Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 50)

— Ні, пане.

— Оце тобі й король, — осудливо буркнув Раґнар.

— Якщо він стане з ними на герць, то до вечора в нього зостанеться не більше п’яти десятків вояків, — сказав я.

— І що ж він робить замість того? — продовжив допитуватись Раґнар.

— Молиться, мабуть.

Як ми довідались пізніше, Ґутред запанікував. Не зумівши дістатись до Беббанбурґа, він повернув на захід і відправився в Кумбраленд, гадаючи, що в знайомому краї знайде собі друзів.

Однак негода затримувала його поступ, а назирці постійно йшли ворожі вершники, тож, остерігаючись засідки серед гір, він змінив свої плани і вирішив повертатися в Еофервік, але не зайшов далі старого римського форту, що в давнину охороняв переправу через Свейл. До того часу він остаточно втратив надію. Частина його вояків розбіглися, вважаючи, що коли зостануться з королем, на них чекає погибель, тому Ґутред розіслав гінців із закликом про допомогу від нортумбрійських танів-християн. Втім, дорогою туди ми бачили вбитих, а тому знали, що на поміч йому ніхто не прийде і він втрапив у пастку. Шість десятків вояків триматимуть його в Кетреті, допоки не прийде Іварр і вб’є його.

— Якщо Ґутред молиться, значить, його молитви отримали відповідь, — суворо проказав Беокка.

— Ви хочете сказати, що нас йому надіслав християнський бог? — запитав я.

— А хто ж іще? — виклично кинув він, обтрушуючи свою чорну рясу. — Коли зустрінемося з Ґутредом, я говоритиму першим.

— Гадаєте, зараз час для церемоній?

— Я посол! — нагадав він. — Не забувайте. — Зненацька його злість вирвалась, як наводнена річка з берегів. — У вас немає і найменшого поняття про гідність! Я — посол! Про що ви думали вчора ввечері, коли наказували тому ірландському дикунові перерізати мені горлянку?

— Я думав про те, щоб заткати вам пельку, отче.

— Я розкажу Альфредові про вашу витівку. Можете в цьому не сумніватися. Я йому все розкажу!

Він патякав щось іще, але я його не слухав, бо ми саме проминули пагорби, й під нами біля зміїстого Свейлу розкинувся Кетрет. Римська фортеця містилася біля південного берега річки, старий вал оточував квадратом широку площу, посеред якої стояла церква.

За фортом тягнувся кам’яний міст, збудований римлянами на продовження великої дороги, що вела з Еофервіка на дику північ. Від арки старої переправи до наших днів збереглася тільки половина.

Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що у форті повно людей і коней. На шпилі церкви майорів штандарт, тож я припустив, що то Ґутредів прапор зі святим Кутбертом. На північному березі річки стояла група вершників, перекриваючи йому вихід із другого боку форту, а Рольфові шість десятків вояків розмістилися в полі на південь від фортеці. Вони були ніби хорти, що загнали лисицю.

Раґнар заходився перевіряти коней, вояки — готуватись до бою: засовували руки в петлі на щитах, поправляли мечі у піхвах і чекали Раґнарового наказу. Я подивився в долину. Форт був ненадійним укриттям. Його вал давно осунувся в канаву, а на вершечку не стояв частокіл, так що перейти його можна було пішки, не стишуючи ходу. Якби хотіли, шістдесят вершників могли б легко ввірватися в селище, проте вони обрали стати біля валу й викрикувати образи.

Ґутредові вояки спостерігали за ними з валу, решта народу зібралися біля церкви. Побачивши нас, вони, скоріш за все, сприйняли нас за ворогів і кинулися на південний вал. Я оглядав село. Чи там Ґізела? Пригадавши, як вона схилила голову і подивилась на мене темними очима, які відтіняло її чорняве волосся, я мимоволі вивів свого коня на кілька кроків уперед. Два роки я провів у пеклі, сидячи за веслами на судні Сверрі, і весь цей час тільки й чекав цієї миті, тому, не дожидаючись Раґнара, дав коневі остроги й помчав у долину Свейлу.

 

Беокка, звісна річ, поїхав за мною, квакаючи на ходу, що як Альфредів посол першим перед Ґутредом має явитися він, але я його не слухав. На середині схилу він звалився зі своєї кобили і, розпачливо зойкнувши, гепнувся на землю, та я мчав далі, поки він тупцяв навколо коняки, намагаючись залізти назад у сідло.

Осіннє сонце яскраво виблискувало на мокрій від дощу землі. На руці моїй був щит з важким умбоном, я був у кольчузі й шоломі, браслети сяяли — одне слово, виглядав як справжній воєвода. Обернувшись у сідлі, я побачив, що Раґнар дивиться донизу схилом, але погляд його спрямовано на схід. Він явно планував, як відрізати К’яртановим людям шлях до відступу, що пролягав головно на схід від річки.

