Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 47)

Усі Гаконові вояки озирнулися на здоровенного, понурого Стеапу.

— Але він з вами, пане.

— То чого Іварр зібрав вас? — запитав Раґнар.

Так нам повідали історію, чи то пак ту її частину, що була відома Гакону.

Цією самою дорогою на північ їхав Ґутред, але К’яртан відправив вояків перекрити йому шлях.

— У Ґутреда не більш як півтори сотні списників, — сказав Гакон. — К’яртан виставив проти нього більше двох сотень воїнів, і він навіть не став битися.

— І де ж Ґутред тепер?

— Утік, пане.

— Куди? — різко гаркнув Раґнар.

— Гадаємо, на захід, до Кумбраленду.

— І К’яртан за ним не погнався?

— К’яртан, пане, не відходить далеко від Дангольма. Він остерігається, що Ельфрік Беббанбурзький нападе на місто за його відсутності, тому тримається своєї фортеці.

— А куди викликали вас? — продовжив допит Раґнар.

— Ми маємо приєднатися до ярла Іварра біля Треска, — відказав Гакон.

— Біля Треска? — здивувався Раґнар.

Треск був селищем на озері за кілька миль на схід. Ґутред утік на захід, але Іварр чомусь скликав військо на схід. Аж нарешті Раґнар усе зрозумів.

— То Іварр планує напасти на Еофервік? — запитав він.

Гакон кивнув.

— Забери в Ґутреда домівку, і куди йому тоді йти? — мовив він.

— У Беббанбурґ, — вставив я.

— Назирці за ним їдуть наші вершники, — відповів Гакон, — тож якщо він спробує звернути на північ, К’яртан вийде йому назустріч. — Він торкнувся руків’я свого меча. — Нарешті ми остаточно покінчимо з саксами, пане. Ярл Іварр страшенно зрадіє вашому поверненню.

— Мій рід заодно з К’яртаном не битиметься, — сердито буркнув Раґнар.

— Навіть заради здобичі? — запитав Гакон. — Я чув, в Еофервіку повно всякого добра.

— Його давно розграбували, — сказав я. — Гадаєте, багато лишилося?

— Достатньо, — коротко відказав Гакон.

Мені подумалося, що задум Іварра дуже розумний. Поки Ґутред, супроводжуваний всього жменькою войовників і обтяжений численними попами та монахами, ще й мертвим святим, тягатиметься Нортумбрією в негоду, вороги захоплять його палац і місто, а з ними — міський гарнізон, основу Ґутредового війська. Тим часом К’яртан не давав йому сховатися в Беббанбурзі.

— Чий це палац? — запитав Раґнар.

— Він належав одному саксові, пане, — мовив Гакон.

— Належав?

— Він пішов на нас із мечем, тож тепер він і всі його люди мертві, — відказав чоловік. — Окрім двох доньок, — кивнув дальній на край зали. — Якщо схочете їх, вони у хліві.

Надвечір прибули ще дани. Усі вони прямували до Треска, а палац був чудовим сховком від негоди, котра розгулялася не на жарт.

У тамтешніх коморах був ель, тому всі неминуче поперепивалися — на радощах від того, що Ґутред припустився жахливої помилки. Він висунувся на північ, не взявши з собою достатньо людей, бо вірив, що дани йому не заважатимуть, а тепер ці дани передбачали легку війну і багато здобичі.

На ніч ми зайняли одну з платформ збоку.

— Нам треба, — промовив Раґнар, — іти в Сюннінґтвейт.

— На світанку, — погодився я.

— Чому в Сюннінґтвейт? — поцікавився Беокка.

— Бо там стоять мої вояки, — пояснив Раґнар. — А вояки нам зараз потрібні.

— Нам потрібно знайти Ґутреда, — заперечив священник.

— Для цього нам знадобляться люди, — мовив я, — і мечі.

Нортумбрія поринала в хаос, найкращим способом пережити який було оточити себе мечами і списами. За нашою розмовою спостерігало троє п’яних данів, котрих інтригувало — або навіть ображало, — що в ній із нами на рівних бере участь християнський священник. Підійшовши до нас, вони запитали, хто такий Беокка і чому ми тримаємо його біля себе.

— Ми тримаємо його біля себе на випадок, якщо зголодніємо, — сказав я.

Така відповідь їх удовольнила, і вони переказали жарт решті, неабияк насмішивши всіх.

За ніч негода вгамувалася. Грім стихнув, вітрюган припинив розносити вирвану зі стріх солому, а дощ ущух, так що зранку на нас чекали лише мрячка і крапотіння води з критого мохом даху. Одягнувши кольчуги й шоломи, ми взяли курс на західні пагорби, а Гакон зі своїми данами попрямував на схід, до Треска.

Я не припиняв думати про Ґізелу, змушену блукати серед пагорбів через дурість свого брата. Ґутред, либонь, вважав, що в таку пору року ніхто війська не збиратиме і він зможе безперешкодно пройти повз Дангольм до Беббанбурґа, однак тепер ризикував остаточно втратити все, що мав.

— Якщо знайдемо його, можна буде забрати його на південь до Альфреда? — дорогою спитав у мене Беокка.

— На південь до Альфреда? Нащо? — перепитав я.

— Щоб порятувати йому життя. Він християнин, отже, на півдні йому будуть раді.

— Альфред хоче, щоб він правив тут, — сказав я.

— Занадто пізно, — сумовито мовив Беокка.

— Ні, — заперечив я, — ще не пізно.

Беокка вирячився на мене, наче я несповна розуму, і, може, таки й мав рацію. Та в хаосі, що згустився над Нортумбрією, Іварр не врахував одної речі. Він, мабуть, уже вважав себе переможцем. Його сили збирались, а К’яртан гнав Ґутреда в глушину, де жодна армія не простоїть довго на холоді, вітрі й дощі. Однак Іварр забув про Раґнара. А той, хоч і був відсутній дуже довго, зберіг серед гір клапоть землі, де жили люди, які присягнули йому на вірність.

Тому ми прямували в Сюннінґтвейт. У горлі мені став клубок, коли ми в’їхали в долину біля селища, в якому я жив у дитинстві; де Раґнарів батько виховував мене, навчав битися, любив — де я був щасливий і де спостерігав, як К’яртан палить Раґнарів дім з усіма його мешканцями. Я вперше повернувся туди після тієї ночі.

Раґнарові вояки жили в селищі та на його околицях, однак першою людиною, яку я побачив там, була Етне — шотландська бранка, котру ми звільнили в Джуруумі. Вона несла два відра води і не впізнала мене, доки я не покликав її на ім’я. Покинувши ношу, вона, гукаючи, побігла до хат, у дверях одної з яких з’явився Фінан і радісно закричав. За ним потяглись інші мешканці, і миттю нас оточила юрба, щаслива бачити, як до свого народу повернувся господар Раґнар.

Фінан не міг дочекатися, коли я спішусь, і, широко усміхаючись, ішов біля мого коня.

— Хочеш дізнатися, як сконав Сверрі? — спитав він.

— Повільно? — припустив я.

— І дуже гучно. — Він вишкірився ще ширше. — Ми знайшли його скарб.

— Багато там?

— Більше, ніж ти міг собі уявити! — вигукнув Фінан. — Ми спалили його дім і залишили жінку та дітей ні з чим.

— Ви дарували їм життя?

Він знітився:

— Етне їх пожаліла. Проте його вбивати було дуже приємно, — він знову радісно всміхнувся. — То як, збираємося на війну?

— Збираємося на війну.

— Дамо прочухана засранцеві Ґутреду? — спитав Фінан.

— Ти цього хочеш?