Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 34)

— Скинути баласт! — заволав він до нас.

Таке рішення далося йому складно, та це було куди краще, аніж загинути, тож ми викинули за борт усі злитки. Ми з Фінаном більше не могли лише вдавати роботу, бо, помітивши, що ми майже не стараємося, Сверрі заходився бити нас палицею, тож нам довелося допомагати решті нищити весь заробіток від року торгівлі. За борт викинули навіть клинки. Весь цей час багряний корабель невпинно наближався каналом і перебував уже за якусь чверть милі від нас, коли ми викинули у воду останні злитки і «Купець» накренився. Надійшов приплив, і довкола покинутого краму заплюскотіла вода.

— За весла! — проревів Сверрі.

Острів’яни дивилися здаля, не наважуючись наблизитися через страх перед озброєними воїнами на багряному кораблі. Під їхніми поглядами ми зійшли на воду, звернули на північ і рушили проти течії, з кожним помахом шкребучи веслами по дну, але Сверрі наказав гребти наполегливіше. Він ризикував знову сісти на мілину, проте того дня боги були на його боці, позаяк ми подолали канал, вийшли на хвилі, й «Купець» повернувся в море, де об ніс йому забилися пінисті хвилі. Напнувши вітрило, ми взяли курс на північ, а багряний корабель загруз у тому самому місці, де й ми до цього. Він нагнався на купу скинутого краму, а що був глибший од «Купця», на те, щоб витягти його, пішло більше часу, і поки команда нарешті звільнила судно, ми встигли сховатися за пеленою дощу, що налетів із заходу й залопотів по бортах.

Сверрі поцілував свій амулет. Він утратив своє добро, але був заможний і міг дозволити собі це. Втім, прагнучи лишатися заможним і надалі, він знав, що багряний корабель продовжить переслідування й залишатиметься біля узбережжя, доки не знайде нас, тому з настанням ночі наказав нам опустити вітрило і братися за весла.

Ми попрямували на північ. Багряний корабель досі йшов за нами, але сильно відстав, та й один від одного нас ховали шквали. З останнім Сверрі опустив вітрило, звернув корабель на захід, і моряки взялися хлестати нас. Двоє з них навіть сіли за весла самі — щоб ми могли втекти в темряві, доки на багряному кораблі помітять, що ми змінили курс. Це була нестерпно тяжка робота. Ми боролися з вітром і бурхливим морем, кожен рух віддавав пекучим болем у м’язах, і я вже почав думати, що от-от помру від знесилення. Закінчили ми аж глибокої ночі, коли Сверрі вже не бачив хвиль, що налітали з заходу, і наказав нам ховати весла. Позатикавши віка, ми попадали на борту як убиті, а корабель гойдався на бурхливій чорній воді.

Світанок застав нас самих у морі. З півдня хлестав вітер з дощем, а отже, веслувати не було потрібно, і ми напнули вітрило й понеслися сірими хвилями на вітрі. Я позирнув на водну широчінь, виглядаючи багряний корабель, але його ніде не було. Нас оточували лише хвилі, дощ, що хлестав за вітром, і дикі птахи, які білими стрілами проносилися в негожому небі. «Купець» упіймав потік вітру, вода неслася вздовж його корпусу, а Сверрі сперся на стерно і завів радісну пісню, святкуючи порятунок від таємничого ворога. Мені знову захотілося плакати. Я не знав, чий був багряний корабель і хто на ньому плавав, але чудово розумів, що ворог Сверрі — мій друг. Але його ніде не було. Ми втекли.

Врешті ми повернулись у Британію. Сверрі не мав наміру торгувати там, бо не мав чого запропонувати на продаж, і хоч на кораблі в нього були сховані гроші на закупівлю нового товару, за них він планував купити собі захист. Багряного корабля він уникнув, але розумів, що, повернувшись додому, побачить його біля берегів Ютландії, і я не мав сумніву: він хотів знайти інше місце для безпечної зимівлі. Це означало, що треба було знайти покровителя, який надасть йому притулок, поки «Купця» чиститимуть, ремонтуватимуть і конопатитимуть на березі, а за це доведеться платити сріблом. Ми, веслярі, чули тільки уривки розмов, проте з них збагнули, що Сверрі хоче взяти останній вантаж, продати його в Данії, а тоді знайти порт для сховку, з якого по землі зможе повернутися додому по срібло, необхідне для торгу в прийдешньому році.

Ми були біля британського узбережжя, щоправда, я не розумів, де саме. Та це точно була не Східна Англія, адже тут берег був усіяний скелями.

— Тут нема чого купувати, — буркнув Сверрі.

— Хутра? — кинув Гакка.

— Уявляєш, скільки за них здеруть у цю пору року? — сердито гаркнув Сверрі. — Та й дістанеться нам те, що не продалося навесні: засрані вівцями обрізки. Краще вже набрати вугілля.

