Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 52)
— Так! — гаркнув Раґнар, обличчя його засвітилося люттю, й він рубонув мечем.
Щоб закінчити роботу, йому довелося спішитись. Убивши обох, він продовжував люто рубати їхні трупи. Спостерігаючи за ним, я повернувся, щоб побачити Ґізелине лице. На ньому не відбивалося нічого. Помітивши, що я дивлюся на неї, вона повернула голову до мене з радістю в очах, ніби знала, що я очікую побачити в них страх від різанини, яка розгорталася перед нею.
— Вони на це заслужили? — спитала вона.
— Заслужили, — відповів я.
— Це добре.
Одначе брат її, як я помітив, не дивився. Моя присутність його бентежила, за що я не міг його винуватити, і вже безсумнівно, він боявся Раґнара, котрий стояв увесь заляпаний кров’ю, як різник. Тому Ґутред мовчки повернувся в село, залишивши нас із трупами. Отець Беокка розшукав кількох його священників і, побалакавши з ними, пришкандибав до нас.
— Було погоджено, — промовив він, — зустрітися з королем у церкві. — Раптово він побачив дві відрубані голови й понівечені тіла. — Господи всемогутній, хто це зробив?
— Раґнар.
Беокка перехрестився.
— У церкві, — повторив він, — зустріч призначено у церкві. І змийте кров із кольчуги, Утреде. Ми ж із вами посли!
Я оглянувся на групку втікачів, що перетинали пагорби на заході. Скоріш за все, вони перейдуть річку і на дальньому березі приєднаються до вершників, котрі відтепер пильнуватимуть. Вони відправлять у Дангольм звістку про ворога, і, почувши про знамено з орлиного крила, К’яртан знатиме, що Раґнар повернувся у Вессекс.
І, можливо, у своїй твердині на високій кручі він відчує страх.
Ми з Ґізелою поїхали до церкви. Беокка біг за нами, але постійно відставав.
— Заждіть на мене! — гукав він. — Заждіть на мене!
Я не став чекати. Пришпорив коня, пустив його вчвал і залишив Беокку позаду.
У церкві було темно. Трохи світла туди падало з крихітного віконечка над входом і кількох свічок на вівтарі, який був звичайним столом, затягнутим чорною рядниною. Труна святого Кутберта, разом із двома скринями реліквій, стояла перед вівтарем, поряд на доярському ослінці сидів Ґутред, обабіч нього — двоє чоловіків і жінка. Одним з чоловіків був абат Едред, іншим — отець Гротверд. Жінка була молода, мала привабливе повнувате лице і тяжкий живіт. Пізніше я дізнався, що це саксонська королева Осбурга. З мене вона перевела погляд на Ґутреда, вочевидь очікуючи, що чоловік щось скаже, але він мовчав. Під стіною ліворуч стояло два десятки вояків, праворуч — іще більше ченців. Вони про щось завзято сперечались, але миттю замовкли, щойно ввійшов я.
Ґізела тримала мене за ліву руку. Разом ми ввійшли до церкви й постали перед Ґутредом, котрий не міг ані подивитися на мене, ані щось сказати. Відкрив був рота, але не спромігся й на слово, лише глянув мені за спину, мовби надіючись, що у двері зайде хтось не настільки осоружний.
— Я одружуюся з твоєю сестрою, — сказав я йому.
Він ще раз відкрив рота і тут же закрив.
Один з монахів виступив наперед, збираючись заперечити, але його затягнув назад компаньйон. Я ж побачив, що того дня боги були особливо прихильні до мене, адже то були Янберт та Іда — ченці, котрі продали мене в рабство. Тоді з іншого боку церкви озвався інший голос:
— Леді Ґізела вже заміжня.
Подивившись у його бік, я побачив, що то говорить літній чоловік, сивий і гладкий. Одягнений був у короткий коричневий плащ, на шиї мав срібний ланцюжок. Коли я наблизився до нього, він виклично задер голову.
— Ти Айдан, — промовив я.
Минуло цілих чотирнадцять років, відколи я востаннє був у Беббанбурзі, та я впізнав Айдана. Колись він був одним з батькових воротарів, котрі не впускали небажаних відвідувачів до палацу, однак зі срібного ланцюжка мені стало ясно, що відтоді він здобув вищу посаду. Я схопив його за той ланцюжок:
— То хто ти тепер, Айдане?
— Розпорядник лорда беббанбурзького, — сердито буркнув він, не впізнавши мене.
Та й як міг упізнати? Востаннє ми бачилися, коли мені було дев’ять.
— Отже, мій слуга, — мовив я.
— Ваш? — перепитав він, а тоді, збагнувши нарешті, хто я такий, відійшов до двох молодих воїнів.
Зробив він це мимовільно, бо боягузом його я б не назвав. У молодості він був добрим вояком, проте зустріч зі мною неабияк його вразила. Втім, він таки опанував себе і виклично подивився на мене.
