Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 43)

— У мене були інші плани, — відказав я.

Та він наполіг показати нам церкву, і мушу визнати, що була вона шикарна. Більша од будь-якого палацу, що я колись бачив, здіймалась у височінь, а дах підтримували велетенські дубові балки з вирізьбленими ликами святих та королів. Різьблення були пофарбовані, а корони правителів, німби та крила святих вкриті сусальним золотом — роботи, за словами Беокки, франкських майстрів. Підлога була вимощена кам’яними плитами, тому встеляти її комишами не було потреби, через що ошелешені пси ніяк не могли збагнути, куди їм тепер сцяти. Альфред запровадив нове правило, за яким собак до церкви не пускали, та вони однаково пробиралися туди, тому він призначив сторожа з батогом, котрий мусив проганяти тварин з широкого нефа.

Щоправда, при Етандуні чоловіку тому відтяло ногу данською сокирою, через що рухався він дуже повільно, й собаки без зайвих зусиль тікали від нього. Нижня частина церковних стін була викладена з обтесаного каменю, верхня і дах — з дерева, а під самою стелею стояли високі вікна, затягнуті плівкою, щоб усередину не потрапляв дощ. Кожний клаптик стін був у шкіряних панелях з картинами раю і пекла. Рай був населений самими саксами, у пеклі ж кишіло данами, хоч я й, на власний подив, помітив серед язиків диявольського полум’я кількох священників.

— Бувають і лихі священники, — запевнив мене Беокка, — хоч їх, звісно, меншість.

— А бувають і добрі, — промовив я на втіху Беоцці. — До речі, щодо цього. Чи чули ви щось про отця Пірліґа?

Пірліґ був бритом, з яким ми разом воювали при Етандуні. Чолов’яга той страшенно мені подобався, але оскільки він розмовляв данською мовою, його відправили у Східну Англію служити при дворі Ґутрума.

— Він виконує роботу Господню! — радісно проказав Беокка. — Каже, дани масово приймають хрещення! Я щиро вірю, що ми є свідками навернення поган.

— Тільки не цього поганина, — буркнув Раґнар.

Беокка похитав головою:

— Одного дня, лорде Раґнар, Христос прийде й до вас, і ви ще уздрите його славу.

Раґнар змовчав, проте я бачив, що його не менше від мене вразила нова Альфредова церква. Оббитий сріблом, гріб святого Світуна стояв перед високим вівтарем, застеленим величезною, як вітрило дракара, червоною полотниною. На вівтарі у срібних підсвічниках стояло дванадцять воскових свічок, біля них — великий срібний хрест, інкрустований золотом, який, пробурчав Раґнар, коштує місячної здобичі в походах. По обидва боки хреста містилися реліквії: золоті та срібні скриньки й пляшечки, прикрашені коштовностями, в деяких — крихітні кришталеві вічка, крізь які можна було розгледіти предмети всередині. Були серед них і кільце Марії Магдалини, і залишки пера голуба, якого Ной пустив з ковчега, а ще — рогова ложка святого Кінегельма, пляшечка праху з могили святого Гедди і копито ослиці, на якій Христос в’їхав у Єрусалим. У великій позолоченій скрині зберігалася ряднина, якою Марія Магдалина витирала ноги Ісусові, а поруч, дещо недолуго серед величі золота навколо, лежав подарунок від Ґутреда — зуби святого Освальда у срібному горщику для устриць, котрий виглядав зовсім недоречно супроти решти посудин. Усі ці священні скарби показав нам Беокка, та найбільшу гордість у ного викликав уламок кістки, схований за шматком каламутного кришталю.

— Це я знайшов, і це дуже цікава річ! — проголосив він, знімаючи кришку зі скриньки й дістаючи звідки кістку, схожу на недоїдок із супу. — Це естел святого Седда! — з трепетом у голосі сказав Беокка, перехрестився і здоровим оком задивився на пожовклий уламок кістки так, ніби той звалився йому в руки з самого раю.

— Що це таке? — перепитав я.

— Естел святого Седда.

— Що таке естел? — запитав Раґнар, бо хоч за роки в заручниках і встиг добре вивчити англійську мову, однак деякі слова досі були йому незнайомі.

— Естел — це прилад для читання, яким водять по рядках. Вказівник, — пояснив Беокка.

— А чого не можна водити пальцем? — поцікавився Раґнар.

— Бо він може змазати чорнило, а естел — чистий.

— І він справді належав святому Седдові? — спитав я, вдаючи захоплення.

— Так, так, — нетямлячися з радощів, притакнув Беокка. — Це естел, яким послуговувався сам святий Седд. І знайшов його я! Раніше він зберігався в церковці в Дорнварачестері, але тамтешній священник дуже недалекий, він не розумів, що це за предмет. Зберігався він у роговій скриньці, на якій було написано ім’я святого Седда, але той священник не міг його прочитати! Уявіть: священник, а неграмотний! Тож я конфіскував реліквію.

— Тобто вкрали її.

— Забрав на зберігання! — ображено наполіг він.

