Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 57)

— Ти застудився? — спитав я в нього.

— Ні, пане, — відказав він, продираючись крізь хащі й тягнучи за собою труп. — Він просто страшно смердить.

Тепер К’яртан осліп. Хоч поки й не підозрював цього, він втратив своїх розвідників. Покінчивши з переслідувачами, ми просурмили в ріг, прикликаючи Ґутреда назад, а поки чекали на його повернення, познімали з убитих усе цінне. Забрали їхніх коней, браслети, зброю, дрібку грошей, трохи відсирілого хліба і дві фляги березового пива. На одному з убитих була чудова кольчуга — настільки гарна, аж я припустив, що її зробили у Франкії, — проте чоловік був такий худий, що обладунок не підійшов нікому з нас, і Ґізела забрала його собі.

— Тобі не потрібна кольчуга, — кинув докірливо їй брат.

Вона його не послухала. Неабияк здивувавшись, що така витончена річ може важити стільки, дівчина однаково натягла її на себе, звільнила волосся з-під ланок на шиї й почепила на пояс меч одного з убитих. Відтак надягла чорну накидку і глянула на Ґутреда:

— Ну як?

— Ти мене лякаєш, — промовив він усміхнено.

— Це добре, — відповіла вона і підвела до мого коня свою кобилу, аби та стояла рівно, поки вона залазитиме в сідло. Не розрахувавши, однак, ваги кольчуги, Ґізела сіла в сідло з великими потугами.

— Тобі личить, — сказав я, і це була правда. Ґізела тепер виглядала як валькірія, одна з войовничих дів Одіна, що ширяють небесами в блискучих латах.

Звернувши на схід, ми поїхали швидше. Проминувши гай, де всякчас доводилось ухилятися від гілляк, спустилися пагорбом і рушили вздовж повноводного потічка, що вів до Війру. До обіду ми були вже за якихось п’ять-шість миль від Дангольма, і далі нас повів Сітрік, котрий сказав, що знає, де можна перейти річку. Він розповів нам, що одразу за Дангольмом Війр звертає на південь і розширюється, протікаючи через пасовище. Там-то, в долині, й можна знайти брід. Він чудово знав ту місцевість, бо в тих краях мешкали батьки його матері і в дитинстві він часто водив худобу через річку. Ще краще, ті переходи були зі східного боку Дангольма, який К’яртан не охоронятиме, однак існував ризик того, що дощ, котрий нещодавно знову припустився, наповнить Війр і брід стане непрохідний.

Та дощ бодай заховав нас, поки ми спускалися з пагорбів і в’їздили в долину річки. Тепер ми були майже під самим Дангольмом, котрий пролягав трохи далі на північ, але нас закривав від нього лісистий пагорок, при підніжжі якого стояло кілька хат.

— Гоккал, — сказав мені Сітрік, киваючи на село. — Тут народилась моя мати.

— Твої дід з бабою досі тут живуть? — спитав я.

— К’яртан убив їх тоді ж, як згодував матір собакам, пане.

— Скільки в нього тих собак?

— Коли я жив там, було приблизно сорок-п’ятдесят, пане. Здоровенні. Слухаються тільки К’яртана та його мисливців. І леді Тиру.

— Слухаються її? — перепитав я.

— Якось батько вирішив її покарати, — повів Сітрік, — і спустив на неї собак. Не думаю, що він збирався згодувати її їм, скоріше хотів налякати, але вона заспівала їм.

— Заспівала? — перепитав Раґнар.

Останніми тижнями він майже не згадував Тиру. Складалося враження, ніби його мучить провина за те, що він так надовго залишив її у К’яртана. Я знав, що в перші дні після того, як її забрали, він шукав її, а одного разу навіть зустрічався з К’яртаном особисто — коли інший дан уклав між ними перемир’я, — проте К’яртан присягався, що Тира не в Дангольмі, а після того Раґнар із Великим військом пішов на Вессекс і потрапив у заручники, а Тира весь той час перебувала в К’яртановому полоні. Раґнар зачудовано подивився на Сітріка.

— Вона їм заспівала? — повторив він питання.

— Заспівала, пане, — підтвердив Сітрік, — і вони полягали. Батько страшенно розсердився.

Раґнар насупився на ці слова, немов не вірячи власним вухам. Сітрік знизав плечима:

— Про неї кажуть, що вона чаклунка, пане, — додав він сумирно.

— Тира — не чаклунка, — сердито кинув Раґнар. — Вона хотіла тільки вийти заміж і народити дітей.

— Але вона заспівала псам, пане, і вони полягали, — наполіг Сітрік.

— Та коли побачать нас, то не полягають, — сказав я. — К’яртан спустить їх на нас, як тільки ми там об’явимося.

— Так і є, пане, — погодився Сітрік, і я побачив, що він усерйоз занепокоївся.

— Значить, ми їм заспіваємо, — мовив я весело.

Ми рушили розмитою стежкою вздовж затопленої канави до броду, але там Війр швидко котив свої глибокі води, роблячи брід непрохідним. Дощ сильнішав, луплячи по воді, що сягала самих краєчків берегів. На дальньому березі стояв високий пагорб, голі чорні дерева на вершині якого вкривали важкі хмари.

— Тут нам не перейти, — промовив Раґнар.

