Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 59)

— Стеапо! — крикнув я. — Хутчіш!

Але велетень так налякався, що не міг поворухнутися, через що мені довелося видертися на камінь і стягти його звідти за руку. Поки робив це, я забув, скільки людей уже перелізли через камінь, тому коли мені здалося, що перебралися всі, я помітив на тому боці Райпера. Однак молодик швидко приєднався до нас, змотуючи мотузку на ходу. Відтак ми роз’єднали вуздечки і знову зв’язалися за пояси. Усі ми страшенно змокли і змерзли, проте доля була на нашому боці, й на заставі нас не помітили.

Ми з’їхали вниз на берег річки. По той бік валуна схил був крутіший, зате густо порослий яворами й грабами, які полегшували поступ. Ми прямували на південь, вал фортеці лишався праворуч, а ліворуч вирувала підступна річка. Дорогою нам трапилися й інші валуни, і хоч жоден не був таким велетенським, як той, що перегородив нам шлях до цього, на подолання їх знадобився час, і то немало, а коли ми обійшли один з них верхом, Клапа впустив спис, і той заторохкотів по каменю й гупнув об стовбур дерева.

Я не думав, що на мурі шум почують за періщенням дощу і завиванням вітру, але, схоже, хтось таки щось почув або запідозрив, бо зненацька на дерево перед нами звалилася запалена колода. Впала вона за двадцять кроків на північ від нас, поки моя група стояла, а я шукав обхід чергового каменя. Навкруги лежала глибока темрява, ми були заховані під тінями дерев. Слабкий вогник на колоді зашипів під дощем, і я наказав своїм супутникам пригнутись, очікуючи, що згори кинуть ще вогню. Так і сталося: цього разу прилетів жмут вимоченої в олії соломи, котра горіла набагато яскравіше, ніж колода. І хоч приземлився він знову далеко, його світло впало на нас, і я звернувся подумки до бога вогню Сурта, щоб він погасив полум’я. Ми принишкли понад берегом річки, і тоді я почув те, чого боявся найбільше. Собак.

К’яртан або хтось із вартових, що стерегли той відрізок муру, випустив псів через браму, яка вела до колодязя. Я чув, як єгері гукали їм, женучи до підліска, слухав валування і розумів, що з цього крутого, слизького пагорба нам не втекти. Ми не мали ані найменшої можливості повернутися до валуна й перемахнути його. Я стягнув ряднину з леза Подиху Змія, гадаючи, що вб’ю щонайменше одну тварюку, перш ніж вони нас оточать і роздеруть, і саме в ту мить ніч протнув ще один спалах блискавки, а за ним, мов передвісник кінця світу, гримнув потужний грім. Прокотившись над нами, гуркіт відлунив долиною.

Собаки бояться грому, і він був подарунком нам від Тора. Знову торохнуло в небі, й псюри заскавуліли. Дощ посилився, стрілами сиплючись на землю і глушачи скавчання нажаханих собак.

— Вони не підуть на нас, — прокричав мені у вухо Фінан.

— Не підуть?

— Не в таку зливу.

Знову, вже настирливіше, загукали єгері, й коли дощ трохи вщух, я побачив, як схилом до нас біжать пси. Вони не мчали до нас, як на здобич, а неохоче трюхикали, налякані громом, засліплені блискавкою і приголомшені нестримною зливою. У такий час вони не мали жодного апетиту до здобичі. Один підійшов близько до нас, і мені здалося, ніби я побачив, як зблиснули його очі, хоч і не знаю, як це було можливо в цілковитій темряві, коли від самого пса було видно тільки тінь. Однак звір розвернувся й побіг назад на пагорб крізь сікучий дощ. Єгері замовкли. Жоден собака не озвався, тому чоловіки припустили, що вони ще не знайшли здобичі. Ми стояли нерухомо під зливою, нескінченно чекаючи, аж доки я не вирішив, що пси повернулися у фортецю, і ми нарешті рушили.

Далі нам треба було відшукати колодязь, і це виявилось найскладнішим завданням. Для початку ми знову зв’язали вуздечки докупи, і Фінан тримав кінець каната, поки я вилазив нагору, продираючись крізь дерева, сковзаючись на багнюці й постійно сприймаючи стовбури за частокіл навколо криниці. До всього, мотузка чіплялася за гілляки, і двічі мені довелося повернутися, перевести групу далі на південь і розпочати пошуки заново. Я вже почав був утрачати надію, як раптом спіткнувся, і рука моя ковзнула по порослих мохом дошках, а в долоню вгналася скалка. Гепнувшись об деревину, я побачив, що це стіна, а не обвалена колода, і, зрозумівши, що знайшов частокіл навколо криниці, посмикав за мотузку, закликаючи до себе інших.

