Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 61)

Ще два трупи. Знову посилився дощ, луплячи важкими краплями по грязюці й розмиваючи кров. Тільки-но я задумався, чи стане нам часу добігти через майдан до драбини, як відчинилися двері до К’яртанового палацу, на поріг вийшло троє чоловіків, і я наказав Стеапі зупинити їх. Діставши свою сокиру, він зі страшною спритністю одним змахом убив першого, шпурнув його на другого і зарубав того ударом в обличчя. Відштовхнувши двох убитих вбік, Стеапа кинувся за третім, котрий устиг відійти в палац. На поміч Стеапі я відправив Клапу.

— Швидко забери його звідти, — наказав я йому, бо вершники біля брами вже почули товкотнечу, побачили вбитих, наші клинки і повернули коней до нас.

Я зрозумів, що ми програли. Наш успіх залежав від несподіванки, але нас розкрили, і ми втратили надію дістатися до північного муру.

Оборонці на платформах повернулися в наш бік, деяким наказали спускатись, і вони заходились утворювати заслін зі щитів біля брами. На нас мчали вершники, біля тридцятьох. Це був провал, і я розумів, що нам неабияк пощастить, якщо нас залишать у живих.

— Назад! — гукнув я. — Назад!

Усе, на що ми могли тепер сподіватися, — це відступити у вузькі провулки, затримати вершників і повернутися до брами біля колодязя. Необхідно було врятувати Ґізелу й тікати від переслідування схилом. Можливо, нам вдасться перетнути річку. Якщо зможемо перейти через повноводний Війр — відірвемося від переслідувачів, але надії на те було обмаль.

— Стеапо! — погукав я. — Стеапо! Клапо!

Обидва вискочили з палацу, сокира Стеапи була густо замащена кров’ю.

— Всім триматися купи! — наказав я.

Вершники швидко мчали на нас, але ми побігли до стаєнь, і переслідувачі не наважилися піти за нами в темні, тінисті закапелки за будівлями, зоставшись біля дерева, на якому досі висів пришпилений вартовий; і я подумав, що їхня обережність дає нам шанс вибратися з фортеці живими. В мені зажевріла надія — тільки вже не на перемогу, а на життя, — але тут почувся шум.

Це був собачий гавкіт. Вершники зупинилися не через страх нашого нападу, а тому, що К’яртан спустив псів, і я з жахом поглянув, як вони оббігли менший палац і кинулися до нас. Скільки їх було? П’ятдесят? Щонайменше п’ятдесят. Полічити було годі. Підганяючи, на них покрикував єгер. Дивлячись на здоровенних товстошкурих собацюр, що, скажено валуючи, гнали на нас, я мимоволі відступив. Це була зграя з самісінького пекла, що вийшла на полювання, потойбічні псюри, які наганяють темряву, а тоді женуть жертву в царство тіней. Добігти до брами ми не встигнемо. Собаки оточать нас, повалять на землю і роздеруть на шмаття. Подумавши, що то мені таке покарання за вбивство беззахисного брата Янберта в Кетреті, я відчув холодний дрож розпачливого страху. «Помри гідно, — нагадував я собі. — Помри гідно». Та як можна загинути гідно в зубах лютих тварюк? Наші кольчуги затримають їхні ікла, але зовсім ненадовго. Та й пси відчули наш страх. Спраглі крові, вони мчали на нас із гарчанням і клацанням зубів, я наставив Подих Змія, рубонув першу набіглу суку в морду, коли раптом зграю покликав новий голос.

Це був голос, сповнений болю. Він звучав чисто і дзвінко, не промовляючи слів, лише виспівуючи чудний, пронизливий мотив, що сурмою розтинав ранкове повітря. Пси вклякли і закрутилися на місці, тривожно повискуючи. Найближче до нас, усього за три-чотири кроки від мене, зупинилася заляпана грязюкою сучка; вона засмикалася і завила, зачувши поклик невидимої мисливиці. У тому безсловесному пронизливому поклику було щось страшенно розпачливе, одиноке, і собака співчутливо вила у відповідь. Єгер спробував батогом примусити їх накинутися на нас, але дощ іще раз розітнув дивний, надривний голос, цього разу різкіший, немовби його власниця зненацька розсердилась, і троє псів кинулися на погонича. Він заверещав, а тоді його завалила маса кудлатого хутра і гострих зубів. Вершники помчали на собак, щоб відігнати їх від конаючого чолов’яги, однак мисливиця пронизливо закричала, спрямовуючи зграю просто на коней, і дощове ранкове повітря сповнилося пронизливого гавкоту й завивання, вершники налякано розвернули коней і кинулися назад до брами. І знову загукав голос, уже лагідніше, і пси слухняно розійшлися навколо ясеня, покинувши переслідувати кінноту.

Я здивовано спостерігав за всім цим. Пси поприсідали, шкірячи ікла й дивлячись на двері К’яртанового палацу, звідки вийшла сама власниця голосу. Переступивши труп, залишений там Стеапою, вона заспівала до собак, і ті залащилися до неї, а вона подивилася на нас.

Це була Тира.

Я впізнав її не одразу. Спливло вже багато років, відколи я востаннє бачив Раґнарову сестру, та й пам’ятав її кмітливою дитиною, щасливою і здоровою, котра мріяла вийти заміж за данського войовника. А тоді К’яртан спалив дім її батька, вбив нареченого, а саму забрав у полон на втіху Свенові. І ось я знову побачив її, тільки вона перетворилася на ману з нічного жахіття.