— Леді Ґізела вже заміжня, — повторив Айдан.
— Ти заміжня? — спитав я в Ґізели.
— Ні, — відказала вона.
— Вона не заміжня, — сказав я Айданові.
Ґутред прокашлявся, ніби збираючись щось сказати, але тут же заткався, бо в церкву зі своїми людьми зайшов Раґнар.
— Леді заміжня, — пролунав голос із натовпу попів і монахів. Обернувшись, я побачив, що то говорить брат Янберт. — Вона вийшла за лорда Ельфріка, — наполіг він.
— За Ельфріка? — перепитав я, ніби зроду не чув про те. — За того сучого вошивого байстрюка?
Айдан штурхнув одного з вояків біля себе, і той дістав меч. Інший зробив так само. Та я тільки усміхнувся і вийняв Подих Змія.
— Це дім Господній! — залементував абат Едред. — Сховайте зброю!
Вартові завагались, але, бачачи, що я не поспішаю ховати Подих Змія, не прибрали клинків, хоч і не наважувались нападати. Вони чули про мене, та й лезо мого меча було густо вимазане кров’ю К’яртанових поплічників.
— Утреде! — цього разу мене урвав Беокка. Він увірвався у церкву й проштовхався крізь Раґнарових войовників. — Утреде! — ще раз погукав він.
Я крутнувся до нього.
— Це моя справа, отче, — сказав я, — і ви не можете зупинити мене. Пригадуєте Айдана?
Беокка спершу спантеличився, але врешті таки згадав воротаря, котрий служив у Беббанбурзі весь той час, що й він був священником у мого батька.
— Айдан хоче, щоб ці хлопці мене вбили, — продовжив я, — та перш ніж вони зроблять йому таку приємність, — я перевів погляд на розпорядника, — розкажіть, як може бути Ґізела заміжня за чоловіком, якого в очі не бачила?
Айдан кинув погляд на Ґутреда, шукаючи його підтримки, але той закляк на місці, тож розпорядникові довелося продовжувати розмову самотужки:
— Я став із нею біля вівтаря замість лорда Ельфріка, тому в очах церкви вона заміжня.
— То, може, ти її й порав? — гаркнув я, викликавши невдоволене шипіння серед попів і монахів.
— Авжеж ні! — ображено кинув Айдан.
— Коли її ніхто не об’їздив, — промовив я, — це означає, що вона ще незаміжня. Кобила не вважається скаковою, доки її не засідлають і не обкатають. Тебе обкатували? — звернувся я до Ґізели.
— Ще ні, — відказала вона.
— Вона заміжня, — наполіг Айдан.
— Перед вівтарем замість мого дядька був ти, — мовив я. — То хіба це шлюб?
— Так, — тихенько бовкнув Беокка.
— Отже, якщо я тебе заріжу, вона стане вдовою, — продовжив я говорити до Айдана, не звертаючи уваги на Беокку.
Айдан виштовхав одного з вартових на мене, і той, дурень, йому скорився. Змахнув Подих Змія, вибивши його меч і зупинившись вістрям перед самим його животом.
— Хочеш, щоб я випустив твої кишки на підлогу? — м’яко запитав я в хлопчини. — Я Утред, — продовжив я, гордо підвищивши голос, — я володар Беббанбурґа, той, хто вбив Уббу Лотброксона біля моря. — Зробив ривок клинком, відганяючи сердегу назад. — Я вбив більше людей, ніж можу порахувати, але нехай це тобі не заважає. Хочеш мати славу людини, яка вбила мене? Ельфрік, те гівно жаб’яче, буде радий цій новині й щедро тебе винагородить. — Ще раз смикнув мечем. — Ну ж бо, — заохотив я хлопця, дедалі більше скипаючи з люті, — спробуй.
Він не зробив нічого, тільки відступив ще далі. Інший вартовий вчинив так само. І не дивно, адже до мене приєдналися Раґнар зі Стеапою, а за ними стояло військо озброєних сокирами й мечами данських войовників у кольчугах. Я подивився на Айдана:
— Повзи назад до мого дядька і переказуй йому, що він втратив свою наречену.
— Утреде! — таки спромігся на слово Ґутред.
Його я не слухав. Замість того пройшов через залу до гурту священників і ченців. Не відпускаючи моєї руки, за мною пішла й Ґізела, і я дав їй потримати Подих Змія, а сам підійшов до Янберта.
— То ти переконаний, що Ґізела заміжня? — спитав я в нього.
— Так, — твердо відказав він. — Викуп за наречену сплачено, союз освячено.
— Кажеш, сплачено? — я подивився на Ґізелу: — Скільки вони вам заплатили?
— Це ми їм заплатили — мовила вона. — Вони отримали тисячу шилінгів і руку святого Освальда.