— А коли ви самі станете святим, — сказав я, — ваші смердючі шкари також складуть у золоту скриню й шануватимуть.

Беокка зашарівся:

— Ой, не дражніть мене, Утреде, не дражніть.

Він звів усе на жарт, але з його рум’янця я розібрав, що зачепив потаємне чаяння. Він хотів долучитися до лику святих, та й чого б ні? Він був хорошою людиною, набагато кращою від більшості тих, котрих нині шанують як святих.

Пізніше ми з Брідою навідали Гільду, і я пожертвував на її монастир тридцять шилінгів. Це були майже всі мої гроші, проте Раґнар був твердо переконаний, що в Ютландії на нас чекають багатства Сверрі, та обіцяв поділитися зі мною, тому, покладаючись на його слова, я віддав срібло Гільді, котру неабияк порадував її хрестик на руків’ї Подиху Змія.

— Віднині використовуй меч із розумом, — суворо наказала вона мені.

— Тільки так і роблю.

— Тепер у твоєму клинку сила Господня, тому не можна чинити ним лиха, — мовила вона.

Я сумнівався, що дотримуватимуся цієї настанови, але побачитися з Гільдою завжди добре. Альфред подарував їй трохи пороху з могили святого Гедди, і вона розповіла мені, що, змішавши його з сироваткою, отримаєш чудові ліки, які зцілили щонайменше десяток хворих, котрими опікувалися в монастирі.

— Тож якщо колись захворієш, — додала вона, — приходь до нас. Ми розмішаємо порох зі свіжою сироваткою і змастимо тебе.

На другий день я знову побачив Гільду — коли всіх викликали на освячення нової церкви і заручини Етельфледи. Разом з усіма вінтанчестерськими черницями Гільда стояла в бічному проході, а ми з Раґнаром та Брідою спізнились, і довелося стати на самому краю зали. Я був вищий од більшості присутніх, проте навіть так майже не бачив церемонії, котра тривала, як мені здалося, вічність. Прочитали молитви два єпископи, покропили священники, а тоді завели спів монахи. Потім архієпископ Контварабурзький виступив із проповіддю, в котрій не сказав ані слова про нову церкву чи заручини, а лише насварив вессекське духовенство за носіння коротких тунік замість довгих ряс. Така ганебна практика, прогримів архієпископ, ображає найсвятішого Папу в Римі й повинна негайно бути припинена під страхом відлучення від церкви. Священник, що стояв коло нас, був у коротенькій туніці; на цих словах він присів, ставши схожим на гнома в рясі. Відтак знову заспівали ченці, після чого до вівтаря вийшов мій двоюрідний брат — рудий, бундючний, — і до нього крихітку Етельфледу вивів батько. Архієпископ пробубнів щось над ними, скропив їх святою водою, оголосив прихожанам про успішне заручення, і всі заплескали в долоні.

На цьому Етельфледу вивели з церкви, а чоловіки пішли вітати Етельреда. Йому було двадцять — на одинадцять років більше, ніж Етельфледі, — і він був куцим, рудим, чванливим молодиком, переконаним у власній важливості. Однак уся та важливість полягала лиш у тому, що він був сином свого батька — найстаршого олдермена південної Мерсії, частини тієї країни, яка була найменш заселена данами.

Це означало, що одного дня Етельред очолить вільних мерсійських саксів, а простіше — віддасть більшу частину Мерсії вессекському престолу, заради чого, власне, Альфред і пообіцяв видати за нього свою доньку. Він неквапно сунув нефом, вітаючи вессекську знать, аж тоді з подивом помітив мене.

— А я чув, тебе полонили на півночі, — сказав він.

— Так і було.

— Але ось ти знову тут. І ти саме той, хто мені потрібен. — Він усміхнувся, впевнений, що подобається мені. Це, звичайно, було страшенно далеко від правди, однак Етельред вважав, що весь світ йому заздрить і всі тільки й шукають його прихильності. — Король удостоїв мене честі очолити його особисту варту.

— Альфред? — здивувався я.

— Допоки не переберу на себе батькові обов’язки.

— Сподіваюся, твій батько живий-здоровий, — кинув я сухо.

— Нездужає, — відказав Етельред задоволено, — тому невідомо, як довго я командуватиму Альфредовою вартою. Проте якщо погодишся на службу, станеш мені там у великій нагоді.

— Краще вже лайно черпати, — сказав я, а тоді показав на Бріду: — Пам’ятаєш Бріду? Десять років тому ти намагався її зґвалтувати.

Він розчервонівся і, нічого не сказавши, подибав геть. Бріда розсміялася з такого поквапу, а тоді кивнула, коли повз нас пройшла Ельсвіта, Альфредова дружина. Вона не звернула на нас уваги, бо ніколи не любила ні мене, ні Бріду, а от Енфледа мені усміхнулася. Це була найближча компаньйонка Ельсвіти, і я послав їй повітряний поцілунок.

— Раніше вона була шльондрою в таверні, — сказав я Бріді, — а зараз заправляє всім королівським хазяйством.

— Добре їй, — мовила Бріда.

— Альфреду відомо про її минуле? — запитав Раґнар.