Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 65)

— Навряд чи дуже довго.

— І хто буде королем після нього?

— Не знаю, — відповів я, не бажаючи це знати.

Альфредів син Едвард був ще зовсім дитям, не готовим до престолу, а його небіж Етельвольд, у якого Альфред узурпував владу, — дурнем і гульвісою. Та попри все, дурень і гульвіса мав вагомі претензії на престол, і зненацька я збагнув, що насправді бажаю Альфредові міцного здоров’я. Це мене неабияк здивувало. Я сказав Ґізелі правду, що не люблю короля, однак у ту мить зрозумів, що він — єдина справжня сила на всьому Британському острові. Ніхто більше не мав його бачення й цілеспрямованості, а К’яртанова смерть була не так справою наших, як Альфредових рук. Це він відправив нас на північ, знаючи, що ми зробимо саме так, як треба йому, хоч і не сказав про це прямо. Несподівано для себе я осягнув, що довічна служба йому може бути не такою нудною, як я боявся. А от його скора смерть покладе край Вессексу: тани розпочнуть боротьбу за його корону, а тоді, відчувши слабкість королівства, як ворони на падло, налетять дани.

— Якщо ти Альфредів слуга, чого він відпустив тебе аж сюди? — обачно спитала Ґізела, що навело мене на думку про те, що вона розмірковувала про те саме.

— Бо він хоче, аби в Нортумбрії правив твій брат.

Вона знову замислилася.

— Тому що Ґутред став християнином?

— Для Альфреда це важливо, — відказав я.

— Чи тому що Ґутред слабкий? — додала вона.

— А він слабкий?

— Ти сам це чудово розумієш, — мовила вона невдоволено. — Народ любить його за чуйність, проте він не знає, як це — бути нещадним. Йому слід було вбити Іварра ще при першій зустрічі й прогнати Гротверда, але він не насмілився. В нього занадто великий страх перед святим Кутбертом.

— Але для чого Альфредові слабкий король на нортумбрійському престолі? — м’яко запитав я.

— Щоб Нортумбрія була слабкою і саксам було легше повернути її собі, — відповіла вона.

— Це розповіли тобі руни?

— Вони розповіли, що в нас будуть двоє синів і донька і що один із синів розіб’є тобі серце, інший дасть змогу пишатись, а донька стане матір’ю королів, — сказала вона.

Я розсміявся на те пророцтво, але не зневажливо, а через упевненість, із якою Ґізела промовила ці слова.

— Чи означає це, що ти поїдеш зі мною у Вессекс попри те, що мені доведеться воювати з данами? — спитав я.

— Це означає, що я завжди буду з тобою, — мовила вона. — Бо така моя клятва.

Раґнар відправив наперед розвідників, і пізніше деякі з них повернулися на замилених конях із повідомленням, що, за словами людей, Іварр захопив Еофервік. Зробити це було йому зовсім нескладно. Ослаблений Ґутредів гарнізон здав місто, відмовившись гинути на його вулицях, а Іварр, розграбувавши все, що міг, залишив на мурі своїх вояків і подався назад на північ. Про взяття Дангольма він ще не чув, тому явно збирався захопити Ґутреда, котрий, на його думку, мав досі перебувати у Кетреті або ж, утративши всяку надію, просуватися вглиб кумбралендської глушини. Розвідники дізналися, що Іваррове військо незліченне. Подейкували, що він веде дві тисячі войовників. І хоч ми з Раґнаром поставили таку чисельність під сумнів, було ясно, що Іваррова армія переважає нас і що він, скоріш за все, рухається на північ тим же римським шляхом, яким ми йдемо на південь.

— Ми здатні дати йому бій? — запитав мене Ґутред.

— Так, але його військо нам нізащо не здолати, — відказав за мене Раґнар.

— То нащо ми прямуємо на південь?

— Рятувати Кутберта, — відповів я, — і вбити Іварра.

— Але ж нам його не здолати, — не зрозумів Ґутред.

— Ми дамо йому бій, — мовив я, лише більше спантеличуючи його, — а якщо не розіб’ємо, відійдемо в Дангольм. Для того ми його й захопили — для захисту.

— Дозволимо богам вирішувати нашу долю, — пояснив Раґнар, і, побачивши нашу впевненість, Ґутред не став допитуватися далі.

Надвечір ми добулися до Кетрета. Доїхали швидко, бо не було необхідності сходити з римської дороги, і коли сонце тільки почало червоніти над західними пагорбами, ми вже переходили Свейл. Замість того щоб сховатися серед пагорбів, церковники зосталися в Кетреті, й за нашої відсутності їх ніхто не тривожив. Одного разу вони бачили на півдні данських верхівців, однак ті не стали наближатись до форту, а лише постояли, порахувавши людей там, і поїхали назад. Я припустив, що то були Іваррові розвідники.

