Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 49)
— Тож ми розшукаємо Ґутреда, — прогримів Раґнар, — і битимемося за нього!
Ще мить тому вояки бажали, аби Раґнар повів їх проти Ґутреда, однак тепер радісно привітали оголошення про те, що вони битимуться за короля. Раґнарове військо налічувало сім десятків чоловік — небагато, але вони були одними з найкращих у всій Нортумбрії. Чоловіки загриміли мечами об щити, вигукуючи ім’я Раґнара.
— Тепер можете говорити, — сказав я Беоцці, однак він не мав чого сказати.
А на світанку під погожим небом ми висунулися на пошуки Ґутреда.
І Ґізели.
Частина третя
Розділ восьмий
Разом зі мною та Стеапою нас було сімдесят шість воїнів. Усі верхи, усі озброєні, в кольчугах або латах із доброї шкіри та шоломах. Ще кількадесят зброєносців везли наші щити на менших конях і вели запасних скакунів, однак були вони прислужниками, не вояками, тому до нашого числа ми їх не зараховували. В минулі часи Раґнар мав змогу зібрати звиш двох сотень душ, однак багато його людей полягли при Етандуні, а інші знайшли собі нових покровителів за ті довгі місяці, що він був у заручниках, проте сімдесят шість воїнів — також немало.
— І всі вони — надійні люди, — гордо заявив він мені.
Ми виступали під його стягом — орлиним крилом. Було це крило справжнього орла, прибите до довгої жердини, два інших прикрашали його шолом.
— Я мріяв про це, — сказав він мені дорогою на схід, — мріяв про війну. Весь час, що був у заручниках, я тільки й думав про війну. У житті немає нічого кращого, Утреде, нічого!
— А жінки? — запитав я.
— Жінки і війна! — викрикнув він. — Жінки і війна!
Він радісно скрикнув, і його жеребець притиснув вуха до голови й побіг уперед бистрим, високим кроком, неначе розділяючи радість господаря. Ми очолювали колону, а попереду нас на легких поні їхало дванадцятеро чоловік. Дорогою вони передавали сигнали Раґнарові, розмовляли з пастухами, збирали чутки — одне слово, винюхували. Ніби пси, що йдуть по сліду, вони вишукували ознак Ґутреда, котрий, за нашими оцінками, мав іти на захід до Кумбраленду, проте з плином ранку слідопити не припиняли рухатися в східний бік. Просувалися ми повільно, що неабияк розчаровувало отця Беокку, однак перед тим, як їхати швидко, треба знати, куди прямуєш. Нарешті переконавшись, що слід веде на схід, розвідники пришпорили своїх поні й помчали між пагорбів, а ми поїхали за ними.
— Ґутред намагається повернутися в Еофервік, — припустив Раґнар.
— Занадто пізно, — сказав я.
— Або ж він панікує, — весело додав він, — і не знає, що робити.
— Це вже більше схоже на правду — погодився я.
За нами Бріда вела близько двох десятків жінок. Сама вона їхала в шкіряних латах і чорній накидці, защібнутій на шиї гарною брошкою зі срібла й гагату. Волосся її було підняте високо і зав’язане чорною стрічкою, на поясі висів довгий меч.
З неї виросла витончена, але водночас владна жінка, і це, схоже, ображало Беокку, котрий знав її змалечку. В дитинстві вона здобула християнське виховання, проте згодом зреклася віри, і це страшенно засмучувало Беокку, хоча, я вважаю, більше його непокоїла її краса.
— Вона чаклунка, — прошипів він мені у вухо.
— Коли дійсно чаклунка, — відказав я, — значить, нам пощастило мати її на своєму боці.
— Господь покарає нас, — застеріг він.
— Тут вашого господа нема, — сказав я йому. — Це Торова земля.
Він перехрестився, щоб захиститися від лиха, яке могли накликати мої слова.
— І що то ви таке утнули вчора? — невдоволено спитав він у мене. — З чого ви взяли, що можете мнити себе королем?
