Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 55)

— Бо ми з тобою станемо свояками, — сказав я Ґутредові.

Він кивнув і кволо усміхнувся:

— Вона постійно повторювала, що ти повернешся.

— А ти вважав, що я загинув?

— Я сподівався, що живий, — відказав він, підвівся і всміхнувся. — Ти повіриш, коли я скажу, що мені тебе бракувало?

— Так, мілорде, — відповів я, — бо я за вами також сумував.

— Це правда? — обнадієно запитав він.

— Так, мілорде, — запевнив я, — це правда.

Дивно, але я зовсім не брехав. Мені здавалося, що, побачивши його знову, я зненавиджу негідника всім серцем, та я геть забув про його непереборний шарм. Ґутред мені дійсно подобався.

Ми обійнялися, потому, взявши шолом, Ґутред пішов до дверей, за які в хатині служив звичайний шмат ряднини, прибитий до одвірка.

— Сьогодні я залишаю свій дім вам. Вам обом, — усміхнено проказав він.

І так зробив.

 

Ґізела. Нині, у старості, коли я бачу якусь дівчину, схожу на неї, мені перехоплює дух. Це стається щоразу, як переді мною постає чорнокоса, струнка юнка, що граційно ступає широким кроком, гордовито закинувши голівку. І коли дивлюся на таке чудо, одразу згадую Ґізелу і часто, бо на схилі літ зробився сентиментальним дурнем, розумію, що на очі мені навертаються сльози.

— У мене є дружина, — сказав я їй тої ночі.

— Ти одружений? — запитала Ґізела.

— Її звуть Мілдріт, — відповів я, — ми одружилися давно, бо так розпорядився Альфред. Але вона мене зненавиділа й пішла в монастир.

— Так роблять усі твої жінки, — промовила Ґізела. — Мілдріт, Гільда, а тепер і я.

— Це правда, — здивовано визнав я, бо раніше про таке не думав.

— Це Гільда підказала мені сховатися в монастирі в разі загрози, — сказала Ґізела.

— Гільда?

— Вона сказала, що там я буду в безпеці. Тож коли К’яртан захотів одружити зі мною свого сина, я втекла в монастир.

— Ґутред нізащо не видав би тебе за Свена, — мовив я.

— Але він припустив таку можливість, — відказала вона. — Йому були потрібні гроші й допомога, а я була єдиним, що він міг запропонувати.

— Завдаток за мир.

— Так, — підтвердила вона.

— Сподобалося тобі в монастирі?

— Я не знала щастя ніде, поки зі мною не було тебе. Ти вб’єш К’яртана?

— Так.

— Як?

— Ще не знаю, — зізнався я. — Або ж його порішить Раґнар. У нього на те більше причин, ніж у мене.

— Коли я відмовилася виходити за Свена, — повела далі Ґізела, — К’яртан пригрозив забрати мене силою й віддати на наругу своїм воякам. Казав, що кине мене на землю й дозволить своїм вартовим робити зі мною що захочуть, а коли вони наситяться — віддати мене своїм собакам. У вас із Мілдріт були діти?

— Один син, — відповів я. — Але він помер.

— Мої діти не помруть. Сини стануть воїнами, а донька — матір’ю нових воїнів.

Я усміхнувся і провів рукою по її довгій спині, примусивши її здригнутися. Ми лежали під трьома накидками, її волосся було мокре, бо стріха над нами протікала. Комиші на долівці під нами були гнилі й вологі, та ми однаково були щасливі.

— У монастирі ти прийняла християнство? — спитав я.

— Авжеж ні, — пхикнула вона.

— І монахині нічого тобі не сказали?

— Я дала їм срібла.

— Тоді вони точно не заперечували, — погодився я.

— Я не знаю жодного дана, котрий був би справжнім християнином, — сказала вона.

— Навіть твій брат?

— У нас багато богів, — мовила вона, — і християнський — лише один із них. Я переконана, що Ґутред вважає так само. Як звуть християнського Господа? Бо одна черниця якось казала мені, але я забула.

