Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 58)

А поки він тремтів, у темряві чаївся скедуґенґан.

 

Коли запала ніч, я огледів маршрут, який муситиму здолати в темряві, й нічого доброго він не віщував. Мені доведеться спуститися до річки і далі рухатися на південь берегом; проте просто під самим муром фортеці, де Війр зникав за кряжем, дорогу перекривав величезний валун. Він був більший од Альфредової нової церкви у Вінтанчестері, і коли не знайду, як його обійти, доведеться перелазити через його широку, пласку вершину, що пролягала менш ніж на кидок списа від укріплення Дангольма. Прикривши очі від дощу і вглядаючись у темряву, я вирішив, що по краю берега камінь якось можна обминути.

— Це можна зробити? — спитав у мене Раґнар.

— Необхідно, — відповів я.

З собою я взяв Стеапу і десятьох вояків. З нами викликалися піти Ґутред і Раґнар, але я не погодився. Раґнар мав вести атаку на браму, а Ґутред не був воїном. До всього, зокрема, і через нього ми прийшли на цей бій, тому якщо його вб’ють на цьому пагорбі, наша кампанія втратить сенс. Відвівши Беокку вбік, я спитав у нього:

— Отче, пам’ятаєте, як мій батько наказував вам тримати мене біля себе при Еофервіку?

— Аякже, пам’ятаю! — обурено мовив він. — Але ви від мене втекли, бо вам кортіло подивитись на битву! І через власну дурість потрапили в полон.

Тоді мені було всього десять і я згоряв від нетерпіння побачити справжній бій.

— А якби ви не втекли від мене, — провадив священник, усе ще обурено, — дани ніколи б вас не захопили і ви були б християнином! Це я винен. Треба було прив’язати вашого коня до свого.

— В такому разі вас захопили б разом зі мною, — сказав я. — Але я хочу, щоб завтра ви вчинили так само з Ґутредом. Не відходьте від нього і не давайте йому ризикувати життям.

Беокку таке прохання наполохало:

— Він король, дорослий чоловік! Я не можу наказувати, що йому робити.

— Скажіть йому, що він потрібен Альфреду живим.

— Може, він і потрібен Альфреду живим, — понуро пробубнів священник, — але дай людині меч у руки, як вона миттю втратить весь глузд. Я не раз це бачив!

— Значить, скажіть йому, що святий Кутберт явився вам у сні й наказав тримати його подалі від небезпеки.

— Він не повірить!

— Повірить, — запевнив я.

— Спробую, — погодився Беокка, а тоді зиркнув на мене здоровим оком: — Утреде, вам це до снаги?

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— Я за вас молитимуся.

— Дякую, отче, — відказав я, бо й сам збирався молитись усім богам, яких тільки знав, і вважав, що ще один зайвим не буде.

Врешті-бо, вирішив я, все в руках долі. Прялям давно відомо, що ми замислили, й вони знають, чим усе це скінчиться, тож мені лишилося тільки сподіватися, що вони не дістали ножиці, якими втнуть нитку мого життя. Може, понад усім, сам безум мого задуму міг його окрилити й посприяти успіхові. Від самого мого повернення в Нортумбрію скрізь у її повітрі бриніло безумство: криваве — в Еофервіку, священне — в Кайр-Ліґуаліді, а зараз мені забрела в голову ця відчайдушна думка.

Стеапу я обрав, бо він вартий трьох-чотирьох звичайних вояків; Сітріка — бо якщо ми таки проберемося в Дангольм, він зможе провести нас по ньому; Фінана — бо ірландець мав у душі запал, котрий, як я вважав, у битві перетвориться на справдешню лють; Клапу — бо той дужий і безстрашний, а Райпера — за хитрість і спритність. Інші шестеро вояків були Раґнаровими людьми — сильними, молодими, добре озброєними. Пояснивши гурту, що ми робитимемо, я наказав усім із голови до п’ят закутатися в чорні накидки й намастити руки, лиця та шоломи сумішшю грязюки і попелу.

— Щитів не беремо, — наказав я. Це рішення далося мені складно, адже щит — незамінна річ у бою, але вони важкі й гучно грюкатимуть об каміння та дерева. — Я піду попереду, — додав я. — Просуватимемося повільно, дуже повільно. Попереду в нас ціла ніч.

Ми зв’язалися стременами. Я знав, як легко загубитися в темряві, а вона тієї ночі була цілковита. Коли блідий місяць і вигулькував на небі, його одразу затуляли щільні хмари, з яких ненастанно лив дощ, однак до нашої мети нас вели три речі. Першою був сам схил. Поки підйом залишатиметься праворуч від мене, я знатиму, що ми перебуваємо на східному боці Дангольма. Другим нашим дороговказом був плюскіт річки, що обтікала кряж. Третім — вогні Дангольма. К’яртан остерігався нічного нападу, тому наказав виставити запалені колоди над брамою. Їхній вогонь освітлював дорогу, проте, щоб запалити їх, йому довелося розвести у дворі свого палацу величезне багаття, котре підсвічувало верхівку муру і грало багряною загравою на низьких хмарах. І хоч те слабке світло не освітлювало шляху, воно чітко виступало з чорних тіней і слугувало нам блідим провідником через морок.