— Легко, — відповів я. — Бо я походжу з королівського роду. На відміну від вас, отче. Ваш родовід тягнеться від свинопасів, адже так?
Цю шпильку він пустив повз вуха.
— Король — помазаник Божий, — мовив він, — його обирає Господь і сонм святих. Святий Кутберт заповідав Нортумбрію Ґутредові, то як ви могли бодай подумати змістити його? Як ви сміли?
— В такому разі можемо розвернутися й поїхати додому, — кинув я.
— Розвернутися й поїхати додому? — наполохався Беокка. — Чому?
— Бо коли його обрав Кутберт, — сказав я, — то нехай він його і захищає. Ми Ґутреду не потрібні, хай іде у бій зі своїм святим мертвяком. Якщо досі не пішов. Про це ви не думали?
— Про що?
— Про те, що Ґутреда вже могли розбити і він зараз мертвий або закутий у К’яртанові кайдани.
— Боже борони нас, — промовив Беокка, ще раз хрестячись.
— Але цього не сталося, — заспокоїв я його.
— Звідки ви знаєте?
— Бо в такому разі дорогою нам би траплялися втікачі з його армії, — сказав я, хоч і не був у тому переконаний.
Я не виключав, що Ґутред б’ється просто в ту мить, поки ми розмовляємо, але відчував, що він живий і перебуває десь неподалік. Складно описати це відчуття. Це інстинкт, наче знак від бога в падінні воронової пір’їни, та я навчився покладатися на те чуття. І воно мене не підвело, бо перед полуднем через вересовище на повному ходу до нас повернувся один розвідник. Здіймаючи в повітря грязюку й галузки, на захеканому поні він приніс Раґнарові звістку, що бачив у долині річки Свейл велику групу людей і коней.
— Вони стали біля Кетрета, пане, — сказав він.
— З нашого боку річки? — спитав Раґнар.
— З нашого, пане, — підтвердив розвідник, — у старому форті. В облозі.
— В облозі?
— Під фортом стоїть інше військо, пане, — мовив чоловік.
Він був задалеко і не зміг порахувати стяги, однак двоє інших розвідників спустилися в долину, а він помчав до нас зі звісткою, що там має бути Ґутред. Ми прискорилися. Над нами ніс хмари вітер, і опівдні пройшов короткий різкий дощ, після якого ми зустріли двох інших розвідників, що спускалися в долину і змогли докладніше розповісти про військо побіля форту.
— Ґутред у форті, — сказав один з них.
— А ззовні хто?
— К’яртанове військо, пане, — відказав чоловік, усміхаючись, бо знав, що коли поблизу є люди К’яртана, це означає неминучий бій. — Там шість десятків вояків, пане, не більше.
— Серед них є К’яртан або Свен?
— Ні, пане. Їх веде чоловік на ім’я Рольф.
— Ти розмовляв із ним?
— Я з ним говорив і пив його ель, пане. Вони слідкують за Ґутредом, аби він не втік. Планують тримати його там до приходу Іварра.
— Іварра? Не К’яртана? — запитав Раґнар.
— К’яртан залишиться в Дангольмі, пане, — відповів чоловік, — так мені сказали. А Іварр буде тут, як тільки закінчить укріплювати Еофервік.
— У долині шість десятків людей К’яртана, — гукнув Раґнар своїм воїнам, схопившись за руків’я Серцекола. Це був його меч, якого він назвав так само, як клинок Раґнара Старшого, аби не забувати про невідплачену помсту за батька. — Мусимо вбити їх усіх! — додав він, а тоді погукав служникові подати йому щита. Відтак повернувся до розвідників: — А вас вони за кого сприйняли?
— Ми сказали, що служимо Гакону, пане, і шукаємо його.
Раґнар нагородив усіх трьох срібними монетами.
— Гарна робота, — похвалив він їх. — А скільки людей з Ґутредом у фортеці?
— Рольф казав, близько сотні, пане.
— Сотні? І він навіть не спробував прогнати шість десятків нападників?