Доїхавши до підніжжя пагорба, прирічковою рівниною я пустився вчвал до римської дороги. Проминув християнський цвинтар, грудкувату землю на якому втикували невеликі дерев’яні хрести, звернуті до одного великого, котрий покаже воскреслим шлях до Єрусалиму в день, коли, за віруванням християн, вони постануть із мертвих. Попри ворота дорога вела прямо до південного в’їзду в форт, звідки за мною спостерігала група Ґутредових супутників. Навперейми мені, перекриваючи дорогу, виїхали К’яртанові вояки, втім, вони зовсім не виглядали стривоженими. Та й чого було їм тривожитися? Виглядав я як дан і їхав один, а їх було багато, та й меч мій лежав у піхвах.

— Котрий з вас Рольф? — гукнув я, наблизившись до них.

— Я, — виїхав наперед чорнобородий чолов’яга. — А ти хто такий?

— Твоя погибель, Рольфе, — промовив я, вийняв Подих Змія, пришпорив коня і помчав просто на нього.

Поки Рольф діставав свого меча, я підскочив до нього збоку, змахнув Подихом Змія й рубонув по шиї так, що його голова в шоломі тут же злетіла з плечей, впала на дорогу й закотилася під копита моєму скакуну. Мене охопила бойова радість, і я зареготався. Переді мною стояло троє противників, однак жоден не встиг вийняти меча. Вони ошелешено вирячились на мене, а обезголовлене тіло Рольфа загойдалося в сідлі. Я ж погнав на чоловіка посередині, мій кінь збив його, я змахнув мечем, і ось уже вершники лишились позаду, а переді мною були ворота у форт.

За брамою стояло п’ять-шість десятків чоловік. Лише частина були верхи, однак майже всі мали мечі або списи. Серед них я побачив і Ґутреда, на чиїх золотистих кучерях вигравало сонце. Поряд із ним стояла Ґізела. Скільки не намагався я пригадати її обличчя в ті довгі місяці за веслами у Сверрі, мені не вдавалось, однак у ту мить переді мною враз постали ті самі знайомі широка усмішка і непокірний блиск в очах. На ній була біла полотняна сукня, підперезана срібним ланцюжком, на голові — полотняний чепець, зав’язаний на знак того, що вона заміжня. Вона міцно стискала брата за руку, а Ґутред отетеріло спостерігав за дивними подіями, що розгорталися на порозі його пристанища.

За мною погналися двоє К’яртанових вершників, поки решта топталися на місці, оговтуючись від потрясіння, яке спіткало їх після блискавичної загибелі Рольфа і раптової появи Раґнарового війська на обрії. Я розвернувся і помчав на нападників, погнавши свого скакуна з такою силою, що з-під його копит врізнобіч полетіли грудки мокрої землі. Мій випад налякав переслідувачів, і вони помчали геть, а я кинувся навздогін. Один гнав занадто швидко, зате інший їхав на кульгавому коні. Зачувши мене за собою, він відчайдушно змахнув мечем, намагаючись відігнати мене. Прийнявши його удар на щит, я зробив випад Подихом Змія, поціливши йому в хребет, від чого він вигнувся й закричав. Висмикнувши лезо, я заїхав його руків’ям чоловікові в обличчя. Він повалився на землю, я об’їхав його з червоним від крові мечем, зняв шолом і поскакав назад до форту.

Я нахвалявся. Авжеж, нахвалявся. Хіба може щось один проти шістдесяти? Однак на мене дивилася Ґізела. Та й направду мені нічого не загрожувало, адже шість десятків вершників не були готові до бою, а якби вони й кинулися за мною, я легко сховався б серед Ґутредових людей. Та К’яртанові вояки не стали переслідувати мене. Їх занадто налякала поява Раґнара, тому замість них я спрямував коня до Ґутреда та його свити.

— Чи ви забули, що таке бій? — гукнув я їм.

На Ґутреда я не звертав уваги. Навіть на Ґізелу не глянув, хоч і зняв шолом навмисне, аби вона мене впізнала. Я відчував на собі погляд її чорних очей, її подив — радісний, я сподівався.

— Хай усі вони загинуть! — прокричав я, вказуючи мечем на К’яртанових людей. — Ці наволочі мусять сконати всі до одного. Ідіть і вбийте їх!

У ту мить завдав удару Раґнар. Загриміли щити об щити, задзвеніла криця, закричали люди. К’яртанові вершники кинулися врозсип, деякі, втративши надію врятуватися східним шляхом, погнали на захід. Я ж повернувся до людей у брамі:

— Райпере, Клапо! Зупиніть їх!

Клапа з Райпером дивилися на мене так, ніби їм явився привид, — і в певному сенсі так і було. Я був радий, що Клапа зостався з Ґутредом, адже він дан, а це означало, що дани зберегли вірність Ґутредові.

— Клапо, бовдуре ти дупоголовий! — проревів я. — Чого стоїш як укопаний? Бігом на коня і до бою!

— Так, пане!

Відтак я заглибився в натовп і наблизився до самого Ґутреда. Позаду мене вирувала битва, і його вояки, отямившись від ступору, бігли на різанину, однак того Ґутред не бачив. Він мовчки дивився на мене. За ним стояли священники, збоку — Ґізела, але я дивився тільки на нього і бачив страх в його очах.

— Пам’ятаєш мене? — спитав я холодно.

На відповідь він не спромігся.