І знову довелося чекати. Грім відкотився далі на північ, і дощ послабився до монотонного шерхоту. Трусячись від холоду, ми присіли в очікуванні першого сірого проблиску світанку, і я занепокоївся, що в таку негоду К’яртану можна не відправляти нікого до колодязя, бо ж йому вистачить води, що набралася в діжки. Втім, я тут же подумав, що скрізь на світанку люди ходять до криниці. Так ми вітаємо новий день, адже вода необхідна нам, щоб варити їжу, голитися, вмиватись і варити ель, а протягом довгих, болючих годин за веслом на кораблі Сверрі я часто згадував слова Сітріка про те, що дангольмські колодязі стоять за межами фортеці, а це означало, що К’яртан відчиняє браму кожного ранку. А коли він дійсно так робить, це дає нам нагоду потрапити в його неприступну твердиню. Таким був мій план, єдиний, що я мав, тож якщо він провалиться, на нас усіх чекатиме погибель.

— Скільки жінок спускається по воду? — тихенько спитав я в Сітріка.

— Приблизно десять, пане, — відказав він.

Я зиркнув понад верхом високого муру. За відсвітом багать я припустив, що звідтіля до колодязя приблизно двадцять кроків — ніби й небагато, але здолати ту відстань доведеться, деручись угору крутосхилом.

— На воротах є варта? — запитав я, наперед знаючи відповідь, бо вже й раніше ставив це питання, проте розмова полегшувала очікування різанини в темряві.

— Коли я був там востаннє, пане, виставляли двох-трьох, не більше.

«А після неспокійної ночі ті вартові будуть сонні й мляві», — подумав я. Вони відчинять ворота, випустять жінок, а тоді поспираються на стіну й снитимуть про інших жінок. Та навіть хоч вони й кунятимуть, хтось та й залишиться пильним, і щоб зупинити нас, вистачить одного вартового. Я знав, що з цього боку на мурі немає платформи для бою, зате є невеликі виступи для сторожі. Через це я й непокоївся, уявляючи собі все, що може піти не так, аж тут помітив, як Клапа коло мене заснув на хвильку, і, подивувавшись, що він може спати в таку сирість і холод, штурхнув його, коли він хропнув.

Здавалося, світанок не настане ніколи, а коли й розвидниться, змерзлі й промоклі, ми не зможемо поворухнутися. Проте нарешті в небі на річкою зайнялось, і сіре світло плямою поповзло по світу. Ми збилися тісніше, щоб сховатися за частоколом колодязя від вартового на мурі. Сірість посвітлішала, у фортеці закукурікали півні. Дощ не вгамовувався. Знизу, пінячись на камінні, вирувала річка. Дерева під нами почали проступати з темряви. За десять кроків од нас зупинився борсук, подивився в наш бік, крутнувся і незграбно потрюхикав донизу. Зажевріли тонші хмари на сході, й раптово настав день — понурий, пронизаний срібними цівками дощу. Раґнар мав би вже виставляти людей у заслін, шикуючи їх на стежці, щоби привернути увагу вартових. Подумавши, що жінки підуть по воду скоро, я спустився трохи, аби краще бачити свою групу.

— Коли настане час висуватися, — прошепотів я їм, — треба рухатися швидко! Біжимо до воріт, знімаємо варту і тримаємося купи! А вже всередині підемо повільніше, ніби ми тутешні, вийшли на прогулянку.

Вдванадцятьох усіх К’яртанових людей ми б нізащо не подужали, тому, коли хотіли перемогти, мусили проникнути у фортецю хитрістю. Сітрік розповідав мені, що за брамою, яка веде до криниці, стоїть щільна забудова. Якщо вдасться впоратися з вартовими швидко й непомітно, я сподівався, ми загубимося серед споруд, а як переконаємося, що нас не шукають, — дійдемо до північного муру. Усі ми були в обладунках і шоломах, тож коли гарнізон відволічеться на Раґнара, ми пройдемо непомічені, а як нас і побачать, то сприймуть за своїх. На мурі я хотів захопити частину платформи. Якщо вдасться дійти до неї й швидко вбити вартових на ній, під нашим контролем опиниться чималий відрізок муру, де знайдеться місце і для Раґнара. Його спритні вояки видеруться на частокіл, забиваючи в дерево сокири й ступаючи на них, як на сходинки, а Райпер подасть їм мотузку. Коли до нас приєднається більше людей, ми проб’ємося до високої брами і впустимо решту Раґнарових сил.

Це здавалося мені добрим планом, коли я розповідав його Раґнару і Ґутредові, проте в мокрому світанковому холоді він здався мені настільки провальним і безглуздим, що мною оволодів розпач. Я взявся за свій амулет.

— Моліться своїм богам, — наказав я супутникам. — Моліться, щоб нас не помітили й ми дійшли до стіни.

Не варто було казати цього. Я мав би випромінювати впевненість, але замість того видав свій страх, та й час був зовсім не підходящий для молитви. Бо ми й так перебували в руках богів, і вони або посприяють нам, або вб’ють — залежно від того, яке враження ми справимо на них. Я пригадав, як сліпець Равн, Раґнарів дід, розповідав мені, що богам до вподоби люди хоробрі, що вони люблять зухвалих і не зносять боягузтва й нерішучості.

— Ми існуємо їм на втіху, не більше, — говорив він, — і якщо нам вдасться їх удовольнити, ми бенкетуватимемо з ними до закінчення часів.