Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 53)
— Руку святого Освальда? — мало не порснув я зо сміху.
— Її знайшов абат Едред, — сухо додала Ґізела.
— Скоріш за все, викопав на жебрацькому цвинтарі, — сказав я.
Янберт спаленів:
— Усе було зроблено відповідно до законів — людського і церковного. Жінка, — сердито зиркнув він на Ґізелу, — заміжня.
В його кощавій зарозумілій мордяці було щось, що страшенно мене дратувало, тому я простягнув руку і вхопив його за волосся.
Він спробував опиратися, та для цього йому забракло сили, і я притягнув його голову на себе і врізав коліном, відчуваючи, як його пика розбивається об кольчугу на моєму стегні.
Відтак я підняв його голову й зазирнув у скривавлене обличчя:
— Вона заміжня?
— Заміжня, — проказав він, булькаючи кров’ю з рота, і я знову вдарив його, відчувши, як об коліно ламаються його зуби.
— Вона заміжня? — повторив я питання. Цього разу він не відповів, тому я загилив ще раз, ламаючи йому носа. — Я поставив тобі питання! — гаркнув я.
— Заміжня, — не відступався Янберт.
Він трусився від злості, кривився з болю, а попи круг мене репетували від неподобства, але я не тямив себе з люті. Це був ручний монах мого дядька, чоловік, котрий підбив Ґутреда продати мене в рабство. Він крутив змови, намагаючись знищити мене, і від думки про це я втратив контроль над своїм гнівом. Це був раптовий спалах криваво-червоної люті, підживленої спогадами про приниження, які мені довелося стерпіти на борту «Купця», і я знову підняв до себе Янбертову голову, але цього разу, замість того щоб бити його, я дістав Осине Жало, свій кинджал, і одним махом перетяв йому горлянку. Клинок я вийняв швидко — одним рухом, — але за цей час устиг побачити, як очі ченця розширилися, не вірячи тому, що бачать. Та й мушу зізнатися, сам я не вельми вірив у те, що кою, але зробив це.
Я перерізав йому горлянку, відчуваючи, як лезо Осиного Жала проходить через сухожилля й хрящі, долаючи їхній опір, і кольчугу мені залив струмінь крові. Булькочучи і дриґаючись, Янберт повалився на долівку.
Попи й монахи заверещали, як баби. Вони налякалися, коли я заходився розбивати Янбертові рило, однак того, що станеться далі, ніхто не очікував. Навіть я вразився з того, до чого призвела моя лють, однак жодного розкаяння не відчув, як і не вважав скоєне вбивством. У цьому я вбачав тільки помсту, від якої мене сповнило відчуття задоволеності. У той короткий удар ножем я вклав кожен змах веслом і кожен ляск батогом, які отримав на борту в Сверрі. Зиркнувши на передсмертні корчі Янберта, я перевів погляд на його супутника, брата Іду.
— То Ґізела заміжня? — поставив я йому питання.
— За церковним законом, — почав був Іда, затинаючись, але тут же заткався, глипнувши на скривавлене лезо Осиного Жала. — Вона не заміжня, пане, — поспіхом додав він, — допоки шлюб не набуде належної чинності.
— Ти заміжня? — запитав я в Ґізели.
— Звісно, ні, — відповіла вона.
Я нахилився і начисто витер лезо кинджала об поділ Янбертової ряси. Він хоч і лежав мертвий, та в очах досі відбивався подив. Один з попів, хоробріший за інших, упав навколішки й почав читати молитву над убитим, однак решта церковників стояли, як перелякані вівці, в загін до яких увірвався вовк, і мовчки зирили на мене, не насмілюючись подати голосу.
Я заховав Осине Жало в піхви, забрав Подих Змія в Ґізели, і ми разом повернулися до її брата. Дивлячись на труп Янберта і кров, розлиту по всій долівці, він, либонь, подумав, що я збираюся зробити те саме і з ним, бо потягнувся до свого меча. Вказавши вістрям Подиху Змія на Раґнара, я звернувся до Ґутреда:
— Це ярл Раґнар, і він тут, щоб воювати за тебе, хоча ти й не заслужив на таку поміч. Якби я вирішував, ти повернувся би в кайдани до нужника короля Йокейда.
— Він помазаник Божий! — пробубонів отець Гротверд. — Майте повагу!
— Ви мені також ніколи не подобалися, — сказав я йому, поправляючи Осине Жало.
Вражений моєю поведінкою, Беокка відіпхнув мене вбік, вибіг поперед Ґутреда і вклонився. Святий отець був блідий, що було зовсім не дивно, адже на його очах щойно порішили ченця, та навіть це не давало йому забути про почесну місію вессекського посла.
— Я прибув до вас із вітанням від Альфреда Вессекського, котрий… — почав був він.
— Пізніше, отче, — урвав його я.
— Я приніс вам християнський привіт від… — завів наново Беокка, але тут же звискнув, коли я відтягнув його назад. Ченці й священники явно думали, що зараз я вб’ю і його: деякі з них позатуляли очі.
— Отче, пізніше — повторив я, відпускаючи Беокку. Тоді подивився на Ґутреда. — Що ти робитимеш тепер? — спитав я в нього.
— Га?
