дангольм ще до того, як ми перетнули річку дорогою на північ, адже з усього було видно, що будівля порожня давно. Вогнище було холодне, а за пагорбом, у широкій долині між монастирем і старим римським фортом, стояли повітки для рабів — курені, грубо складені з пруття. Там також було безлюдно.

Втім, у старому форті жили люди, котрі доглядали сигнальне вогнище, яке розводили в разі, якщо на річці з’являлися ворожі кораблі. Та я сумнівався, що сигнал хоч колись використовували, адже жоден дан не насмілиться вторгнутися на К’яртанові землі. Щоправда, під самим пагорбом, у закруті Тіну перед виходом у море, стояло одиноке судно.

— Дізнаємося, для чого він тут, — проказав понуро Ґутред, невдоволений присутністю корабля, і наказав своїм вартовим стягти курені до руїн монастиря і підпалити стріху. — Спалити все дотла! — кинув він. Спостерігаючи за роботою, всміхнувся до мене: — Подивимося, що то за корабель?

— Торговельний, — відповів я.

Належав він однозначно данам, бо інші судна до цих берегів не плавали, та навряд чи це військовий корабель, адже корпус його був коротший і ширший, ніж у бойового.

— У такому разі пояснімо йому, що торгувати тут більше не можна, — сказав Ґутред. — Принаймні рабами.

Ми рушили на схід, за нами — десяток людей. Серед них був Ульф, а також Іварр із сином. Позаду плентався Янберт, що не припиняв умовляти Ґутреда відбудувати монастир.

— Спершу треба закінчити храм святого Кутберта, — сказав Янбертові Ґутред.

— Але тутешню будівлю необхідно відновити, — не вгавав Янберт. — Це священне місце. Тут жив святійший преподобний Беда.

— Відновимо, — пообіцяв Ґутред, зупиняючи коня біля поваленого з п’єдесталу кам’яного хреста, котрий лежав наполовину вгрузлий у землю серед бур’янів. Він був прикрашений майстерними різьбленими зображеннями звірів, рослин і святих. — І хрест цей знову стоятиме тут, — додав він і оглянув широкий закрут річки. — Чудове місце.

— Згоден, — сказав я.

— Якщо сюди повернуться ченці, воно знову процвітатиме, — відповів він. — Вони ловитимуть рибу, добуватимуть сіль, вирощуватимуть збіжжя й розводитимуть худобу. А чим заробляє Альфред?

— Податками, — відказав я.

— А церкву він ними обкладає?

— Зазвичай ні, — мовив я, — лише коли справи йдуть сутужно. Врешті, навіть церква мусить платити, якщо хоче захисту.

— Він карбує власну монету?

— Так, мілорде.

Ґутред засміявся:

— Складно бути королем. Думаю, варто навідати Альфреда і спитати в нього поради.

— Він буде радий, — сказав я.

— Він мене прийме? — стурбовано перепитав він.

— Я в цьому переконаний.

— Навіть попри те, що я дан?

— Ви ж християнин, — запевнив його я.

Замислившись над моїми словами, він спрямував коня туди, де, звиваючись заплавою, стежка перетинала мілкий струмок, у якому ставила пастки на вугрів чернь. Забачивши нас, селяни падали навколішки, а Ґутрум вітав їх усмішкою, якої, втім, ніхто не бачив, адже стояли вони зі схиленими головами.

До берега від корабля брело четверо чоловіків. Усі були без зброї, тому я припустив, що вони вийшли привітатися з нами і запевнити, що не мають злих намірів.

— Скажи мені, — несподівано озвався Ґутред, — те, що Альфред християнин, робить його інакшим?

— Так, — відповів я.

— І в чому ж?

— Він завжди прагне до добра, мілорде, — мовив я.

— На відміну від нашої віри, еге ж? — сказав він, забувши, що й самого його нещодавно охрестили.

— Невже, мілорде?

— Одін і Тор хочуть від нас мужності й вимагають поваги до себе, — промовив він. — Їм не подобається, коли люди творять добро.

— Це правда, — погодився я.

— А в християн інакше, — сказав він, зупиняючи коня в кінці стежини, де починався низький піщано-кам’янистий берег. З дальнього його краю, за сотню кроків від нас, стояла четвірка з корабля. — Дай мені меч, — раптово попросив Ґутред.

— Меч?

Він терпляче усміхнувся:

— Ті моряки не озброєні, Утреде, і я хочу, щоб ти поговорив з ними. Тому віддай мені свій меч.

Зі зброї я мав лише Подих Змія.

— Мілорде, я не люблю ходити без зброї, — м’яко заперечив я.

— Це правило ввічливості, — наполіг Ґутред, простягаючи руку.

Я не ворухнувся. Жодне з відомих мені правил етикету не вимагало, щоб лорд знімав меч для розмови з простим моряком. Подивившись на Ґутреда, я почув за спиною сичання мечів, які виймали з піхов.

— Віддай меч, — повторив Ґутред, — а тоді йди до тих людей. Я потримаю твого коня.

Пригадую, як я озирнувся на заплаву позаду, оглянув широкий берег перед собою й подумав, що варто лиш дати коневі остроги, і він помчить мене геть звідси, але Ґутред схопив його за вузду.

— Передай їм вітання від мене, — з притиском промовив він.

Я все ще міг вирвати вуздечку з його рук і втекти, але мене оточили Іварр та його син. Обидва тримали мечі наголо, Іваррів скакун перекрив дорогу Вітнеру, котрий нервово захвицався. Я вгамував його.

— Що ви коїте, мілорде? — спитав я Ґутреда.

Він не відповів. Та й вигляд мав такий, ніби йому несила глянути мені у вічі. Зрештою він таки спромігся на відповідь:

— Ти сам казав, що Альфред зробить будь-що, необхідне задля збереження свого королівства. Це саме роблю і я.

— І що ж це?

Йому бодай стало пристойності зобразити занепокоєння.

— Ельфрік Беббанбурзький надасть нам свої сили для взяття Дангольма, — промовив він.