Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 37)

Це був тільки початок історії. Всієї її того вечора я не почув, а лише згодом склав докупи по частинах і зараз розповім її тут. Почалося все з Гільди.

Ґутред дотримав слова і вшанував її, віддавши мій меч та шолом, кольчугу й браслети.

Він запропонував їй стати компаньйонкою його нової дружини, королеви Осбурги, саксонки і небоги скинутого короля Еофервіка. Однак Гільда вважала, що зрадила мене та образила свого бога, відмовившись від покликання черниці, тому попрохала Ґутреда відпустити її у Вессекс сповнити обов’язок. Він хотів, аби вона зосталася в Нортумбрії, але Гільда стала благати й казати, що того від неї вимагають Господь і святий Кутберт. На такий аргумент Ґутред здався і дозволив їй піти разом з послами, яких відрядив до Альфреда. Так Гільда повернулась у Вессекс і розшукала там Стеапу, котрий завжди ставився до неї неабияк прихильно.

— З нею ми поїхали у Фіфгідан, — розповів мені Стеапа тієї ночі, коли ми сіли біля поруйнованого муру біля вогнища з тинів.

— У Фіфгідан?

— Там ми викопали твій скарб, — провадив здоровань. — Гільда показала, де він закопаний, я його вирив, і з грошима ми пішли до Альфреда. Висипали все на підлогу перед ним, а в нього аж очі на лоба полізли.

Це й була головна зброя Гільди. Вона розповіла Альфредові про те, як Ґутред мене зрадив, і пообіцяла, що коли король відрядить експедицію на мої пошуки, на все золото і срібло, що лежить перед ним, вона збудує храм Божий, покається в гріхах і до кінця життя буде нареченою Христа. Вона добровільно наділа на себе церковні кайдани, аби я міг зняти свої залізні.

— То вона знову черниця? — спитав я.

— Каже, це її власний вибір, — відказав Стеапа, — а ще — так хоче Господь. І Альфред. Він погодився на її пропозицію.

— То Альфред тебе звільнив? — звернувся я до Раґнара.

— Сподіваюся, що коли я привезу тебе до нього, то звільнить, — мовив він. — Я поки ще заручник, але Альфред дозволив вирушити на пошуки тебе в обмін на обіцянку повернутися до нього. Скоро ми будемо вільні. Від Ґутрума клопотів більш немає. Тепер його звуть король Етельстан.

— Він у Східній Англії?

— Так, там, — підтвердив Раґнар. — Будує церкви й монастирі.

— І дійсно прийняв християнство?

— Тепер той мерзотник такий самий святоша, як Альфред, — понуро протягнув Раґнар. — Ґутрум завжди був легковірним дурнем. Та Альфред прислав по мене і сказав, що виряджає на пошуки тебе. Дозволив узяти прислужників, а команду набрав Стеапа. Звісно, це все нікудишні саксонські лайдаки, але веслують вони нівроку.

— Стеапа казав, що він твій наглядач, — сказав я.

— Стеапо! — Раґнар зиркнув понад вогнем, який ми розвели в нефі зруйнованої монастирської церкви. — Смердючий ти кавалок гівна, ти казав, що поїхав стерегти мене?

— Але ж так і є, пане, — мовив Стеапа.

— Ти хоч і лайно собаче, але вояк добрий. — Раґнар усміхнувся й повернувся до мене. — Тепер треба повернути тебе до Альфреда.

Я задивився у вогонь, в якому яскраво-червоним палахкотіли лозини з обваленого тину.

— Тира в Дангольмі, — промовив я, — і К’яртан досі живий.

— І туди я й піду, коли Альфред звільнить мене, — відказав Раґнар. — Але спершу доправлю тебе у Вессекс. Я дав слово, заприсягнувся, що не порушуватиму миру в Нортумбрії, а тільки заберу тебе. Ну і, звичайно, як запоруку того, що я дотримаю слова, Альфред залишив собі Бріду.

Брідою звали Раґнарову жінку.

— Вона в нього?

— Тримає її заручницею замість мене. Але він її звільнить, і тоді я зберу грошей, найму людей і зітру Дангольм з лиця землі.

— У тебе нема грошей?

— Є, але небагато.

Я розповів йому про домівку Сверрі на Ютландії й сказав, що там він тримає свій скарб — принаймні ми так вважаємо. Раґнар замислився над моїми словами, а я подумав про Альфреда.

Альфред ніколи мене не любив. Часом навіть ненавидів, проте я все одно служив йому. Я зробив йому неабияку послугу, але за службу не отримав належної винагороди. Він дав мені П’ять Шкур, а я йому — ціле королівство. Одначе тепер я завдячував йому свободою і не розумів, для чого він звільнив мене. Авжеж, Гільда подарувала йому монастир, а це якраз те, чого він прагнув, і неабияк вітав її покаяння, проте і в тому, і в іншому сенсу було небагато. Для чого він врятував мене? Нащо зглянувся наді мною і забрав із рабства? Це було надзвичайно щедро з його боку, але я знав, що все має свою ціну. Отже, Альфред хотів чогось більшого, ніж душа Гільди й чергова церква. Йому потрібен був я.

— А я сподівався, що вже ніколи не побачу Вессекс, — озвався я.

— Доведеться побачити, — сказав Раґнар, — бо я обіцяв повернути тебе. Та й не можна тобі лишатися тут.

