Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 30)

Врешті Сверрі перепинив мене сам. Підійшов, хлеснув по плечах батогом, і я звалився на лаву, а вже наступної миті його помічники дістали черствий хліб, розмочений у воді, й міх прокислого елю. Ніхто не розмовляв. На короткій щоглі тріпотіли шкіряні ґарделі, об борт плескалися хвилі, завивав кусючий вітер, а поверхню моря збурювали краплі дощу. Я взявся за свій амулет. Його мені залишили, адже він був простий, виточений з бичачої кістки і не мав жодної цінності. Я помолився всім богам — передовсім Ньйорду за те, що вберіг мене вночі, а в інших попросив сили для помсти. Думав, що як Сверрі та його моряки заснуть, піду повбиваю їх, та незчувся, як мене зморило. Вітер влігся, і поснули всі, та вже зовсім скоро нас, рабів, побудили і наказали підіймати вітрило, на якому ми понеслися вперед у дощі, до сірого небокраю на сході.

Четверо веслярів були саксами, троє — норвегами, троє — данами, а останній — ірландцем. Він сидів на сусідній лаві, й спершу я не здогадувався, що він ірландець, бо чоловік майже не розмовляв. Був він жилавий, смаглявий, чорноволосий і, хоч лише на рік старший за мене, уже мав бойові шрами, як у старого вояка. Про себе я відмітив, як моряки Сверрі дивляться на нього з осторогою, а коли пізніше того дня вітер змінився на південний і нам наказали гребти, ірландець запрацював веслом із сердитим обличчям. Тоді я й вирішив спитати, як його звуть, але тут же надбіг Гакка, шкіряним батогом уперіщив мене по лицю й зареготався. Побачивши ж, що я ніяк не виказую свій біль, він розсердився й огрів мене ще раз.

— Розмовляти заборонено, — сказав він мені, — бо ви тут — ніщо. Хто ти?

Я не відповів, за що отримав ще раз — уже сильніше.

— Хто ти? — повторив питання він.

— Ніщо, — вичавив із себе я.

— Ти розмовляєш! — вискнув він, завдаючи ще одного удару. — Розмовляти заборонено! — прокричав він мені в лице і вдарив по голові руків’ям батога.

Посміявшись із того, як вправно змусив мене порушити правила, Гакка повернувся на ніс корабля. Далі ми веслували в тиші, а як стемніло — повкладалися спати, але перед цим усіх нас скували одним ланцюгом. Так робили постійно, й один моряк завжди чергував на носі з луком на випадок, коли ми раптом вирішимо збунтуватися, поки наглядач з’єднуватиме наші ланцюги.

Сверрі добре знав, як керувати невільничим судном. В перші дні я всякчас виглядав нагоди зчинити заколот, але не знаходив. Кайданів не знімали ніколи. Коли ми заходили в порт, нас зганяли під стернову палубу й забивали вхід дошками. Проте там дозволялося поговорити, і так я познайомився з іншими рабами. Чотирьох саксів продав туди К’яртан. Вони були селянами і кляли християнського бога за свою долю. Норвеги й дани були злодіями, яких у неволю продали співвітчизники. Усі вони були дуже суворі й понурі. А про Фінана, ірландця, я довідався небагато, бо більшу частину часу він мовчав, уважно слухаючи інших. Він був найменший з нас, зате дужий, і з його обличчя, порослого чорною бородою, не сходив сердитий вираз. Як і сакси, він був християнином або принаймні носив на шворці потрощений дерев’яний хрестик, який інколи прикладав до губ для цілунку й молитви. Хоч балакав він не вельми багато, та завжди уважно слухав байки інших рабів про жінок, наїдки й життя в їхньому минулому, хоча я й припускаю, що здебільшого все те було вигадками. Я ж переважно мовчав, як і Фінан, котрий, однак, часом заводив тихцем журливу пісню своєю мовою, коли решта засинали.

З темниці нас випускали вантажити товар, який ми закріпляли під центральною щоглою. Часом моряки напивалися в порту, одначе двоє незмінно лишались тверезими і стерегли нас. Коли ж корабель ставав на якір, Сверрі дозволяв нам лишитись на палубі, проте всіх сковували одним ланцюгом, щоб ніхто не міг утекти.

Моя перша мандрівка на «Купці» була від штормових берегів Нортумбрії до Фризії, де ми довго пливли вздовж химерного краєвиду низеньких острівців, піщаних і болотистих берегів та раптових течій. Там ми зупинилися в крихітній лагуні, де вже вантажили товари чотири інших судна, всі з рабами на борту. Повантаживши на «Купця» вугрові шкіри, копчену рибу і хутра видр, ми попливли далі.

З Фризії ми попрямували на південь, до берегів Франкії. Про те, що зупинилися ми у Франкії, я довідався після того, як Сверрі повернувся з берега в кепському гуморі.

— Коли кличеш франка своїм другом, це значить, живеш ти далеко від нього, — пробубнів він, підіймаючись на борт. Побачивши, що я дивлюся на нього, він замахнувся на мене рукою, подерши мені лоба своїм срібним перснем з бурштиновою вставкою. — Падлючі франки! Падлючі франки! Злиденні франкські вишкребки!