Прив’язаний до сідла, отець Беокка тремтів у мокрій рясі. Ми стояли в грязюці, дивлячись на річку, що загрожувала будь-якої миті вийти з берегів, аж тут Стеапа, який сидів на великому чорному жеребці, буркнув щось і повів коня просто в річку. Скакун запручався перед водою, але здоровань змусив його зайти в неї по саму вуздечку, тоді спинився і кивнув мені приєднуватись до нього. Він придумав найбільшими кіньми перекрити течію річки. Я поставив свого скакуна біля його коня, за мною потяглись інші, і поволі ми вибудували живу загорожу, перекривши бистру течію Війру, який ушир сягав трьох-чотирьох десятків кроків. Поставити таку дамбу треба було лише на середині, де течія найсильніша, і щойно сотня чоловік погамувала своїх коней, змусивши їх стояти рівно, Раґнар погнав решту через заспокоєну воду. Беокка, сердега, не на жарт перелякався, однак Ґізела взяла його коня за поводи й потягла за собою.

Я не наважувався подивитись на неї, боячись, що коли її кобила звалиться, вона потоне під вагою кольчуги. Однак вони з Беоккою безпечно перебралися на другий берег, а за ними по двоє пройшли інші. Вода таки знесла одну жінку з чоловіком, та вони міцно похапалися за своїх коней, котрі знайшли дно нижче за течією і перебралися на суходіл. Як тільки річку перейшли менші коні, ми неквапно розібрали свій заслін і потихеньку перейшли самі.

Почало темніти. Заледве перевалило за полудень, але небо затягли густющі хмари. Це був і так чорний, сирий, негожий день, а тут нам ще довелося здиратися на узвишшя серед мокрих дерев, а подекуди схил був настільки крутий, що доводилося спішуватись і вести коней. Діставшись до вершини, ми повернули на північ, і коли відступали хмари, мені відкривався вид на Дангольм. Твердиня чорніла на високій кручі, а понад нею до хмар курився дим від гарнізонних вогнищ. Я не виключав, що нас бачать вартові на південному валу, однак нас затуляли від них дерева, та й кольчуги наші були замащені грязюкою, тож навіть коли вони нас і бачили, навряд чи сприймали за ворогів. Останнє, що вони чули про Ґутреда, — це те, що він зі своїми людьми їхав на захід, відчайдушно намагаючись знайти переправу через Війр, тоді як ми перебували на схід від фортеці й уже по цей бік річки. Сітрік досі йшов попереду. Ми спустилися на схід від вершини пагорба, заховавшись від фортеці, і в’їхали у долину, в якій на захід тік струмок. Порівняно легко перетнувши його, ми знову піднялися, минаючи обдерті халупи, з вгрузлих дверей яких за нами сторожко спостерігали налякані люди. Сітрік пояснив, що це особисті раби К’яртана, котрі пораються біля свиней, рубають дрова і вирощують збіжжя для Дангольма.

Наші коні потомилися. Їх довго гнали розмитими стежками, й вони везли на собі людей, закутих у кольчуги і з важкими щитами, однак ми вже майже дійшли до мети. Тепер нам було байдуже, чи бачать нас вартові, бо ми дісталися до гори, на якій стояла твердиня, і щоб вийти з Дангольма, їм би довелося пройти нас із боєм. Тож коли К’яртан і відрядив на захід войовників, щоб ті розшукали нас, він уже не зможе відправити до них гінця з наказом повертатися, оскільки ми зайняли єдину дорогу, що вела від його фортеці.

Отож ми зайняли перешийок, де круча була пологіша, а дорога звертала на південь, перед тим як здійнятися до брами. Ми зупинилися там, залишили коней на узвишші, й вартові на стіні, либонь, сприйняли нас за чорне військо. Усі ми були брудні, наші коні заляпані болотом, однак К’яртанові вояки бачили наші мечі, списи, щити й сокири. Зараз вони вже збагнули, що ми вороги, котрі перекрили їхній єдиний шлях із міста, але насміхалися з нас, бо було нас надто мало, їхня фортеця стояла високо, оточена величезним муром, нас нещадно заливала злива, з долини наступала темрява, а небо на півночі прорізала різкими спалахами блискавиця.

Ми припнули коней на залитому полі. Відчистивши їх як могли й виколупавши грязюку з-під їхніх підков, ми сховалися в заростях терну і взялися розводити багаття. Перше вогнище запалювали нескінченно довго. Більшість із нас мали тріски на розпал, заховані в шкіряних мішках, але щойно ми діставали їх, як вони сиріли. Врешті двоє наших вояків напнули сякий-такий тент із плащів, я почув чирк криці об кремінь і побачив димок. Ми оберігали той крихітний вогник, наче велику коштовність, а коли полум’я нарешті розгорілося, почали накладати на нього дрова. З тріскотом і сичанням задиміли колоди, але вогнище давало мало тепла і тільки показувало К’яртанові, що його ворог досі на схилі. Сумніваюся, щоб він вірив, ніби Ґутреду стало мужності напасти на нього, одначе він точно чув, що Раґнар повернувся з Вессексу, а ще знав, що я повстав із мертвих, тож можливо, тієї негожої темної ночі ним пробіг трепет страху.