Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 35)

— За цю руду дадуть гарні гроші, — озвався до Сверрі один з вартових.

— За всіх них добре заплатять.

— Її я порав учора ввечері, — продовжив чолов’яга, — тож, мабуть, вона носить дитя від мене. Ох і поталанило ж тобі: маєш тепер двох невільниць за ціною одної.

Рабинь привели вже в кайданах, і Сверрі довелося доплатити за них і ланцюги, ще й купити харчів та елю, щоб тридцять три шотландки дожили до Ютландії. Провізію треба було принести від монастиря, тому Сверрі повів нас назад заплавою, понад потічком і аж до зваленого кам’яного хреста, де вже чекали віз і загін із шести вершників. На возі лежали діжки з елем, солоним оселедцем, копченими вуграми і мішки з яблуками. Сверрі відкусив від одного яблука, скривився і сплюнув.

— Червиве, — буркнув він і кинув нам огризок.

Мені вдалося зловити яблуко першим. Я розламав його навпіл і поділився з Фінаном.

— Зараз іще повбивають один одного за червиве яблуко, — пхикнув Сверрі й висипав на віз торбу монет. — На коліна, мерзото, — прикрикнув він на нас, коли до воза під’їхав сьомий вершник.

Ми покірно схилили коліна перед новоприбулим.

— Треба перевірити гроші, — промовив він, і я впізнав його голос, а піднявши голову, побачив перед собою Свена Одноокого.

Він подивився на мене. Я опустив очі і вгризся в яблуко.

— Франкські денарії, — гордовито проказав Сверрі, простягаючи Свенові монети.

Грошей Свен не взяв, бо задивився на мене.

— А то хто такий? — спитав він.

Сверрі зиркнув на мене.

— Осберт, — сказав він. Піднявши ще кілька монет, простягнув їх Свенові й додав: — А це Альфредові пенні.

— Осберт? — перепитав Свен, не зводячи з мене погляду.

На Утреда Беббанбурзького я був не схожий зовсім. Обличчя в нових шрамах, ніс зламаний, нечесане волосся висіло на голові космами, борода кошлатилась, а шкіра була чорна, як морений дуб. Та Свен не міг відірвати від мене погляду.

— Осберте, підійди-но до мене, — наказав він.

Через ланцюг, який приковував мене до інших веслярів, далеко відійти я не міг, але підвівся, ступив кілька кроків уперед і знову став навколішки, бо був рабом, а він — повелителем.

— Подивись на мене! — гаркнув Свен.

Я послухався, зазирнув йому в обличчя й побачив, що на ньому добра кольчуга і накидка, а сидить він на чудовому скакуні. Відтак я почав смикати щокою й пускати слину, як той божевільний, зашкірився, ніби радий бачити його, і гарячково затрусив головою. Вирішивши, либонь, що я один з тих рабів, які втратили розум у неволі, він махнув мені рукою і забрав гроші у Сверрі. Якийсь час вони поторгувалися, проте врешті порішили, що срібло доброї якості, відтак нам наказали знести бочки до корабля.

Усю дорогу назад Сверрі нещадно лупцював мене по спині.

— Що то ти там витворяв?

— Витворяв, пане?

— Нащо трусився й пускав слину, як недоумок?

— Гадаю, я захворів, пане.

— Ти знаєш того чоловіка?

— Ні, пане.

Сверрі щось запідозрив, але, не зумівши нічого з мене витягти, дав мені спокій, і ми взялися вантажити бочки на борт «Купця», котрий тепер уже стояв у воді майже наполовину.

Проте, роблячи це, я більше не сіпався й не слинився, і Сверрі подумав, що тут щось нечисто, а обміркувавши все як слід, добряче хряснув мене, коли додумався:

— Ти з цих країв!

— Та ну, пане?

Він знов огрів мене, цього разу сильніше. Інші раби мовчки дивились. Приреченого вони бачили з першого погляду, і лише Фінан мав до мене співчуття, проте не міг нічого вдіяти.

— Ти родом звідсіля! — гаркнув Сверрі. — І як я міг забути? Тут тебе й продали мені. — Він показав на Свена, котрий стояв серед руїн на верхівці пагорба за заплавою. — Які в тебе рахунки зі Свеном Однооким?

— Ніяких, — відказав я. — Раніше я його ніколи не бачив.

— Гівно брехливе, — лайнувся він.

Як і всякий купець, Сверрі мав чуття до доброго заробітку, тому наказав відщібнути мене від решти веслярів, залишивши, втім, кайдани на ногах і ланцюг навколо шиї. Узявши його за другий кінець, він зібрався повести мене до монастиря, та ми дійшли не далі відрізка берега, на якому починалася галька, бо Свен також встиг усе обміркувати. Моє лице марилося йому вві сні, тому, розгледівши свій кошмар у подобі пришелепкуватого Осберта, він помчав до нас учвал у супроводі шести своїх вершників.

— На коліна! — наказав мені Сверрі.

Я скорився.

Свен зупинив коня на березі перед нами.

— Поглянь на мене, — вдруге наказав він мені, і я підняв голову, пустив слину по бороді й знову засмикався, за що отримав по голові від Сверрі. — Хто він? — спитав у нього Свен.