Того вечора на стерновій платформі він кинув руни. Як і всі моряки, Сверрі був забобонний і мав торбу з в’язкою чорних рун, яку ховав під платформою. Я почув стукіт паличок над собою. Подивившись на розсип рун, він, либонь, уздрів у їх розкладі надію, адже вирішив залишитись у злиденних франкських вишкребків і вже за три дні мав успішний виторг. Ми повантажили на судно леза для мечів, наконечники для списів, серпи, кольчуги, тисові колоди та шкури. Це добро повезли далеко на північ, у землі данів та свеїв, де й продали. Франкські клинки завжди високо цінувались, а з колод виготовляли борони. За виторг Сверрі накупив повний трюм залізної руди, яку ми повезли назад на південь.

Сверрі чудово вмів командувати рабами і ще краще — заробляти гроші. Монети стікалися до його корабля невпинним потоком, і він тримав їх у великій дерев’яній скрині в трюмі.

— Хочете накласти лапи на моє добро? — став кричати він нам одного дня, коли ми наблизилися до якогось безіменного узбережжя. — Щури ви морські! — Думка про те, що ми можемо його пограбувати, розв’язала йому язика. — Думаєте, зможете мене обдурити? Та я повбиваю вас раніше! Потоплю всіх до одного, заллю горлянки тюленячим гівном, доки не передушитеся всі.

Ми продовжували мовчки веслувати під його крики. Рік уже повернув на зиму. Де ми — я не знав, розумів тільки, що десь на півночі, в морі, яке оточує Данію. Доправивши останній вантаж, ми повели свій порожній корабель уздовж безлюдного піщаного берега, доки Сверрі не звернув у порослу очеретами річку й вигнав «Купця» на болотистий суходіл. Почався відплив, і корабель сів на мілині. Поселення біля потічка не було, крім приземкуватої хатини, критої очеретом. З дірки в її стрісі курився димок, угорі кружляли чайки. На порозі з’явилася жінка, і щойно Сверрі зіскочив на берег, вона, радісно скрикнувши, побігла до нього, а він схопив її в обійми й закружляв. За жінкою надвір вибігло троє дітей, і кожному купець дав по жмені срібла, полоскотав, попідкидав у повітря та обійняв.

Тут, видно, Сверрі й планував перезимувати. Він наказав нам винести весь баласт із «Купця», зняти вітрило, щоглу й оснастку, а тоді на колодах вивезти подалі від води. Це було важке судно, тому Сверрі покликав сусіда з того краю долини допомогти парою волів. Його старший син, приблизно десяти років, дуже тішився, поганяючи нас стрекалом. За хатою стояв хлів для рабів, складений повністю з колод — навіть дах був дерев’яний. Там ми спали, закуті в кайдани, а вдень працювали: чистили «Купця», зішкрібаючи з бортів бруд, водорості й молюсків; мили днище, розстеляли вітрило, щоб вимилося під дощем, а тоді голодними очима дивилися, як жінка Сверрі зашиває його кістяною голкою. Вона була тілиста, коротконога, мала дебелі стегна і кругле обличчя, подзьобане якоюсь хворобою, — словом, зовсім не красуня, та ми настільки виголоднілися за жінками, що милувалися навіть нею. Це страх як тішило Сверрі, тому одного разу він обсмикнув їй сукню, показавши нам пухкі білі груди, і добряче нареготався з наших ошелешених поглядів.

Я не переставав мріяти про Ґізелу, намагався викликати її лице у свої сни, але вона не являлася мені, і мрії про неї не приносили мені втіхи.

Робітники Сверрі годували нас кашею, вугровим супом, черствим хлібом і рибною юшкою. Коли випав сніг — постелили в хліві брудні шкури, на яких ми лежали, слухаючи вітрюган і крізь шпарини між колодами дивлячись на сніг. Було настільки холодно, що один сакс не витримав. П’ять днів його била лихоманка, після чого він просто сконав, і двоє моряків віднесли його тіло до річки й викинули за лінію льоду, щоб його знесло відпливом. Неподалік обійстя ріс лісок, і кожні кілька днів нас виводили туди, давали сокири й наказували рубати дрова. Кайдани для цього зумисне затягували вужче, щоб у них не можна було зробити широкий крок, а коли ми були з сокирами, за нами наглядали озброєні луками та списами сторожі, і я розумів, що загину, не встигнувши добігти й до першого, але всякчас кортіло спробувати.

Якось один з данів вдався до такої спроби: зненацька крутнувся, кинувся на вартових — і в ту ж мить у живіт йому прилетіла стріла. Він склався вдвоє, і люди Сверрі повільно добили його. Довго лунали крики, а кров заляпала сніг на кілька ярдів довкола, доки він врешті не загинув. Така болюча смерть була уроком для нас, тому далі я лише мовчки рубав дерева, обтесував колоди, колов дрова клином і києм, а тоді повертався на ніч у хлів.

— Хай тільки його падлючі виплодки підійдуть ближче, і я з великою радістю подушу малих вишкребків, — сказав на другий день після того Фінан.