— Ягве.

— Отже, є Одін, Тор і Ягве. А в нього є дружина?

— Ні.

— Бідолашний Ягве, — зітхнула вона.

«Бідолашний Ягве», — подумав я й собі і продовжував думати про це, коли під проливним дощем, що лопотів по кам’янистих залишках римської дороги, перетворюючи землю на багнюку, ми перетнули Свейл і подалися на північ брати фортецю, яку неможливо було взяти. Ми їхали захоплювати Дангольм.

 

Розділ дев’ятий

 

Коли я тільки-но запропонував свій план, усе здавалося мені простим. Ми поїдемо в Дангольм, проведемо несподівану атаку, і таким чином Ґутред отримає безпечний прихисток, а Раґнар помститься за батька. Однак Гротверд мав власний погляд на все це і перед виїздом зчинив ще одну гучну сварку.

— Що буде з тілом святого? — допитувався він у Ґутреда. — Якщо ви поїдете, хто захищатиме Кутберта?

Гротверд мав пристрасть, яка живилася з люті. Я знав чимало таких людей, котрі шаленіють від найменшої образи всього, що їм найдорожче. Для Гротверда такою цінністю була церква, тому кожен нехристиянин був ворогом його церкви. Ця одержимість навіть зробила його головним радником Ґутреда, котрий досі сприймав християнство як потужні чари, а в Гротверді вбачав могутнього чаклуна. Та й виглядав чолов’яга далебі дійсно як той чаклун: буйна чуприна, гостра борода, скажений погляд і голос найгучніший з тих, що я коли-небудь чув. Він був неодружений, цілковито відданий своїй любій вірі, і вважалося, що після смерті Вульфгера саме йому судилося стати новим архієпископом.

Ґутред же пристрасті не мав. Він був розсудливим, м’яким і бажав тільки, аби всі навколо нього почувалися щасливими. Гротверд його безсоромно використовував. В Еофервіку, більшість населення якого були християнами, він будь-якої миті міг вивести на вулиці натовп, тому Ґутред, остерігаючись заворушень, корився йому. А ще Гротверд навчився лякати його несхваленням святого Кутберта і саме цією зброєю скористався напередодні нашого від’їзду в Дангольм. Наша єдина надія захопити фортецю полягала в несподіваному нападі, а для цього ми мусили рухатися швидко, залишивши в Кетреті тіло Кутберта, голову Освальда і дорогоцінний молитовник разом з усіма священниками, ченцями та жінками. Однак отець Гротверд наполягав, що нашим головним обов’язком є захист святого Кутберта.

— Якщо тіло святого потрапить у руки поганам, вони його осквернять! — кричав він Ґутредові.

Звісно ж, він був правий, бо, потрапивши сюди, дани дійсно знімуть зі святого Кутберта хрест і перстень, тіло згодують свиням, з дорогоцінної ліндісфаренської книги молитов здеруть коштовну обкладинку, а сторінки пустять на розпалення багать чи підтирання своїх данських дуп.

— Ваш найперший обов’язок — захищати святого! — продовжив розпинатися Гротверд.

— Наш найперший обов’язок — оберігати короля! — відрізав я.

Зрозуміло, що попи були на боці Гротверда, і щойно я промовив це, він звернув на мене весь свій гнів. Обізвав мене вбивцею, поганином, єретиком, грішником, осквернителем і сказав, що для збереження престолу Ґутред мусить притягти мене до відповідальності. Єдиним серед церковників спробував угамувати патлатого священника Беокка, однак його швидко зацитькали. Далі попи з монахами постановили, що Господь прокляне Ґутреда, коли той покине тіло святого Кутберта. Ґутред знітився, не знаючи, як діяти, доки край суперечці не поклав Раґнар.

— Сховайте святого, — порадив він.

Довелося повторити це тричі, щоб його почули.

— Сховати? — запитав абат Едред.

— Де? — сердито кинув Гротверд.

— Тут є кладовище, — мовив Раґнар. — Закопайте там. Хто шукатиме мертвяка на цвинтарі?