— Не можна, — погодився я.

— До ранку тут буде сотня К’яртанових людей, — мовив він.

— Дві сотні, — кинув я.

— Значить, треба забиратися, — промовив він і замислився. — То кажеш, на Ютландії сховано скарб?

— Велике багатство, — сказав Фінан.

— Ми думаємо, він закопаний у хаті, — додав я, — а стережуть його тільки баба і трійко дітлахів.

Раґнар кинув погляд за двері, де серед халуп, збудованих при старому римському форті, блимали відблиски вогнищ.

— Я не можу їхати на Ютландію, — проказав він стиха. — Я присягнувся повернути тебе, щойно знайду.

— Значить, туди може поїхати хтось інший, — запропонував я. — Тепер у тебе два кораблі, а якщо добряче налякати Сверрі, він скаже, де сховав скарб.

Тож на ранок Раґнар наказав своїм дванадцятьом данам сідати в «Купця» і пливти за море. За командира він призначив Ролло, свого найкращого стерничого. Їхати з ними попросився й Фінан, а шотландка Етне подалася з ним, тепер одягненим у кольчугу й шолом, з довгим мечем при поясі. Сверрі прикували до веслярської лави, і як тільки «Купець» відійшов від берега, я побачив, як Фінан заходився шмагати небораку тим самим батогом, який багато місяців шрамував спини нам.

Відправивши «Купця», ми повантажили шотландських бранок у багряний корабель, перевезли через річку й випустили на північному березі.

Вони були налякані і не знали, що робити, тому ми дали їм грошей зі скрині Сверрі й сказали йти вперед, щоб море постійно було праворуч від них, і, як пощастить, вони дістануться додому.

Щоправда, куди ймовірніше було, що варта Беббанбурґа зловить їх і знову продасть у рабство, але з цим вдіяти ми нічого не могли. Залишивши їх на березі, ми зіштовхнули своє судно на воду і повернули в море.

Позаду нас, там, де на верхівці джуруумського пагорба курилися згарища від наших багать, з’явилися вершники в кольчугах і шоломах. Вони вишикувались на пагорбі, а тоді колоною помчали через заплаву до берега, та було вже запізно — на відпливній течії ми неслись у відкрите море. Озирнувшись на К’яртанових вояків, я знав, що побачу їх знову, але в ту ж мить «Драконів пломінь» обігнув закрут річки, вдарили по воді весла, замерехтіло на хвилях сонце, а вгорі над нами шугнула скопа. Я здійняв очі до неба і заплакав.

Це були сльози чистої радості.

 

За три тижні ми добулися до Лундена, де сплатили мито данам, котрі контролювали річку, і ще за два дні були в Редінґумі, де витягли «Драконів пломінь» на берег і на гроші Сверрі придбали коней. У Вессексі настала осінь — пора туманів і угноєння полів. У високому небі ширяли сапсани, що повернулися з літніх мандрів, бриніло на вітрі побронзовіле дубове листя.

Ми попрямували у Вінтанчестер, бо нам сказали, що Альфред перебуває там, однак коли приїхали, виявилося, що він вирушив до одного зі своїх маєтків і не повернеться до вечора, тому, коли сонце зависло низько над риштованнями великої церкви, яку будував король, я залишив Раґнара в таверні «Два журавлі» й подався до північного краю міста. Дорогу довелося питати в перехожих, котрі показали мені довгу вулицю з затопленими баюрами. В грязюці бабралися дві свині, з одного боку вулиці стояв високий частокіл, з другого — дерев’яна стіна з присадкуватими дверима, прикрашеними хрестом. У болоті біля входу сиділо кількадесят обідраних жебраків. Котрісь були без рук і ніг, більшість — вкриті виразками, а одна жінка стояла з порубцьованою дитиною. Коли я наблизився, гурт нервово засовався.

Я постукав і став чекати. Збирався постукати ще раз, аж тут відсунулася невеличка ляда у дверях. У віконце я пояснив мету свого візиту, й воно зачинилося. Дитина заридала, до мене за подаянням потягла миску сліпа жебрачка. На вершечку муру розгулював кіт, на захід пролетіла зграя шпаків.

Мене проминуло двоє жінок, навантажених дровами, за ними гнав корову чоловік, котрий шанобливо кивнув мені, бо я знову виглядав лордом. Був у шкіряному обладунку і мав меч при боці — щоправда, не Подих Змія. Моя чорна накидка кріпилася на шиї важкою срібною брошкою з бурштиновою вставкою, яку я забрав в одного з убитих моряків Сверрі. Та брошка була моєю єдиною коштовністю, бо своїх браслетів я не мав.

Нарешті двері відімкнули, вони повернулися на шкіряних завісах, прочинилися всередину, і мене запросила ввійти низенька жіночка. Я зайшов, вона зачинила двері й повела мене моріжком, перед входом у церкву зупинившись, щоб я обчистив чоботи від грязюки. Провівши мене всередину, вона схилилася перед вівтарем, прочитала молитву, а тоді махнула мені йти в інші двері, що вели до голої келійки зі стінами, складеними з лозин, замазаних грязюкою. Єдиними меблями там слугували два ослінці, й черниця сказала, що я можу сісти, а тоді відчинила віконницю, впустивши надвечірнє сонце. У комишах, якими була встелена долівка, зашаруділа миша, монахиня вийшла з кімнати, залишивши мене самого.