Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 45)

— Чому, мілорде?

— Бо король Ґутред, — відповів Альфред, — прагне зобов’язувати своїми законами однаково саксів і данів.

Мені пригадалося, що Ґутред мріяв просто бути королем.

— Невже це так погано? — спитав я.

— Нерозумно постановляти, аби кожен, незалежно від того, християнин він чи поганин, сплачував церкві десятину, — сказав Альфред.

Оффа згадував про той церковний податок — направду дурне рішення. Десятина — це десята частина всього, що людина вирощує або виробляє, і язичники-дани відмовлялися визнавати цей закон.

— А я думав, ви підтримаєте таке починання, мілорде, — мовив я єхидно.

— Звичайно, я підтримую десятину, — відказав Альфред стомлено, — але й платити її слід охоче.

— Hilarem datorem diligit Deus, — кинув Беокка, хоч це мені нічого й не сказало. — Так у священній книзі.

— «Бог любить того, хто з радістю дає», — переклав мені Альфред. — Та коли земля порівну заселена язичниками і християнами, ображаючи могутнішу половину, єдності на ній не доб’єшся. Ґутред мусить бути даном для данів і християнином — для християн. Така моя йому порада.

— А як дани повстануть, чи стане Ґутредові сил здолати їх? — запитав я.

— У нього є саксонський фірд, чи то пак те, що від нього зосталось, і трохи данів-християн, але, на жаль, замало. За моїми оцінками, він здатен зібрати під своє знамено шість сотень вояків, та покластись у битві зможе на менш ніж половину з них.

— А Іварр?

— У нього близько тисячі. А як із ним об’єднається ще й К’яртан — то й значно більше. А К’яртан підбиває Іварра до того.

— К’яртан, — зауважив я, — ніколи не виходить із Дангольма.

— Це йому й не потрібно, — відповів Альфред, — йому вистачить відправити до Іварра і дві сотні войовників. А К’яртан, я чув, плекає особливу неприязнь до Ґутреда.

— Через те що Ґутред помочився на його сина, — сказав я.

— Що він зробив? — глипнув на мене Альфред.

— Омив йому волосся сечею, — перефразував я. — Я бачив це на власні очі.

— Господи милосердний, — промовив Альфред, котрий, либонь, вважав усіх, хто живе північніше Гумберу, дикунами.

— Отже, що необхідно зробити Ґутредові зараз, — мовив я, — це розбити Іварра та К’яртана?

— Це вже його особиста справа, — туманно відповів Альфред.

— Краще укласти з ними мир, — озвався Беокка, несхвально зиркаючи на мене.

— Мир бажаний завжди, — додав Альфред, хоч і без особливого захвату.

— Мілорде, коли ми вже відправляємо до нортумбрійських данів послів, — не вгавав Беокка, — треба схилити їх до миру.

— Ще раз кажу, — відрізав Альфред, — мир бажаний.

І знову він промовив це без жодного запалу, і я зрозумів, що в цьому й полягає суть його слів: він чудово розумів, що мир неможливий. Пригадавши слова Оффи, собачого дресирувальника, про можливий шлюб Ґізели з моїм дядьком, я промовив:

— Ґутред може переконати мого дядька допомогти йому.

Альфред кинув на мене питальний погляд:

— А ти, лорде Утреде, схвалив би такий вибір?

— Ельфрік — узурпатор, — відказав я. — Він присягнувся визнати мене спадкоємцем Беббанбурґа, а тоді порушив слово. Ні, мілорде, цього я не схвалюю.

Альфред задивився на свої свічки, що поволі горіли, коптячи побілені стіни над собою.

— Ось ця горить занадто швидко, — промовив він, лизнув палець і загасив свічку, викинувши її в кошик до інших недогарків. — Було б чудово, якби Нортумбрією правив християнин, — продовжив він, не зводячи погляду зі свічок. — Ґутред там за правителя навіть бажаний. Він дан, а коли ми прагнемо схилити данів до визнання й шанування Христа, необхідно, щоб ними правили данські королі християнської віри. А от чого нам не потрібно — це щоб К’яртан та Іварр ішли війною на християн, бо в такому разі вони знищать церкву.

— К’яртану це точно до снаги, — кинув я.

— Тож я сумніваюся, що твоєму дядькові стане сил подолати Іварра та К’яртана, — промовив Альфред, — навіть у союзі з Ґутредом. Ні. — Він замовк, замислився. — Єдиний вихід для Ґутреда — укласти мир із поганами. Така моя йому порада.

Останні слова були промовлені безпосередньо до Беокки. Священника така відповідь, схоже, вдовольнила.

— Мудре рішення, мілорде, — сказав він. — Славімо Господа.

— І щодо поган, — перевів на мене погляд Альфред. — Що зробить ярл Раґнар, коли я звільню його з полону?

— За Іварра він не воюватиме, — запевнив я його.

— Ти у цьому переконаний?

— Раґнар ненавидить К’яртана, — відповів я, — тож якщо той об’єднається з Іварром, у Раґнара додасться ворогів. Тому так, мілорде, в цьому я впевнений.

— І якщо я звільню Раґнара і відпущу його з вами на північ, він не виступить проти Ґутреда?

— Він вийде проти К’яртана, — сказав я. — Однак його думку про Ґутреда я не знаю.

