Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 40)

Дівчинка усміхнулася. Вона запам’ятала мене після довгої, похмурої зими, яку її родина провела в глибині суморсатських боліт, і за ті невеселі місяці полюбила мене, а я — її. Простягнувши руку, вона торкнулася мого носа:

— Як це сталося?

— Мені його зламали, — відказав я.

То зробив Гакка, котрий якось кинувся на мене з кулаками, бо йому здалося, ніби я сачкую за веслом.

— Він кривий, — сказала вона.

— Зате тепер я чую криві запахи.

— А що сталося з тим, хто його тобі зламав?

— Він мертвий.

— Це добре, — зраділа вона. — А мене віддають заміж.

— За кого? — спитав я.

— За Етельреда Мерсійського, — гордовито промовила Етельфледа, а тоді скривилася, побачивши, як несхвально насупився я.

— За мого двоюрідного брата? — запитав я, прибираючи радісного вигляду.

— Етельред — твій двоюрідний брат?

— Так.

— Я стану його дружиною і оселюся в Мерсії, — провадила вона. — А ти був у Мерсії?

— Так.

— Там добре?

— Тобі сподобається, — сказав я

Однак мені так не здавалося, бо коли вона дійсно вийде за нікчему Етельреда, життя її стане нестерпним; проте я змовчав. Вона насупилася:

— А Етельред колупається в носі?

— Навряд, — відповів я.

— Бо Едвард колупається, — відказала вона, — а тоді їсть козульки. Фе.

Нахилившись, Етельфледа енергійно цмокнула мене в поламаного носа і побігла до няньки.

— Миле дівча, — мовив Раґнар.

— Якому змарнують життя, віддавши за Етельреда, — додав я.

— Чого змарнують?

— Бо Етельред — самовпевнений шмат гівна, — відповів я.

Етельред привів під Етандун своїх людей, яких було насправді зовсім мало, але достатньо, аби здобути Альфредову прихильність.

— Суть у тому, що після смерті батька він стане олдерменом Мерсії, — пояснив я. — Віддавши свою доньку за нього, Альфред прив’яже Мерсію до Вессексу.

Раґнар похитав головою:

— У Мерсії повно данів. Сакси ніколи там не правитимуть.

— Навряд чи Альфред марнував би рідну доньку на мерсійця, коли б вважав, що з Мерсії нема чого взяти, — заперечив я.

— Аби взяти щось, треба мати хоробрість, — сказав Раґнар. — Самою писаниною не переможеш, для цього необхідно ризикувати. А Альфред занадто обережний.

Я хмикнув:

— Ти дійсно вважаєш його обережним?

— А як інакше? — зневажливо кинув Раґнар.

— Він такий не завжди, — почав був я, а тоді затнувся, не впевнений, чи варто говорити те, що думаю.

Моє вагання тільки розпалило інтерес Раґнара, бо він побачив, що я щось приховую.

— То що там? — натиснув він.

Повагавшись, я таки вирішив, що стара історія вже нікому не нашкодить.

— Пам’ятаєш ніч у Сіппангамі, коли там стояв Ґутрум і всі вважали, що Вессексу кінець? Ми з тобою ще пиячили тоді в церкві.

— Аякже, пам’ятаю.

То була зима, коли Ґутрум захопив Вессекс і, здавалося, остаточно виграв війну, бо все військо західних саксів розбіглося хто куди. Частина танів утекли за кордон, інші уклали з мир із загарбниками, а Альфред сховався на суморсатських болотах. Та хоч і зазнав поразки, він не зламався і, перевдягнувшись арфістом, вирушив у Сіппангам шпигувати за данами.

Це мало не закінчилося катастрофою, адже Альфредові бракувало хирості, щоб бути хорошим розвідником, тож мені довелося йти рятувати його. Тієї ночі в королівській церкві я й зустрів Раґнара.

— А пригадуєш, що я тоді був зі служником? Він сидів у кутку в каптурі, а я наказував йому заткати пельку? — продовжив я.

Раґнар наморщив лоба, намагаючись пригадати подробиці тієї ночі.

— Так, було, — кивнув він.

— Так от, це був не служник, — сказав я, — а Альфред.

Раґнар ошелешено вирячився на мене, гарячково міркуючи. Він зрозумів, що я збрехав йому тієї далекої ночі й коли б він довідався, що слуга в каптурі — то Альфред, міг би в одну мить здобути данам цілий Вессекс. Я вже був пожалкував, що розказав це йому, і вирішив, що він на мене розсердився, але Раґнар тільки засміявся:

— Альфред? Правда?

— Він пішов шпигувати за вами, — сказав я. — А тоді мені довелося йти його рятувати.

— То був Альфред? У Ґутрумовому таборі?

— Він здатний на ризик, — мовив я, повертаючись до нашої розмови про Мерсію.

Однак Раґнар досі думав про ту далеку холодну ніч.

— Чого ти мені не сказав? — спитав він у мене.

— Бо присягнув йому.

— Ми б зробили тебе багатшим за найбагатшого з королів, — промовив Раґнар. — Ти мав би кораблі, людей, коней, срібло, жінок — що завгодно! І все, що варто було для цього зробити, — промовити одне слово.

— Я присягнув йому, — повторив я, пригадуючи, наскільки близьким тоді був до того, аби зрадити Альфреда.

Мені аж кортіло сказати правду. Тієї ночі лише кількома клинками я міг би остаточно покласти край усякому саксонському правлінню в Англії й перетворити Вессекс на данське королівство. Я міг би зробити це, видавши чоловіка, якого недолюблював, чоловікові, котрого любив як рідного брата, але все одно змовчав. Бо я дав слово, а честь прив’язує нас до шляхів, яких ми не обирали.

— Wyrd bi∂ ful aræd, — додав я.

Доля невблаганна. Вона нам як ярмо. Я гадав, що втік із Вессексу, пішов від Альфреда, але повернувся в його палац. Сам він прибув надвечір, про що ми довідалися зі стукоту копит і галасливої метушні служників, ченців і попів. Двоє чоловіків несли ліжко в королівські покої, за ними чернець тягнув тачку, навантажену документами, без яких Альфред, вочевидь, не міг обійтися в один-єдиний день своєї відсутності в палаці.

Повз нас пробіг монах із попоною для вівтаря і розп’яттям, а двоє інших пронесли реліквії, що супроводжували Альфреда, куди б він не подався. За ними йшла група королівських вартових, єдиних, кому дозволялося носити зброю на території палацу, далі — гурт попів, які без упину щось балакали, а вже серед них крокував сам Альфред. Він зовсім не змінився і мав той самий писарський вигляд: худий, блідий і вчений.

До нього щось завзято тараторив священник, а він кивав головою й уважно слухав. Одягнений був просто і через чорну накидку на плечах сам скидався на попа. Корони на голові не було, лише вовняна шапка. Ішов, тримаючи за руку Етельфледу, котра, як я помітив, знову несла братового коника. Вона скакала збоку нього на одній нозі, відволікаючи батька від священника, але Альфред зовсім не сварився на неї, бо дуже любив дітей. А тоді вона навмисне смикнула його за руку, тягнучи на моріжок, де чекали ми з Раґнаром, і він дав їй привести себе до нас.

Ми з Раґнаром вклонилися. Я опустив голову.

— Утреду зламали носа, — сказала батькові Етельфледа, — але той, хто це зробив, уже мертвий.