— Каже, що зветься Осбертом, пане, — відказав Сверрі.

— Це він сам тобі сказав?

— Мені продали його тут, пане, просто на цьому місці, — сказав купець. — Тоді він і назвався мені Осбертом.

Свен усміхнувся, зіскочив з коня, підійшов до мене й узяв за підборіддя, щоб краще роздивитись обличчя.

— Ти забрав його тут? — спитав він у Сверрі.

— Його віддав мені король Ґутред, пане.

І тоді Свен нарешті впізнав мене, і його єдине око засяяло дивною сумішшю тріумфу і зневаги. Він огрів мене по голові — настільки сильно, що в очах у мене потьмарилось, і я завалився набік.

— Утред! — радісно проголосив він. — Ти Утред!

— Пане! — захищаючи, забіг поперед мене Сверрі. Щоправда, зробив він це не тому, що любив мене, а тому, що я міг принести йому легкий заробіток.

— Він мій, — промовив Свен, виймаючи з піхов довгого меча.

— Він мій, для продажу, і буде ваш, коли ви його купите, — сказав Сверрі покірно, але наполегливо.

— За нього, Сверрі, я вб’ю тебе і всю твою команду, — відповів Свен. — Отже, його ціна — твоє життя.

Тут Сверрі збагнув, що програв торг, уклонився, відпустив ланцюг і відступив, а я вхопився за вільний край і махнув ним на Свена. Цеп промайнув біля нього, змусивши відсахнутись, а я кинувся навтьоки. Ноги мої сковували кайдани, а тікати не було куди, окрім річки. Забрівши у воду, я крутнувся, готовий скористатися ланцюгом як зброєю, хоч і розумів, що мені кінець, бо Свенові вершники неслись на мене чимдуж. Я відступив глибше у воду, ладний скоріше потонути, ніж терпіти Свенові тортури.

Зненацька вершники зупинилися. Розштовхавши їх, наперед вийшов Свен, а тоді також закляк. Я стояв по груди у воді, з останніх сил тримаючи в руках ланцюг і готуючись кинутися назустріч чорній погибелі на дні річки, коли побачив, що він відступив на крок. Зробивши ще крок назад, він крутнувся й побіг до свого коня. На обличчі його відбився страх, і я ризикнув озирнутися, аби подивитися, що ж його налякало.

Позаду мене на веслах бистрою припливною течією з моря до берега нісся багряний корабель.

 

Розділ шостий

 

Багряний корабель був уже близько і, не зупиняючись, продовжував прямувати до берега. На носі в нього бовваніла голова чорнозубого дракона, на борту стояло ціле військо озброєних войовників у кольчугах і шоломах. З наближенням його гучнішав і шум: плюскіт весел, вигуки людей, шипіння спіненої води довкола червоного звіра на його високому носі.

Довелося відступити вбік, щоб мене не розчавило, бо біля берега корабель не стишив ходу, доки востаннє не сплеснули його весла, заскреготіло днище по піску, піднявся високо дракон і великий кіль зі страшним гуркотом уп’явся в прибережну гальку. Наді мною забовванів темний борт, у спину гупнуло держаком весла, зваливши мене під воду, а коли я насилу піднявся, то побачив, що судно нарешті зупинилось і з носа його на берег вискочив десяток вояків зі списами, мечами, сокирами й щитами. Вийшовши, вони затягли бойовий клич, гребці покинули весла, схопилися за зброю і приєднались до них. Були це зовсім не торговці, а вікінги, що прибули по здобич.

Свен утік. Видершись на коня, він помчав заплавою геть, тоді як його шестеро супутників виявились хоробрішими і спрямували коней на вікінгів, і ті миттю порубали їхніх скакунів разом з вершниками, забарвивши кров’ю прибережні хвилі біля мене. Я стояв з роззявленим ротом, не вірячи власним очам. Сверрі впав навколішки з піднятими руками, показуючи, що він не озброєний.

Капітан судна, величний чоловік у шоломі з орлиними крилами, повів своїх людей заплавою до монастиря, залишивши біля річки кількох вояків. Одним з них був здоровань, височенний, як дерево, й широченний, як барило, з заляпаною кров’ю сокирою в руках. Стягнувши шолом, він вискалився до мене і сказав щось, але я не почув його слів, ошелешено дивлячись на нього. Він усміхнувся ширше, і нарешті я побачив, що переді мною Стеапа.

Це був Стеапа Снотор, себто Стеапа Розумник. Це такий жарт, бо великим розумом він не вирізнявся, зате воїн був відмінний. Колись ми з ним ворогували, але зрештою подружилися. Зараз же він усміхався до мене, стоячи на березі річки, а я не міг второпати, що західний сакс робить на вікінгівському кораблі. Враз я розридався, усвідомивши, що тепер вільний, а ще тому, що Стеапина широка, шрамована, понура пика була найпрекраснішим, що я бачив, відколи востаннє був на цьому березі.

Я вийшов із води та обійняв його, а він незграбно поплескав мене по спині, не перестаючи шкіритися від радості.