Зваживши таку відповідь, Альфред кивнув.

— Коли він проти К’яртана, цього буде достатньо, — промовив він і повернувся до Беокки: — Вашим завданням, отче, буде схиляти Ґутреда до миру. Радьте йому бути даном серед данів і християнином серед саксів.

— Добре, мілорде, — проказав Беокка, хоч і було видно, що він нічого не розуміє.

Альфред говорив про мир, але відправляв у путь воїнів, розуміючи, що, поки живі Іварр і К’яртан, ні про який мир не може бути й мови. Щоправда, привселюдно говорити про таке він не наважувався, інакше північні дани могли звинуватити Вессекс у втручанні в справи Нортумбрії, і їхнє обурення зіграло б на руку Іваррові. Ґутред же потрібен був Альфредові на троні, бо він християнин, а християнська Нортумбрія з більшою радістю зустріне саксонське військо, коли — якщо — воно таки туди прийде. Іварр же з К’яртаном зроблять усе, аби перетворити Нортумбрію на поганський оплот, і Альфред прагнув запобігти цьому. Отже, хоч Беокка й мав проповідувати мир і замирення, ми зі Стеапою і Раґнаром несли в ті землі свої мечі. Ми були Альфредовими бойовими псами, і він чудово розумів, що контролювати нас Беокка не зможе.

Альфред мріяв, і мрія його простягалася на весь Британський острів. Я ж знову став його підданим, і це було не те, чого мені хотілося, але він відряджав мене на північ, до Ґізели, тому я схилив перед ним коліна, склав руки, проказав присягу і так утратив свою свободу. Після того в палац викликали Раґнара, і він також схилив коліна, але йому, на противагу, свободу дарували.

А на другий день усі разом ми виступили на північ.

 

Тим часом Ґізелу встигли видати заміж.

Про це мені розповів Вульфгер, еофервікський архієпископ, а він знав точно, бо сам провів ту церемонію у своїй церкві. Я спізнився всього на п’ять днів, тому, почувши новину, впав у такий же розпач, як той, що змусив мене заридати в Гайтабу. Ґізела була заміжня.

Поки ми добралися до Нортумбрії, настала справжня осінь. Високо в небі ширяли сапсани, кидаючись на куріпок і чайок, що купалися у залитих дощем вибоїнах на дорозі. Поки ми їхали Мерсією, із заходу нагнало дощі й погода зіпсувалася. Нас було десятеро: Раґнар із Брідою, ми зі Стеапою, отець Беокка з трьома служниками, що вели коней, навантажених нашими щитами, обладунком, змінним одягом і подарунками від Альфреда Ґутредові; з Раґнаром ішло двоє чоловіків, які вирішили розділити вигнання з ним. Усі ми їхали верхи на чудових конях, яких Альфред дав нам, аби подорож наша була приємна, проте Беокка всякчас нас затримував. Їздець із нього був ніякий, і хоч він устелив сідло своєї кобили двома хутрами, однаково не припиняв нарікати, що йому муляє. Всю дорогу він репетирував промову, з якою звернеться до Ґутреда, раз по раз повторюючи ті самі слова, допоки вони нам не осточортіли.

У Мерсії в нас не виникло жодних неприємностей, бо присутність Раґнара забезпечувала теплий прийом у данських палацах. Мерсією досі правив саксонський король на ім’я Кеольвульф, проте з ним ми не зустрілися, що показувало: реальна влада перебуває в руках данських можновладців. Кордон із Нортумбрією ми перетнули в шалену зливу, яка не вщухала аж до Еофервіка.

Саме там я й довідався, що Ґізелу віддали заміж. Що куди гірше, брат вивіз її з Еофервіка.

— Шлюб освятив я, — оголосив нам архієпископ Вульфгер. Він їв ячмінний суп, жадібно закидаючи його ложкою до рота, так що в сивій бороді залишалися довгасті краплі. — Дурненька, вона ридала всю церемонію, навіть на літургію не зосталась, але це не має значення. Однаково тепер вона заміжня.

Це мене ошелешило. Я спізнився всього на п’ять днів. Доля невблаганна.

— А я думав, вона пішла в монастир, — сказав я, наче це щось міняло.

— Вона дійсно жила в монастирі, — відповів Вульфгер. — Та якщо поселити кішку в стайні, це ж не зробить її лошицею, так? Там вона просто ховалась, а це марнування такої прекрасної утроби! Вона — зіпсоване дівчисько, ось у чому найбільша її біда. Їй дозволили жити в монастирі, де вона не проказала жодної молитви. А чого їй не вистачало — це добрячого паска, прочухана. І я їй його дав. Тепер вона більше не там. Ґутред забрав її з сестринця й видав заміж.

— За кого? — запитав Беокка.

— За лорда Ельфріка, звичайно.

— І Ельфрік приїхав аж в Еофервік? — здивувався я, бо дядько мій ніколи не полишав Беббанбурґа, як К’яртан — Дангольма.

— Його тут не було, — мовив Вульфгер. — Він відправив своїх людей, і один з них став перед вівтарем за нього. Шлюб укладено через посередника, але він однаково має законну чинність.

— Це правда, — погодився Беокка.

— То де вона зараз? — спитав я.