На ній був довгий плащ із оленячої шкіри, защібнутий на шиї кісткою, під яким вона була зовсім гола. Коли вона ступала між собаками, плащ відривався від тіла — до болю худорлявого і страшно брудного. Її ноги й руки вкривали шрами, наче їх часто різали ножем, а де шрамів не було, там красувалися свіжі рани. Біляве волосся було довге, брудне й заплутане, і в нього вона повплітала сухі паростки плюща, які звисали на плечі. Фінан перехрестився, Стеапа зробив так само, а я схопився за свій молот Тора. Закручені нігті Тири були довгі, як кинджали, і вона замахала ними в повітрі й пронизливо закричала на псів, які болісно заскавуліли й закрутилися на місці. Відтак подивилася на нас, і я відчув приплив страху, коли вона присіла, показала пальцем на мене, і її божевільні очі спалахнули сліпучою ненавистю.

— Раґнар! — прокричала вона. — Раґнар!

Ім’я прозвучало як прокльон. Пси крутнулись, аби бачити, на кого вона показує, і я збагнув, що вони роздеруть мене, як тільки вона озветься знову.

— Я Утред! — гукнув я їй. — Утред!

Я зняв шолом, щоб вона бачила моє лице, і повторив:

— Я Утред!

— Утред? — запитала вона, не зводячи з мене погляду, і на якусь хвильку набула ніби притомного, хоч трохи спантеличеного виразу. — Утред, — повторила, мовби силкуючись пригадати ім’я.

Її тон відвернув собак від нас, і Тира закричала. Тільки кричала вона не на псів, а вила, голосила в небо. Зненацька вона звернула свій гнів на собак: схилилася й стала нагрібати повні жмені грязюки і кидати по них. Кричала, послуговуючись не людськими словами, а мовою, зрозумілою лише псам, котрі її послухались і через кам’янисту вершину скелі кинулися на стіну щитів перед брамою. Тира ступала за ними, прикрикуючи до них, плюючись і смикаючись усім тілом, що розпалювало пекельну зграю. Минув страх, який пронизував мене всього, і я крикнув своїм воякам іти за нею.

Ті псюри, справжнє породження хаосу, були страшнючі, навчені одного — вбивати. Тира гнала їх високими голосними викриками, і стіна щитів розвалилася задовго до того, як собаки туди добігли. Вояки кинулися врозсип по всій дангольмській вершині, пси — за ними. Біля воріт залишилася дрібка найхоробріших, і саме туди я спрямував усі свої сили.

— Брама! — крикнув я Тирі. — Тиро! Пусти їх на браму!

Вона пронизливо, високо загавкала, собаки послухались і помчали до воріт. Безліч разів я бачив, як єгері керують собаками не менш вправно, ніж вершники — кіньми, проте сам цієї майстерності так і не навчився. Тира ж чудово це вміла.

Смерть вартових, що стерегли браму, була страшна. Пси оточили їх, вишкірили ікла, і до мене долинули крики. К’яртана або Свена я досі не бачив, та й не шукав їх зумисне. Я лише хотів дістатися до брами й відчинити її для Раґнара, тому ми пішли за собаками, але тоді один з вершників опанував себе і наказав наляканим воякам заходити нам ззаду. Вершник був кремезний, у брудній білій накидці поверх кольчуги. Обличчя його було під заборолом з позолоченої бронзи, але я впізнав у ньому К’яртана. Він пришпорив свого скакуна, і за ним помчали два десятки вояків, але Тира кілька разів уривчасто скрикнула, і пси кинулися навперейми скакунам. Один вершник, намагаючись оминути собак, повернув коня занадто швидко, той упав, розляпуючи навсібіч грязюку, і кілька собак кинулися коневі на живіт, а решта гризли скинутого їздця. Я почув крик чоловіка й побачив, як від купи відходить пес, волочачи перебиту копитом лапу. Кінь несамовито іржав. Біжучи крізь стіну дощу, я помітив, як, виблискуючи, з муру на мене летить спис. То намагалися зупинити нас вартові на стіні. Вони кидали списи по псах, котрі продовжували шматувати оборонців брами, але тварюк було забагато. Ми були вже біля самих воріт, за якихось двадцять-тридцять кроків. Тира та її пси безпечно провели нас через усю дангольмську вершину, збивши ворога з пантелику, аж тут густобородий вершник у білій накидці спішився і прокричав своїм воякам рубати собак.

Утворивши стіну, вони рушили з опущеними низько щитами, затуляючись ними від собак і вбиваючи їх списами й мечами.

— Стеапо! — гукнув я, і, зрозумівши, чого мені треба, велетень наказав решті групи йти за ним.

Вони з Клапою першими вбігли в зграю собак, і я побачив, як його сокира рубонула по ворожому шолому, а Тира спрямувала псів на новий заслін. На підмогу до своїх збігли з муру вартові, і я розумів, що треба рухатися швидко, поки К’яртанові вояки не перебили всіх собак і не перемкнулися на нас. Я бачив, як один собацюра високо стрибнув і вп’явся зубищами в лице чоловікові, той закричав, а за ним, схопивши меча в черево, завив і пес. Тира підганяла собак, Стеапа тримав середину ворожої стіни щитів, але вона всякчас довшала, бо в неї прибували все нові й нові вояки, і вже за лічені хвилини фланги її загрожували зімкнутися й добити Тириних псів і моїх вояків. Тож я побіг до брами. На землі її ніхто вже не обороняв, проте сторожа на стіні досі мала списи. Крім щита, якого зняв з убитого, я не мав більш нічого, і, помолившись, аби він виявився міцним, закрив ним голову, дістав Подих Змія і помчав.