Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 42)

— У Нортумбрії, — мовив Оффа, — загроза громадянської війни не зникала ніколи.

— Але в ній переможе Іварр, — сказав я, — бо він нещадний.

— Зараз він розсудливіший, ніж раніше. Три роки тому Аед навчив його обачності. Але з часом він усе одно нападе — коли буде впевнений у перемозі, — відповів Оффа.

— Отже, Ґутредові треба позбутись Іварра і К’яртана, — провадив я.

— Що треба королям, лорде, перебуває поза моїми скромними пізнаннями. Я лише навчаю собак танцювати, а не королів — правити. Бажаєте почути новини з Мерсії?

— Хочу почути про сестру Ґутреда.

Оффа усміхнувся.

— Он воно що! Вона тепер черниця.

— Ґізела — черниця?! — вразився я. — То й вона вже християнка?

— Сумніваюся, — відказав Оффа, — зате в монастирі вона під захистом.

— Від кого?

— Від К’яртана. Він хотів одружити з нею свого сина.

А ось це дійсно мене вразило.

— Але ж К’яртан ненавидить Ґутреда, — промовив я.

— Проте вважає, що Ґутредова сестра буде підхожою нареченою його одноокому синові, — сказав Офа. — Підозрюю, він хоче зробити його королем Еофервіка, тому шлюб з Ґутредовою сестрою зіграє йому на руку. Як би там не було, а він відправив до Еофервіка посланців і запропонував йому грошей, мир і обіцянку припинити переслідування християн, і Ґутред, схоже, мало не погодився.

— Як він міг?

— Коли ти в скруті, без союзників ніяк. Кілька днів він провів у мріях про розділення К’яртана та Іварра. Ґутредові потрібні гроші, до того ж він має згубну звичку бачити в людях тільки хороше. А от сестриця його не обтяжена такими благими поглядами, тому чкурнула в монастир.

— Коли це сталося?

— Торік. Її відмову К’яртан сприйняв за образу і пригрозив, що коли знайде, віддасть її своїм воякам, щоб вони всі зґвалтували її по черзі.

— Вона досі в монастирі?

— Була там, коли я їхав з Еофервіка. Де-де, а там шлюб їй не загрожує. А може, вона й узагалі чоловіків не любить. Таке серед черниць буває. Та я не думаю, що брат дозволить їй затриматися там надовго. Вона потрібна йому для здійснення плану замирення.

— То він віддасть її К’яртановому сину? — зневажливо запитав я.

— Цього не станеться, — відповів Оффа, підливаючи собі елю. — Знаєте отця Гротверда?

— Бридкий виродок, — мовив я, пригадуючи, як Гротверд підбив еофервікський народ різати данів.

— Дійсно, напрочуд неприємне створіння, — погодився Оффа, незвичайно збадьорившись. — Він був серед тих, хто запропонував обкласти данів церковним податком. А ще підбив Ґутреда віддати сестру за вашого дядька, і ця думка, очевидячки, припала Ґутредові до душі. Ельфрікові потрібна нова дружина, а як він згодиться відрядити на південь своїх вояків, це неабияк зміцнить Ґутреда.

— Але ж тоді Беббанбурґ не буде кому захищати, — сказав я.

— Шість десятків чоловік зможуть тримати його хоч до Судного дня, — недбало кинув Оффа. — Ґутреду необхідне більше військо, а дві сотні беббанбуржців — чудовий подарунок, вартий сестри. Зауважте також, що Іварр готовий на все, аби цей шлюб не відбувся. Йому не треба, щоб північнонортумбрійські сакси об’єднувалися з еофервікськими християнами. Тому, лорде, — він відсунув свого ослінця, показуючи, що нашу розмову закінчено, — мир панує по всій Британії, крім Нортумбрії, де Ґутред у халепі.

— І жодного неспокою в Мерсії? — запитав я.

Оффа похитав головою:

— Усе по-старому.

— А в Східній Англії?

Він замислився.

— Там усе спокійно, — протягнув перегодом, але я знав, що він тягне навмисне: це була приманка для мене, тому мовчав.

Він подивився на мене безневинним поглядом, я зітхнув, дістав з гамана ще одну монету і виклав на стіл. Оффа дзенькнув нею, перевіряючи якість срібла.

— Король Етельстан, у минулому відомий як Ґутрум, — сказав нарешті він. — Альфред веде з ним переговори і думає, що я про це не знаю, та мені відомо все. Вони планують розділити Англію між собою.

— Розділити Англію? — здивовано перепитав я. — Вона не належить їм, щоб вони ділили її між собою!

— Данам відійдуть Нортумбрія, Східна Англія та північно-східна частина Мерсії, а Вессекс забере собі південно-західну Мерсію.

Я вирячився на нього:

— Альфред на таке не погодиться.

