Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 32)

— Ні! — сердито гаркнув Фінан, підсунувся ближче і взяв мою руку в свої долоні. — Не можна здаватися, — прошипів він мені. — Ми з тобою — воїни!

«Я був воїном у минулому», — подумав я. Колись я носив блискучі лати й шолом, а нині перетворився на вошивого, обдертого, кволого плаксія.

— Ось, — сказав Фінан, просуваючи щось мені в руку. Це був один з оленячих гребінців на продаж, який він спромігся вкрасти і сховати в лахмітті. — Не здавайся, — повторив він.

Тим гребінцем я розчесав своє скуйовджене волосся, котре сягало вже майже до пояса. Я вичесав його, розплутав ковтуни, подіставав вошей, а вранці Фінан заплів його мені, а я — йому.

— Так носять волосся воїни мого клану, — пояснив він. — Ми з тобою воїни, не раби. Ми — войовники!

І хай ми були замучені, брудні та облізлі, смуток мій відступив, мов шквал на морі, і я відчув, як у мені знову оживає лють.

Наступного дня ми повантажили «Купця» злитками міді, бронзи та заліза. На корму викотили барила елю, а решту простору для вантажу заповнили солониною, сухарями й баліями солоної тріски. Сверрі насмішило наше заплетене волосся.

— Думаєте, це допоможе вам знайти собі баб? — пхикнув він до нас. — Чи ви вже самі себе за баб маєте?

Ми не відповідали на його кпини. Сверрі був у доброму гуморі — аж занадто. Він любив ходити в море, а з кількості запасів я розумів, що на нас чекає далека виправа, як і сталося. Раз за разом кидав він руни, і вони, либонь, розповіли йому, що на нього чекає велике багатство, адже він придбав трьох нових рабів, фризів, аби мати вдосталь людей для мандрівки, яка почалася для нас невдало, бо не встигли ми відійти від Гайтабу, як за нами погнався інший корабель. Гакка понуро оголосив, що це пірати, і далі на північ ми йшли на вітрилах і веслах, але переслідувачі скорочували відстань. Судно те було довше, майстерніше збудоване і рухалося швидше од нашого, тож відірватися вдалось, аж як запала ніч, дуже тривожна. Ми прибрали весла та опустили вітрило, щоб «Купець» не шумів, і я чув, як серед темряви плюскочуть весла наших переслідувачів. Сверрі та його команда присіли поруч із нами з мечами в руках, готові порішити нас, якщо ми бодай пискнемо. Мені страшенно кортіло зчинити галас, а Фінан навіть зібрався гупнути по борту нашого судна, аби привабити ворожий корабель, та за таке Сверрі прикінчив би нас на місці, тому ми сиділи тихо, переслідувачі пройшли мимо, і на світанку ми ніде не побачили їхнього судна.

Щоправда, подібні загрози буди рідкістю. Вовк не їсть вовка, сокіл не кидається на сокола, а нормани не полюють одне на одного, хоча деякі з відчаю і могли пробувати нападати на інших данів чи норвегів. До таких піратів ставилися як до покидьків, бруду, але водночас боялися. Зазвичай їх виловлювали і вбивали або продавали в рабство, та це не спиняло людей, і дехто не полишав спроб вдатися до розбою, знаючи, що коли вдасться захопити бодай одне багате судно, як «Купець», це принесе їм статус, владу і визнання. Однак тієї ночі ми уникли нападу, а на ранок попрямували далі на північ, не зупиняючись на ночівлю біля берега — ні тієї ночі, ні в багато інших, аж доки одного ранку я не побачив чорне узбережжя, втикане похмурими страшними скелями, об які билося спінене море, і подумав, що подорож добігла кінця. Проте виявилось, що цю землю ми не шукали. Натомість продовжили пливти, тепер уже на захід, далі взяли трохи південніше, зайшли в бухту біля острова і стали на якір.

Попервах Фінан думав, що це Ірландія, однак люди, котрі припливли до «Купця» на човнику, не розмовляли його мовою. Понад північним узбережжям Британії багато островів, і я думаю, це був один з них. На тих островах живуть дикуни, тому, не сходячи на берег, Сверрі обміняв кілька копійчин на чайчині яйця, в’ялену рибу й козяче м’ясо. На ранок знявся вітер, а ми вирушили в путь і гребли цілий день. Я знав, що прямуємо ми до західних обширів дикого моря. Раґнар Старший застерігав мене від тих морів, твердячи, що хоч за ними і є земля, більшість мандрівників, які рушали на її пошуки, не поверталися. Він розповідав, що ті західні землі населені душами загиблих моряків, там панують вічні сірість і тумани й вирують шторми, але ми взяли курс саме туди. Сверрі стояв на стерні зі щасливим виразом на плескатому обличчі, і я пригадав це відчуття — радість мандрівки на доброму кораблі, що аж бринить власним життям, смикаючи стерном під руками.