Коли ми стали на ночівлю в гирлі річки, подивитись на нас до берега під’їхали озброєні вершники. Підпливати до нас на човнах, що стояли пришвартовані біля берега, вони не стали, отже, не збиралися чіпати нас, якщо ми не створюватимемо неприємностей. З настанням сутінків інше торговельне судно зайшло в річку й стало на якір неподалік. Його власник-дан підплив на човнику й сів побалакати зі Сверрі біля стерна. Жодного слова їхньої розмови ми не чули, бачили тільки, що вони п’ють і теревенять. Незнайомець пішов перед тим, як темрява закрила його корабель від нас, а Сверрі, схоже, лишився задоволений розмовою, бо на ранок прокричав подяку сусідам, а нам наказав піднімати якір і сідати за весла. Вітер ущух, море вгамувалось, і ми погребли на північ уздовж берега. Кинувши погляд на землю, я побачив, як над селами куриться дим, і подумав, що там на мене чекає воля.

Я марив волею, але розумів, що ніколи її не здобуду і помру за веслом, як безліч інших невільників Сверрі. З одинадцяти веслярів, які працювали на «Купці», коли я потрапив туди, в живих залишилося четверо, і одним з них був Фінан. Нині в нас було чотирнадцять гребців: спершу Сверрі замінив загиблих, а відколи полювання на нього розпочав багряний корабель — купив кількох нових. Деякі капітани садять на весла вільних людей, бо вважають, що вони працюють охочіше, однак такі гребці очікують на свою частку від заробленого срібла, а Сверрі був великим скнарою.

Під обід ми добулися до гирла річки, і, глянувши на мис із південного краю берега, я побачив високий маяк, котрий запалювали в разі ворожого нападу. Його я бачив і раніше. Хоч той маяк не відрізнявся від сотень інших, я впізнав його, бо стояв він на руїнах римського форту в місці, з якого почалася моя неволя. Ми повернулися на Тін.

— Раби! — оголосив Сверрі. — Ось що ми купимо — рабів, таких, як ви, падлюки! Ось тільки не зовсім таких, а жінок та дітей. Шотландців. Хтось балакає їхньою псячою мовою?

Жоден з нас не відповів. Та Сверрі не сильно потребував знавця шотландської мови, адже мав батоги, котрі промовляли не менш красномовно. Він не любив возити невільників, оскільки ті потребують постійного нагляду й харчу, але інший торговець розповів йому про жінок і дітей, полонених після чергового набігу на кордон між Нортумбрією та Шотландією, і що на них можна непогано заробити. Якщо серед них будуть гарненькі, їх можна дорого продати на невільничих ринках Ютландії, а Сверрі був потрібен добрий виторг, тому з припливом ми погребли в Тін. Прибувши в Джуруум, Сверрі дочекався, доки вода опуститься, оголивши уламки суден і товарів, а тоді вивів «Купця» на берег. Таке він робив нечасто, але цього разу хотів помити борти корабля перед поверненням у Данію, та й живий товар легше вантажити, коли судно стоїть на березі. Тож ми витягли корабель на мілину, і я помітив, що загорожі для рабів відбудували, а зруйнований монастир покрили свіжою соломою. Все було як раніше.

Щоб ми не повтікали, Сверрі надів на нас сковані докупи нашийники, а сам подався через заплаву до монастиря, залишивши нас драїти корпус корабля камінням. Фінан працював, співаючи рідною мовою і час до часу криво усміхаючись до мене.

— Виривай конопатку, Осберте, — сказав він мені.

— Щоб ми потонули?

— Так. Але разом з нами на дно піде і Сверрі.

— Хай собі живе, щоб ми могли його вбити, — мовив я.

— А ми його таки вб’ємо, — кинув Фінан.

— Не можна втрачати надії.

— Мені це снилося, — сказав він. — Відколи з’явився багряний корабель, я тричі бачив той сон.

— Але багряного корабля більше нема, — зауважив я.

— Ми вб’ємо його, обіцяю. А тоді я станцюю на його тельбухах.

Досягнувши найвищої точки опівдні, приплив спадав решту дня, доки «Купець» не залишився стояти високо понад хвилями, і назад на воду спустити його можна було вже аж після присмерку. Сверрі завжди нервувався, коли його корабель стояв на березі, а я знав, що він воліє завантажуватись і пливти одразу з нічним припливом. Він наготував якір, аби, як тільки споночіє, ми зіштовхнули судно на воду, вийшли на середину річки й були готові висуватися в путь із першими променями світанку.

Він купив тридцять три невільниці. Наймолодшим було не більше п’яти-шести, найстаршим — сімнадцять-вісімнадцять, і всі дівчата — жодного чоловіка. Коли їх привели, ми вже скінчили драїти корпус корабля і сиділи на лавах, оглядаючи їх голодними очима чоловіків, які давно не знали жінки. Рабині всі ридали, тому складно було сказати, наскільки вони вродливі.

Плакали вони через те, що потрапили в неволю, що їх забрали з рідних країв, що боялися моря й нас. Назирці за ними їхало з десяток озброєних вершників, жодного я не знав. Сверрі пройшовся перед рядом закованих у кайдани невільниць, оглядаючи зуби дітей і стягуючи сукні з жінок, аби краще розгледіти груди.