Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 63)

За всім цим спостерігало більше двох сотень чоловік. Усі ми знали, чим це скінчиться, адже на Раґнара зійшов бойовий шал, нестримна лють данського воїна, якій не здатен протистояти ніхто. К’яртан тримався як міг, але врешті-таки, вчергове відступаючи, перечепився об труп собаки і впав на спину. Уникнувши відчайдушного змаху важкого ворожого клинка, Раґнар став над ним і щосили рубонув Серцеколом. Удар розітнув рукав К’яртанової кольчуги, перерізавши жили на руці з мечем. Той спробував піднятись, але Раґнар загилив йому ногою в обличчя, наступив на горло, і К’яртан захарчав. Зробивши крок назад, Раґнар скинув з каліченої лівої руки щит, а тоді нею забрав у К’яртана меч. Висмикнув його з неживої долоні цілими пальцями, пошпурив у грязюку, а тоді прикінчив ворога.

Це була повільна смерть, але К’яртан не скрикнув ні разу. Спершу навіть чинив опір, намагаючись відбивати Раґнарові удари щитом, але помалу, удар за ударом, Раґнар спустив із нього всю кров. Конаючи, К’яртан озвався тільки раз, благаючи повернути йому меч, щоб він міг із честю відправитися в палац померлих, але Раґнар похитав головою.

— Ні, — промовив він і не сказав більше й слова, допоки не завдав остаточного удару.

То був потужний випад із двох рук у живіт. Лезо меча прохромило кольчугу, пройшло крізь усе тіло ворога і вп’ялося в землю під ним. К’яртан закорчився в передсмертній агонії, а Раґнар, залишивши Серцекола стриміти, відійшов від нього, звів очі до неба, залишивши пришпиленого до землі ворога лежати позаду, і прокричав у дощові хмари: «Батьку! Батьку!», сповіщаючи таким чином Раґнара Старшого про те, що помстився за його смерть.

Тира також жадала помсти. Вона сиділа разом зі своїми псами, спостерігаючи за К’яртановою загибеллю, але коли все скінчилося, підвелася, гукнула до собак, і ті помчали до Раґнара. Моєю найпершою думкою було, що вона відправила їх роздерти К’яртана, але вони оточили Раґнара. В живих залишилося близько двох десятків здоровенних вовкодавів, котрі, люто шкірячи зуби, взяли Раґнара в кільце, а Тира закричала до нього:

— Ти мав би прийти раніше! Чому не прийшов?

Він подивився на неї, вражений її гнівом.

— Я прийшов, як тільки… — почав був він.

— Ти поїхав вікінгувати! — заверещала вона. — А мене залишив тут!

Відчуваючи її біль, пси з закривавленими шкурами й іклами, з висолопленими довгими язиками засмикалися довкола Раґнара, чекаючи від неї команди роздерти його на криваве місиво.

— Ти залишив мене тут! — провила Тира, зайшла в собачу зграю і стала перед братом.

Вона впала на коліна й заридала. Я хотів був підійти до неї, але пси крутнулись до мене, вишкіривши ікла і заблискотівши злими очиськами, тому довелося стати назад. Тира продовжувала ридати, її печаль була сильна, як буря, що вирувала в той день над Дангольмом.

— Я тебе вб’ю! — врешті крикнула вона Раґнарові.

— Тиро, — озвався він.

— Ти залишив мене тут! — звинуватила вона його. — Залишив мене тут!

Вона звелася на ноги, і враз її обличчя знову стало притомним, а я побачив, що під усіма шрамами і брудом вона зберегла красу.

— Ціною за моє життя, — промовила вона спокійним голосом до брата, — стане твоя смерть.

— Ні, — пролунав звідкись голос, — не бувати цьому.

Ці слова кинув отець Беокка. Весь цей час він стояв під аркою брами, а тепер вийшов і пошкутильгав через криваве побоїще, промовляючи суворим голосом. Тира крутнулася до нього.

— Піп, тобі кінець! — вигукнула вона, дала безсловесну команду псам, і ті повернулись до Беокки, а Тира знову засмикалася як навіжена. — Роздеріть попа! — кричала вона собакам. — Вбийте його! Вбийте його! Вбийте його!

Я вибіг наперед, але зрозумів, що не можу нічого вдіяти.

Християни полюбляють розповідати про дива, і я завжди хотів побачити хоч одне. Існує безліч легенд про те, як сліпі відновлюють зір, каліки знову починають ходити, а прокажені зцілюються. Я чув казки про те, як люди ходять по воді, а мертві постають із могил, але ніколи не бачив подібного на власні очі. Вдалося б мені уздріти котресь із цих див, сьогодні я був би християнином, однак попи знай твердять, що в такі речі треба просто вірити. Проте в той день під ненастанним дощем я побачив дещо близьке до справжнього дива.

