Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 39)

Я торкнувся руків’я Подиху Змія. Весь цей час я був сповнений надії, але водночас і страху. Ґізела. Хоч я й розумів, що вона не рівня мрійливому рабові, та не міг викинути її з голови.

— Можливо, вона й досі чекає на тебе, — промовила Гільда і з раптовою різкістю відступила назад. — Нам час на молитву, а після неї мусимо годувати й лікувати нужденних.

Мене відпустили, і через низенькі двері я вийшов назад на брудну вулицю. Жебраків пустили всередину, а я все стояв, спершись на стіну і ридаючи від щастя. Люди обминали мене дальнім боком вулиці, остерігаючись, бо вдягнений я був як до бою і мав два клинки на поясі.

Усі мої думки були з Ґізелою. Можливо, вона й справді чекала на мене, хоч я в цьому й сумнівався, адже цінність її для замирення була напрочуд великою. Та я однаково вирішив: як тільки матиму таку змогу, відправлюся на північ і заберу її.

Я стискав у руці срібний хрест, допоки не відчув, як його краї боляче впиваються в мозолі, залишені на долоні веслом. Тоді вийняв Подих Змія й побачив, що Гільда добре за ним приглянула. Лезо виблискувало на сонці, змащене салом чи лоєм, які уберігали його від іржі. Піднісши клинок до уст, я поцілував його.

— На тебе чекають нові жертви, — сказав я йому, — і нездійснена помста.

І це була суща правда.

 

Наступного дня я прийшов до коваля, але він заявив, ніби зайнятий на багато днів уперед і не зможе взятися за мій меч. Я сказав йому, що він або зробить усе сьогодні, або ж більше ніколи не зможе працювати, і врешті ми таки дійшли згоди. Він погодився взяти мій клинок у роботу негайно.

Подих Змія — чудовий меч, який мені колись виготовив нортумбрійський коваль Ельдвульф. Лезо в нього неймовірне — гнучке й міцне, — а коли його викували, я попросив прикрасити просте залізне руків’я сріблом або бронзою, та Ельдвульф відмовив.

— Це інструмент, — пояснив він, — звичайний інструмент, покликаний полегшувати людині роботу.

З обох боків на руків’ї клинок мав накладки з ясеня, але за довгі роки деревина витерлась і зробилась гладенька, а це небезпечно. В бою, особливо залитий кров’ю, меч може вислизнути з руки, тому я сказав ковалеві, що мені потрібні нові накладки, завдяки яким клинок надійно лежатиме в руці, а на вершечок руків’я я хочу почепити подарований Гільдою срібний хрестик.

— Я все зроблю, пане, — мовив він.

— Сьогодні ж.

— Постараюся, пане, — кволо проказав він.

— Ти встигнеш і зробиш роботу гарно, — сказав я, витягнув Подих Змія й підніс його до горнила.

Його лезо яскраво виблискувало в темній кузні, й у червоному відблиску печі мені було видно візерунок на металі. Його викували з трьох рівних і чотирьох скручених прутів, збитих воєдино. Ельдвульф ненастанно нагрівав його і кував, а коли закінчив — коли сім прутів злилися в єдине блискуче лезо, — вигини чотирьох прутів залишили у ньому примарний візерунок. Саме так меч і отримав своє ім’я, бо візерунки ті нагадували закрути від вогненного подиху дракона.

— Це прекрасний меч, пане, — сказав коваль.

— Цей меч вбив Уббу біля моря, — промовив я, погладжуючи лезо.

— Так, пане, — тільки й відповів він, переляканий не на жарт.

— Ти зробиш роботу за сьогодні, — повторив я, викладаючи меч і піхви на закопчену лаву.

Зверху на руків’я я поклав хрестик від Гільди, а на нього — срібну монету. Я більше не був багатим, проте й не бідував особливо і знав, що з допомогою Подиху Змія та Осиного Жала поверну собі статок.

Стояв приємний осінній день. Яскраво світило сонце, через що новенькі колоди Альфредової церкви сяяли, як золоті. Чекаючи на короля, ми з Раґнаром сіли на свіжопокошеній траві у дворі храму, й він задивився на групу ченців, які несли до королівського скрипторію стоси пергаменту.

— Тут записують усе, геть усе! — сказав він. — Ти вмієш читати?

— І читати, і писати.

Це його неабияк вразило.

— І є від того якась користь?

— Ще жодної користі воно мені не принесло, — визнав я.