— Погодиться.

— Він хоче собі всю Англію, — заперечив я.

— Він хоче безпеки для Вессексу, — відрізав Оффа, крутячи монету на столі.

— І погодиться віддати половину Англії? — не повірив я.

Оффа усміхнувся:

— Подивіться на це з іншого боку, пане. У Вессексі данів немає, але на землях, якими вони правлять, повно саксів. Якщо дани погодяться не нападати на Альфреда, він почуватиметься в безпеці. Але звідки взяти відчуття безпеки данам? Навіть коли Альфред і згодиться не нападати, на їхніх землях однаково буде безліч саксів, котрі щомиті можуть повстати, надто коли Вессекс заохочуватиме їх до того. Тож король Етельстан укладе з Альфредом угоду, от тільки вона не буде варта пергаменту, на якому її запишуть.

— Тобто Альфред її порушить?

— Не у відкриту. Він підбиватиме саксів до непокори, підтримуватиме християн — словом, створюватиме всілякий клопіт, продовжуючи читати свої молитви і присягатися ворогу у вічній дружбі. Всі звикли вважати його богомільним книжником, та в дійсності апетит його простягається на всю землю звідсіля й аж до Шотландії. Ви бачите його за молитвою, а я — як він про це мріє. Він відправлятиме до данів місіонерів, і всім здаватиметься, ніби він не робить нічого більше, та кожного разу, як десь сакс убиватиме дана, будьте певні, що меча він отримав від Альфреда.

— Ні, — сказав я, — тільки не Альфред. Його бог не дасть йому зрадити.

— Що вам відомо про Альфредового бога? — зневажливо кинув Оффа, заплющуючи очі. — «І навів Господь Бог наш ворога на нас, — процитував він. — І ми побили його й синів його та ввесь його народ. І того часу ми здобули всі його міста, і зробили закляттям кожне місто, чоловіків і жінок та дітей, нікого не позоставили ми». — Він розплющив очі. — Ось які діяння чинить Альфредів бог, лорде Утреде. Хочете ще уривків зі святого письма? «Коли Господь Бог твій уведе тебе до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні поганські народи перед тобою. І коли дасть їх Господь Бог твій тобі, ти їх понищиш». — Оффа хмикнув. — Альфред вірить у Господні обіцянки і мріє про вільну від поганців землю, на якій не зостанеться жодного його ворога і житимуть самі побожні християни. Тож коли на Британському острові і є кого боятися, лорде Утреде, то тільки Альфреда. — На тому він підвівся. — Мушу перевірити, чи ті дурепи нагодували собак.

Дивлячись йому вслід, я думав, що він розумний чоловік, котрий, однак, зовсім не розуміє Альфреда.

І, звісна річ, щоб я вважав так, було вигідно Альфредові.

 

Розділ сьомий

 

Вітан — це королівська рада, до якої входять наймогутніші люди королівства і яку того разу зібрали відзначити завершення будівництва нової церкви Альфреда й заручини Етельфледи з моїм двоюрідним братом. Нас із Раґнаром їхні обговорення не стосувалися, тому ми подалися пиячити в міських тавернах. Бріді дозволили піти з нами, і Раґнар несказанно тому радів. Вона була східноанглійською саксонкою і моєю першою коханкою, однак діялося все це дуже давно, коли ми були ще зовсім дітьми. Зараз же вона стала жінкою і більшою данкою, аніж чимало данів. Формально вони з Раґнаром так і не побрались, але вона була йому вірною супутницею, коханкою, радницею і чаклункою. Він був білявий, вона — чорнява, він жер як вепр, вона ж ледь торкалася їжі, він створював багато галасу, вона дотримувалася мудрої мовчанки, однак разом вони були щасливі. Кілька годин я розповідав їм про Ґізелу, а Бріда терпляче слухала.

— Ти справді віриш, що вона чекала на тебе весь цей час? — спитала вона.

— Сподіваюсь на те, — відповів я, торкаючись свого молота Тора.

— Сердешна, — усміхнулася Бріда. — То ти закохався?

— Так.

— Знову, — додала вона.

Це був переддень заручин Етельфледи, і ми сиділи у «Двох журавлях», де нас і знайшов отець Беокка. Його руки були заляпані чорнилом.

— Ви знову писали, — докірливо кинув я йому.

— Робимо перепис ширських фірдів, — пояснив він. — Тепер кожен чоловік від дванадцяти до шістдесяти повинен скласти присягу на вірність королю. Я укладаю списки, але в нас закінчилося чорнило.

— Воно й не дивно, — сказав я, — бо ви розляпали його все на себе.

— Замішують нове, але на це треба час, — мовив він, пропускаючи мої слова повз вуха. — То я й вирішив, що вам було б цікаво подивитися нову церкву.