Шелестячи заляпаним грязюкою подолом ряси, отець Беокка рушив просто на зграю страшних собацюр. Їм було наказано роздерти його, Тира волала як навіжена, але він не зважав на тварин, і вони кинулися врозтіч від нього, скавулячи, мовби налякалися косоокого каліки. Священник же спокійно пройшов крізь їхній ряд, не спускаючи очей з Тири, чий крик тим часом понизився до стогону і глибоких схлипів. Її накидка була розхристана, відкриваючи брудну наготу, і Беокка зняв свою мокру рясу й загорнув її плечі. Ридаючи, вона затулила обличчя руками, співчутливо завили пси, а Раґнар стояв вражений і мовчки спостерігав за цією картиною. Я думав, Беокка забере Тиру звідсіля, та натомість він узяв її обіруч за голову і щосили затрусив, а трусячи, закричав у небо:

— Господи, позбав її від демона! Прожени нечистого! Спаси її від рук Абаддонових!

Вона закричала, а пси позадирали голови й завили в дощ. Раґнар стояв ошелешений. Беокка ще раз струсонув голову Тири — настільки сильно, аж мені здалося, що він зараз зламає їй шию.

— Вижени з неї лукавого, Господи! — загукав він. — Яви їй свою любов і ласку велику!

Священник звів погляд до неба, його калічена рука не відпускала Тириного волосся зі вплетеним у нього сухим плющем, а він знав хитав її головою вперед-назад, промовляючи громовито, мовби воїн на полі бою:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, наказую вам, лихі демони, залишити тіло цієї жінки. Я проганяю вас назад у безодню й забороняю повертатися! Відправляю вас у пекло до кінця вічності в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Згиньте!

Несподівано Тира заплакала — без криків, схлипів і задихання, а м’яко, тихенько. Затим поклала голову на плече Беокки, він обійняв її й подивився на нас невдоволено, немов ми, брудні, озброєні й дикі, були друзяками тих самих демонів, котрих він допіру вигнав.

— Тепер з нею все добре, — прокректав він зніяковіло, — вона в порядку. Ану геть звідсіля!

Ця команда призначалася псам, котрі послухались його і перелякано попленталися геть, залишивши Раґнара в спокої.

— Її треба зігріти, — промовив Беокка, — і вдягнути у щось пристойне.

— Так, — відповів я, — треба.

— А коли ви не можете, — невдоволено буркнув священник, бачачи, що я не ворушуся, — я зроблю це сам.

На цих словах він повів Тиру в К’яртанів палац, над яким досі курився дим. Раґнар вирішив був податися за ними, але я похитав головою, і він зупинився. Відтак я ступив чоботом на труп К’яртана, висмикнув Серцекола і повернув його Раґнару. Він обійняв мене, проте радості в нас обох було небагато. Ми зробили неможливе — взяли Дангольм, — однак Іварр досі був живий, а його військо значно більше.

— Що сказати Тирі? — спитав у мене Раґнар.

— Розкажи їй правду, — мовив я, бо й сам не знав, що можна їй говорити, а тоді подався на пошуки Ґізели.

 

Ґізела з Брідою привели Тиру до ладу. Відмили їй тіло й голову, вийняли засохлий плющ із золотистого волосся, яке потім розчесали, вимили й висушили перед великим вогнищем у К’яртановому палаці, а тоді одягли її в просту вовняну сукню і шубу з видрового хутра. Відтак Раґнар сів побалакати з нею біля багаття. Залишивши їх на самоті, ми з отцем Беоккою вийшли надвір. Дощ ущух.

— Хто такий Абаддон? — запитав я в нього.

— За вашу освіту відповідав я, — промовив він, — і мені тепер соромно. Як ви можете не знати цього?

— Як бачите, можу, — відповів я. — То хто це?

— Темний янгол безодні, звісно ж. Переконаний, я розповідав вам про нього. Це перший демон, який мучитиме вас, якщо не покаєтесь і не приймете християнство.

— Ви хоробрий, отче, — сказав я йому.

— Та де там.

— Я пробував підійти до неї, але боявся псів, — мовив я. — Сьогодні вони вбили більше трьох десятків чоловік, а ви ось так просто взяли і зайшли до них.

— Це лише собаки, — кинув він зневажливо. — Коли Господь і святий Кутберт не здатні вберегти мене від псів, то що вони взагалі можуть?

Я зупинив його, поклав руки на плечі й стиснув.

— Ви дуже мужній, отче, — наполіг я, — і я вами захоплююсь.

Беокку страшенно вдовольнив такий комплімент, але він продовжував удавати скромність.

— Я просто молився, — мовив він, — решту зробив Господь.

Я відпустив його, і він рушив далі, буцнувши кривою ногою звалений спис.

— Я вірив, що пси нічого мені не зроблять, бо люблю собак. У дитинстві в мене навіть був один, — додав він.

— Вам би завести ще, — сказав я. — Була б компанія.

— У дитинстві я не міг працювати, — продовжив Беокка, мовби не чуючи мене. — Ну хіба що прибирав камені з поля й ганяв птахів, але звичайна робота була мені не до снаги. Пес був моїм єдиним другом, та потім якісь хлопчаки його вбили, — він кілька разів кліпнув. — А Тира гарна, еге ж? — тоскно проказав він.

— Тепер так, — погодився я.

— Ті шрами на її руках і ногах, — мовив Беокка, — я думав, то її порізав К’яртан або Свен. Але то були не вони. Вона сама зробила це з собою.

— Сама себе калічила? — перепитав я.

— Вона розповіла мені, що різала себе ножами. Нащо було робити таке?

— Щоб спотворити себе? — припустив я.