Отець Гротверд з абатом Едредом ніби й зовсім не здивувалися, що ми змогли взяти Дангольм. Усе, що їх турбувало, — святий мертвяк та інші дорогоцінні реліквії, які вони викопали з кладовища того ж вечора й урочистою процесією занесли в церкву. Саме там я й зустрівся знову з Айданом, розпорядником Беббанбурґа, та його супровідниками, що зосталися з ним у Кетреті.

— Тепер вам безпечно повертатися додому, — сказав я їм. — К’яртан мертвий.

Спочатку Айдан мені не повірив, а тоді, збагнувши нарешті, на що ми спромоглися, злякався, що, зумівши взяти Дангольм, ми можемо висунутися далі, на Беббанбурґ. Мені й справді хотілося того, але я дав слово Альфредові повернутися до Різдва, і це не лишало мені часу на похід проти дядька.

— Ми поїдемо зранку, — сказав Айдан.

— Саме так, — підтвердив я, — а як приїдете в Беббанбурґ, перекажете моєму дядькові, що я не перестаю думати про нього. Скажете, що його наречена тепер моя, і передасте мою обіцянку одного дня розпороти йому пузо, а якщо він устигне здохнути до того часу — я повипускаю нутрощі його синам, коли ж вони встигнуть завести власних синів, я повбиваю і їх. Перекажіть йому все це і нагадайте, що, як і Беббанбурґ, Дангольм раніше вважали неприступним, але він упав від мого меча.

— Іварр уб’є вас, — виклично кинув Айдан.

— Вам також слід би молитися, — мовив я.

Того вечора молилися всі християни. Вони зібралися в церкві, як я думав, попросити свого бога дарувати нам перемогу над силами Іварра, та натомість вони дякували йому за спасіння своїх реліквій. Тіло Кутберта виставили перед вівтарем, на який поклали голову святого Освальда, молитовник, раку з волосинами з бороди святого Августина, і заходилися співати, тоді — молитись, а далі знову заспівали, і я вже був подумав, що це не припиниться ніколи, аж тут глупої ночі вони нарешті замовкли.

Я обійшов приземкуватий вал навколо форту, оглядаючи південний відрізок римського шляху під світлом блідого місяця. Звідти мав надійти Іварр, і я не мав упевненості, що він не відправить групу добірних вершників для нічного удару, тому виставив сотню чоловік вартувати на вулиці. Проте на нас ніхто не нападав, а коли впав легкий туман, розмивши навколишні поля, заспокоїти мене прийшов Раґнар.

— На ранок буде заморозок, — привітав він мене.

— Так, — погодився я.

Тупцяючи на місці, щоб зігрітися, він продовжив:

— Сестра каже, що збирається у Вессекс і там її похрестять.

— Тебе це дивує?

— Ні, — зізнався він, затим оглянув довгу дорогу попереду. — Так буде краще, — додав він блякло, — та й твій отець Беокка припав їй до душі. То що з нею буде?

— Мабуть, стане черницею, — сказав я, не уявляючи, яка ще доля чекатиме на Тиру в Альфредовому Вессексі.

— Я підвів її, — мовив Раґнар, але я не відповів, бо це була правда. — Тобі дійсно необхідно повертатись у Вессекс?

— Так. Я дав слово.

— Обіцянку можна порушити, — стиха промовив він.

І це була правда, однак у світі, яким керують боги, а доля людська відома лише трьом прялям, клятви — єдина річ, у якій ми можемо бути певними. І якщо я порушу слово, то ніколи не матиму певності, що люди дотримуватимуться обіцянок, даних мені. Це я добре затямив.

— Я не порушуватиму слова, яке дав Альфреду, — сказав я, — але й тобі пообіцяю дещо. Я ніколи не виступлю проти тебе, і все, чим я володію, воно й твоє, а коли тобі знадобиться допомога, я зроблю все, щоб надати її тобі.

Якийсь час Раґнар мовчав, буцаючи чоботом грудки на валу і споглядаючи туман.

— Я обіцяю тобі те саме, — промовив він тихо, а тоді знітився, як я, і знову буцнув грудку. — Скільки людей приведе Іварр?

— Вісім сотень?

Він кивнув:

— А в нас менше трьох сотень.

— Бою не буде, — запевнив я.

— Не буде?

— Іварр загине, — мовив я, — і це покладе край усьому.

Торкнувшись руків’я Подиху Змія на удачу, я відчув долонею край Гільдиного хреста.

— Він загине, — провадив я, тримаючись за хрест, — Ґутред зійде на престол і робитиме, як ти йому скажеш.

— Хочеш, щоб я наказав йому йти на Ельфріка? — запитав він.

Я подумав про це.

— Ні, — відповів я врешті.

— Чому?

— Беббанбурґ занадто міцний, — мовив я, — і там немає задньої брами, як у Дангольмі. Крім того, я хочу вбити Ельфріка самотужки.

— Альфред дозволить тобі це?