Наше плавання тривало два тижні. Ми йшли дорогою китів, і ці морські велетні спливали подивитись на нас і пускали в повітря струмені води. Вітер похолоднішав, хмари не сходили з неба, і я бачив, що в моряках Сверрі зростає невдоволення. Вони вважали, що ми заблукали, та і я думав так само, боячись, що життя моє урветься на краю моря, де велетенські вири поглинають кораблі. Понад нами, тужливо гукаючи в холодній білій порожнечі, кружляли птахи, під кораблем плавали кити-велети, а ми знай веслували до болю в спинах. Неозоре сіре море було неспокійне, холодне, затягнуте білою піною, і за плавання нам випав усього один день, коли дув попутний вітер, завдяки якому ми напнули вітрило й понеслися вперед, із плюскотом розтинаючи сірі хвилі, що билися об наші борти.

Так ми дійшли до самого Край-Рога — вогняної землі, яку називають Туле. Тамтешні гори нескінченно димлять, і ми чули розповіді про чарівні озера гарячої води, хоча, поки був там, я не бачив жодного. Та й була це земля не тільки вогню, а й нескінченної криги. Тут були цілі крижані скелі, ріки, стрімчаки. Там водилася тріска, більша за людський зріст, і ми їли дуже добре, а Сверрі був щасливий. Усі боялися такої далекої мандрівки, але вона вдалась, а на Туле його вантаж коштував утричі більше, ніж у Данії чи Франкії, навіть попри те, що частину дорогоцінних товарів довелося віддати в дарунок тамтешньому володареві. Та Сверрі продав решту злитків, закупив китових кісток, моржевих бивнів і шкур, а також тюленячих шкур і знав, що коли вдасться доправити це все добро додому, буде гарний виторг. Він був у настільки доброму гуморі, що навіть дозволив нам спуститися на берег випити березового вина в довгій халупі, протхнулій китовим м’ясом. Ми були заковані, а до звичних кайданів нам додали ланцюги на шиї, ще й Сверрі найняв кількох сторожів із місцевих, щоб наглядали за нами.

Троє з них були озброєні довгими списами, які на Туле використовують для полювання на китів, четверо інших — ножами. Поки ми були під їхнім наглядом, Сверрі знав, що перебуває в безпеці, тому вперше за ті довгі місяці, що я був у нього, зволив побалакати з нами. Хвастав шляхом, який ми здолали, і навіть похвалив нашу майстерність за веслами.

— Але ви ненавидите мене, — буркнув він, дивлячись на мене й Фінана.

Я змовчав.

— Березове вино добре, — мовив Фінан. — Дякую вам за нього.

— Це не вино, а моржева сеча, — відказав Сверрі, бекаючи. Він був уже добряче п’яний. — Ви ненавидите мене, — повторив він, утішений нашою ненавистю. — Я спостерігаю за вами і бачу це. З решти давно вибили дурощі, а ви ладні вбити мене за першої-ліпшої нагоди. Мабуть, варто було б позбутися вас, віддати в жертву морю.

Ми мовчали. Сиплючи вусібіч іскрами, у вогнищі тріснула березова колода.

— Але гребці з вас нівроку, — продовжив Сверрі. — Якось я звільнив одного раба. Він мені дуже подобався, тому я його звільнив. Довіряв йому. Навіть поставив стерновим. А тоді він спробував мене вбити. І знаєте що я з ним зробив? Убив, а тіло прибив на носі, щоб воно там згнило. Це був мені урок. Ви тут, щоб веслувати, і ні для чого більше. Ви веслуватимете, доки не сконаєте.

Невдовзі він захріп, ми також поснули, а на ранок повернулися на борт «Купця» і під кусючим дощем покинули той дивний край льоду й полум’я.

Дорога на схід забрала набагато менше часу, бо в спину нам дув попутний вітер, тому решту зими ми провели на Ютландії, тулячись ночами у хліві й слухаючи, як Сверрі крекче на своїй жінці. Прийшли сніги, скувала річку крига. Настав 880 рік, я прожив уже двадцять три літа і знав, що мені судилося загинути в кайданах, бо Сверрі спостережливий, розумний і жорстокий.

А тоді прийшов багряний корабель.

 

Насправді був він не зовсім багряний. Більшість кораблів будують із дубових дощок, які з часом темніють, а цей був зроблений із сосни, і коли водною гладінню розливалося ранкове або вечірнє світло, здавалося, ніби він кольору потемнілої крові.

Коли ми вперше побачили його, він був яскраво-червоного кольору. Низький, довгий, стрункий корабель вигулькнув на східному небокраї й узяв курс на нас увечері після нашого відправлення в дорогу.

Його вітрило було брудно-сіре, помережане канатами, які тримали його, а на носі стриміла звіряча голова, чому Сверрі й вирішив, що це піратське судно, і звернув у плетиво вузьких річечок, які добре знав. Річки ті були мілкі, тому багряний корабель не пішов за нами. На веслах ми йшли зміїстими струмками, що поросли чагарниками, а багряний корабель усе лишався на виду, тримаючи, однак, дистанцію. З настанням ночі ми змінили напрямок, вийшли в море на відпливній течії, а люди Сверрі добряче відшмагали нас, щоб ми чимшвидше веслували від берега. Холодний світанок зустрів нас туманом, а коли той зійшов, ми побачили, що багряний корабель щез.