— Що ти робитимеш? Ми прибрали людей, які стерегли тебе, тож ти знову вільний. Що робитимеш тепер?
— Що ми зробимо, — відповів за нього Гротверд, — це покараємо вас!
Тицьнувши на мене пальцем, він заходився верещати, що я вбивця, поганин і грішник і що Господь покарає Ґутреда, коли той спустить мені все з рук. Гротвердові крики налякали королеву Осбургу. Енергійно трясучи кудлатою головою й бризкаючи слиною, він продовжував верещати, що я вбив святого брата.
— Єдина надія Галіверфолькланду лежить у союзі з Ельфріком Беббанбурзьким! — репетував далі він. — Треба відправити лордові Ельфріку леді Ґізелу, а цього поганця вбити!
Він ще раз тицьнув на мене пальцем. Ґізела стояла біля мене, мовчки тримаючи мене за руку. Я мовчав. Абат Едред, на вигляд не живіший від святого Кутберта, спробував заспокоїти присутніх. Піднявши руку, він дочекався, коли настане тиша, і подякував Раґнарові за те, що той прогнав К’яртанових вояків.
— Зараз, мілорде королю, — звернувся він до Ґутреда, — нам варто доправити мощі святого на північ, у Беббанбурґ.
— Треба покарати вбивцю! — не вгавав Гротверд.
— Немає ціннішого скарбу на нашій землі, як тіло святого Кутберта, — продовжив Едред, не слухаючи вересків Гротверда, — і слід доправити його в безпечне місце. Потрібно вирушати завтра і прямувати на північ, під захист Беббанбурґа.
Слова попросив Айдан, Ельфріків розпорядник. Він сказав, що прибув на північ попри деякі ризики і плекаючи виключно добрі наміри, але я образив його самого та його володаря і порушив мир у Нортумбрії. Однак він готовий пробачити образу, якщо Ґутред доправить у Беббанбурґ святого Кутберта й Ґізелу.
— Бо тільки в Беббанбурзі святий буде у безпеці, — докінчив він.
— Хай він помре! — знов озвався Гротверд, наводячи на мене дерев’яний хрест.
Ґутред занервувався.
— Якщо поїдемо на північ, — промовив він, — нас зупинить К’яртан.
До такої відповіді Едред був готовий:
— Мілорде, якщо з нами буде ярл Раґнар, нам нічого не загрожує. Церква винагородить ярла Раґнара за його службу.
— Однак жоден з нас не буде в безпеці, допоки серед нас убивця! — знову загорлав Гротверд, ще раз наставивши на мене хреста. — Убивця! Убивця! Брат Янберт — святий мученик!
Попи й ченці схвально загуділи, і Ґутредові вдалося погамувати цей ґвалт, лише нагадавши про посольську місію отця Беокки. Відтак, закликавши до тиші, він надав слово Беоцці.
Сердешний Беокка. Днями він репетирував свою промову: шліфував слова, проговорював їх уголос, міняв місцями, а тоді повертав усе назад. Він просив у нас порад, відкидав їх і продовжував нескінченно повторювати слова, а зараз він нарешті виступив з офіційним привітанням від Альфреда, але Ґутред не чув ані слова з того, що він казав, дивлячись натомість на мене й Ґізелу, поки у вухо йому сердито нашіптував Гротверд. Та Беокка продовжував говорити, нахваляючи Ґутреда й королеву Осбургу, твердячи, що вони божественне світло півночі, і знуджуючи кожного, хто слухав його бубоніння.
Деякі з Ґутредових вартових глузували з промови, корчили пики й косилися, як Беокка, доки, стомившись від їхніх кпинів, Стеапа не став біля священника й не поклав руку йому на плече. Стеапа, хоч і був добрим чоловіком, виглядав як безжальний убивця. А все через його величезні розміри й туго напнуту шкіру на черепі, через що він не був здатний на жоден вираз, крім вовчого голоду й лютої ненависті. Він обвів поглядом приміщення, виклично дивлячись на кожного, хто насміхався з Беокки, і всі враз налякано принишкли.
Беокка ж, ясне діло, подумав, буцімто їх заткало його красномовство. Закінчивши промову низьким поклоном Ґутреду, він передав йому дарунки від Альфреда. Була серед них і книга, яку Альфред, за його словами, сам переклав з латини на англійську мову, і не виключено, що це таки була правда. Сказавши, що вона складається з християнських настанов, Беокка ще раз уклонився і передав королю важкий том в інкрустованій оправі. Ґутред покрутив книжку так і сяк, знайшов, як відкривається защібка, і, проглянувши сторінку догори дриґом, заявив, що це найцінніший подарунок, який він будь-коли отримував. Те саме він сказав і про другий дар — меч. Клинок був франкської роботи, мав срібне руків’я й алмазну головку. А останній дарунок був дійсно щонайдорогоціннішим: прикрашена гранатовими оздобами рака з коштовного золота, всередині якої зберігалися волосини з бороди святого Августина Контварабурзького. Ця річ вразила навіть абата Едреда, стража найцінніших мощів Нортумбрії, й він нахилився доторкнутися до блискучого золота.
— У всі ці дарунки король вкладає особливий сенс, — промовив Беокка.
— Коротше, отче, — буркнув я, і Ґізела стиснула мою руку.