На поясі в мене висіли Подих Змія і Осине Жало, і, як усі, я взяв спис, попередньо замотавши його вістря в ряднину, аби від нього не відбивалося світло. Списи були нам потрібні для опори на нерівній землі й намацування шляху перед собою. Ми не висувалися до цілковитої темряви, бо я не бажав, аби гостроокі вартові помітили рух біля річки. Втім, навіть у темряві на початку йшлося нам легко, позаяк з низу схилу дорогу нам освітлювали багаття з нашого табору. Ми відійшли подалі від фортеці, щоб на її стіні не помітили, як хтось покидає освітлений табір, а спустившись до річки, звернули на південь. Тепер шлях наш пролягав через підніжжя гори, на якому повирубували всі дерева, через що нам доводилося маневрувати між пнями. Земля під ногами була поросла кущами й завалена дерев’яними скалками та галузками, котрі гучно тріщали, коли ми на них наступали, однак тріск губився за потужним хлюпотом дощу і гуркотом розбурханої річки ліворуч від нас. Моя накидка всякчас чіплялася за сучки на пнях, тож довелося відірвати її подертий край — щоб не заважав. Раз по раз у небі спалахувала блискавиця, і з кожним синювато-білим зблиском ми застигали і я бачив високий мур над нами. Дивлячись на списи вартових, що колючками впиналися в небо, я думав про те, що вояки стоять там змерзлі, змоклі й нещасні. За блискавкою гуркотів грім — завжди близько, просто над нашими головами, немовби то сам Тор бив своїм молотом по велетенському залізному щиту. Боги спостерігали за нами, я це знав. Бо це саме те, чим вони займаються у своїх небесних палацах: спостерігають за нами, винагороджуючи за хоробрість і караючи за непослух. Стиснувши свій амулет, я звернувся до Тора, закликаючи його на допомогу, і у відповідь він прогримів громом у чорному небі, що я сприйняв за знак згоди.

Схил покрутішав. У деяких місцях злива розмила ґрунт до слизької грязюки. Просуваючись на південь, ми постійно падали. Врешті пеньки порідшали, однак замість них на схилі з’явилися валуни, мокрі й слизькі — настільки, що інколи доводилося повзти по них навкарачках. Ще й стало темніше, бо гора висилася вже просто над нами, затуляючи освітлений вогнями мур. Та ми продовжували прямувати в жаский морок, спотикаючись, падаючи й тихенько лаючись. Річка була дуже близько, і я боявся оступитися на камені і впасти в її розбурхану воду.

Коли мій спис наткнувся на камінь, я зрозумів, що ми дійшли до валуна, котрий у темряві здавався велетенським стрімчаком. Гадаючи, що раніше бачив стежину біля краю річки, я дослідив ту ділянку, пересуваючись повільно й намацуючи списом землю перед собою, та коли й помітив був якусь доріжку в сутінках, знайти її більше не міг. Валун виступав над водою, тож нам не залишалося нічого, як тільки видертися на схил, обійти його верхом і спуститись назад. Ми полізли вгору, чіпляючись за кущі та вкопуючись чобітьми в розмиту землю, із кожним кроком підходячи дедалі ближче до муру. Шкіряні мотузки, що зв’язували нас, чіплялися за гілля, і в нас пішла ціла вічність на те, щоб дістатися місця, де заграва від вогнищ на верху стіни освітлювала доріжку до вершини.

Вершина являла собою ділянку голого каменю, була дещо похила, як пологий дах будинку, і сягала близько п’ятнадцяти кроків ушир. Західний її край здіймався до фортеці, а східний прямовисно обривався понад річкою —

і все це я встиг запримітити в спалаху далекої блискавки, що розітнула хмари на півночі. Від середини верхівки гори, де ми й мали перейти далі, було не більше двадцяти кроків до фортечного муру. Там стояв вартовий, якого видав білий відблиск блискавиці на вістрі його списа. Ми сховалися за каменем, і я наказав усім відв’язати від поясів мотузки, які ми зв’язали в один довгий канат. Я мав іти першим, тягнучи його за собою, мої люди — за мною.

— По одному, — сказав я, — і дочекайтеся, доки я смикну за мотузку тричі. Це буде сигнал для наступного. — Аби мене чули крізь дріботіння дощу і рев вітру, доводилося мало не кричати. — Повзіть на животах, — додав я, бо коли знову вдарить блискавка, варті буде значно важче помітити лежачу людину в брудній накидці, аніж стоячу. — Останнім піде Райпер, — мовив я, — він і забере мотузку з собою.

Здавалося, той коротенький відрізок скелі я проходив половину ночі. Я пішов перший, наосліп повзучи в темряві й мацаючи перед собою списом, де краще злізти з дальнього краю валуна. Діставшись на місце, посмикав за мотузку й після нескінченно довгого очікування почув, як по каменю повзе мій супутник. Це був один з Раґнарових данів, за яким підтяглися решта. Рахуючи кожного, я допомагав їм злазити й молився, аби зараз не сяйнула блискавка. І коли Стеапа був на середині каменя, небом пронеслася синювато-біла галузка, освітивши пагорб, на якому ми борсалися, немов ті хробаки. За той спалах я помітив, як затрусився Стеапа, після чого прогуркотів грім і ще сильніше припустив дощ.