— То нащо ж вони це роблять? — здивувався він.

— Їхня віра вся записана, — мовив я, — а наша — ні.

— Як це — віра записана? — не зрозумів він.

— У них є книга, — пояснив я, — і в ній усе записано.

— Для чого їм записувати це?

— Не знаю. Просто собі записано, та й все. Ну і, звісно, закони вони також записують. Альфред страх як полюбляє вигадувати нові закони, і їх слід заносити в книжки.

— Коли неможливо запам’ятати всі закони, значить, їх забагато, — виснував Раґнар.

Розмову нашу урвали дитячі крики — ображене скигління хлопчика і дражливий сміх дівчинки, — і вже за мить з-за рогу вибігла мала. На вигляд їй було років дев’ять-десять, вона мала блискуче, як сонце, золоте волосся, а в руці несла дерев’яного коника — явно власність хлопчака, котрий гнався за нею. Вимахуючи іграшкою, немов трофеєм, дівча мчало через моріжок. Була вона худенька, вертлява й весела, а малий, на три-чотири роки молодший, був опасистіший і мав нещасний вираз на маленькому личку. Догнати дівчинку йому було зась, бо вона бігла значно швидше, та як забачила мене, округлила оченята і вклякла на місці. Хлопчак догнав її, але так налякався нас із Раґнаром, що миттю забув про свого коника. З-за рогу вибігла розпашіла, захекана нянька, гукаючи дітлахів:

— Едварде! Етельфледо!

— Це ти! — вигукнула Етельфледа, радісно розглядаючи мене.

— Це я, — відказав я і встав, бо Етельфледа була донькою короля, а Едвард — етелінґом, королевичем, котрому перейде влада над Вессексом опісля смерті Альфреда, його батька.

— Де ти пропадав? — запитала Етельфледа, немовби ми не бачилися якийсь тиждень-другий.

— Був у краю велетів, — сказав я, — і навідував землі, де вогонь тече рікою, скрізь височіють крижані гори, а сестри ніколи не кривдять своїх молодших братиків.

— Ніколи? — смішкувато перепитала мала.

— Віддай коня! — заскиглив Едвард і спробував вирвати іграшку в Етельфледи з рук, але вона підняла її високо.

— Не пробуй забрати в дівчини силою те, що можна отримати хитрощами, — сказав Едвардові Раґнар.

— Хитрощами? — насупився Едвард, явно не розуміючи.

Раґнар перевів погляд на Етельфледу:

— Коник голодний?

— Ні.

Вона розуміла, що він грається з нею, і хотіла перевірити, чи вдасться їй виграти.

— А що, як я застосую чари і зроблю так, що він їстиме траву? — продовжив Раґнар.

— Не вийде.

— Чого ти так вирішила? — спитав він. — Я бував у землях, де щоранку на лузі пасуться дерев’яні коні. Вночі трава відростає аж до неба, а вдень дерев’яні коні об’їдають її всю до самої землі.

— Так не буває, — заперечила мала.

— Якщо промовлю заклинання, твій коник їстиме траву, — запевнив її Раґнар.

— Це мій коник, — кинув Едвард.

— Заклинання? — явно зацікавилася Етельфледа.

— Тільки для цього коника треба поставити на траву, — сказав Раґнар.

Вона перевела запитальний погляд на мене, але я лише знизав плечима, потім знову подивилася на Раґнара — саму серйозність. Вирішивши, що таки хоче побачити чари, Етельфледа обережно поставила коника біля купки скошеної трави.

— Що далі? — нетерпляче спитала вона.

— Треба заплющити очі, тричі швидко обернутись, а тоді голосно вигукнути: «Гавакар!», — мовив Раґнар.

— Гавакар?

— Обережно! — застеріг він, не на жарт сполохавшись. — Не можна ось так просто розкидатися чарівним словом.

Вона заплющила очі й стала крутитися, а Раґнар тим часом показав на коника й кивнув Едвардові, котрий схопив іграшку і дременув назад до няньки, тож коли Етельфледа нарешті скінчила обертатись і, заточуючись, вигукнула чарівне слово, іграшки перед нею вже не було.

— Ти надурив мене! — звинуватила вона Раґнара.

— Зате ти затямила урок, — промовив я, присідаючи біля неї, мовби збирався відкрити таємницю. Нахилившись ближче, шепнув їй на вухо: — Ніколи не вір данові.