Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 67)

— А я вчора бачив, як козел сере, — відказав я, — і купа, яку він навалив, була схожа на твою пику.

Пхикнувши, Іварр вирішив не втягуватись у перепалку. А от син його вийняв меч, проте батько перепинив його рукою, мовляв, час убивати ще не настав.

— Забирайся геть, — промовив він до Ґутреда, — тікай якнайдалі, і я забуду, що колись тебе знав.

— Купа гівна нагадала мені про тебе, — продовжив я, — а от сморід від неї — про твою матір. Він стояв нестерпний, але чого ще чекати від шльондри, яка виплодила злодія?

Один з вояків забрав Іваррового сина назад, а сам Іварр лише мовчки глянув на мене.

— Я можу зробити так, що ти конатимеш три заходи сонця, — промовив він врешті.

— Але якщо повернеш награбоване, злодію, і приймеш суд короля Ґутреда за свій злочин, — сказав я, — можливо, ми будемо милосердні до тебе.

Це скоріше потішило, аніж розсердило Іварра.

— І що ж я такого вкрав? — запитав він.

— Ти їздиш на моєму коні, — відказав я, — і я хочу його назад.

Він поплескав Вітнера по шиї.

— Коли вб’ю тебе, — звернувся він до мене, — то накажу видубити твою шкуру й зробити з неї сідло, аби до кінця життя пердіти на тебе. — Він перевів погляд на Ґутреда: — Тікай, біжи якнайдалі. Тільки залиш сестру. Даю тобі трохи часу зібратися з думками, інакше ми тебе вб’ємо.

Він розвернув коня.

— Боягуз! — гукнув я до нього.

Пустивши мої слова повз вуха, він спрямував Вітнера назад до своєї стіни щитів.

— Усі Лотброки боягузи, — кинув я. — Вони всі тікають. То що, Іварре, всцявся, злякався мого меча? Спершу дременув від шотландців, а зараз тікаєш від мене!

Гадаю, ключовою стала згадка про шотландців. Той погром досі саднив Іваррові в пам’яті, а я здер із того садна тонку шкірку, і зненацька в ньому спалахнув лотброкський норов, який він досі успішно контролював. Різким посмиком вуздечки він зробив Вітнерові боляче, але кінь слухняно розвернувся. Іварр вийняв свій довгий меч і кинувся на мене, але я проскочив повз нього й виїхав на відкритий простір просто перед його військом. Так я і планував його вбити — на очах у його ж вояків, тож, спинившись перед ними, розвернув коня. Іварр помчав за мною, але його затримав Вітнер, котрий переднім копитом зав’яз у м’якому ґрунті.

Думаю, Іварр устиг пошкодувати, що втратив самовладання, та було пізно. Кожен вояк в обох стінах щитів бачив, як він дістав меч і погнався за мною в долину, і тепер іншого виходу йому не лишилося. Він мусив убити мене, хоч і не мав у цьому певності: був чудовим воїном, але переніс тяжке поранення, яке досі завдавало йому болю, та й добре знав мою репутацію.

Єдиною його перевагою був Вітнер. Я знав його і розумів, що бився він незгірш за будь-якого воїна. Вітнер міг запросто розірвати мого коня, а за ним і мене, тому найпершою моєю ціллю було вибити Іварра з сідла. Він пильно стежив за мною. Либонь, вирішив дозволити мені напасти, бо не пустив Вітнера в наступ, проте, замість атакувати його, я розвернув свого скакуна і спрямував на Іваррову стіну щитів.

— Іварр — злодій! — прокричав я його армії. Подих Змія висів у мене при боці. — Він звичайний злодюга, котрий дременув, налякавшись шотландців! І тікав, як побите щеня! Коли ми його знайшли, він ридав, як дитина! — Я засміявся, не зводячи погляду із заслону. — Він ридав від болю, тож тепер у Шотландії його кличуть Іварр Плаксивий.

Краєм зору я помітив, що укол мій подіяв, й Іварр погнав Вітнера до мене.

— Він злодій, — продовжив я, — і боягуз!

Вигукуючи останнє слово, я натиснув коліном у бік своєму коню, повернув його і підняв щит. Вітнер нісся, блискаючи білющими очима й зубами, зриваючи копитами вогку землю, та коли він наблизився, я погукав його на ім’я:

— Вітнер! Вітнер!

Я розумів, що Іварр, імовірно, дав коневі інше прізвисько, але той пам’ятав своє ім’я або мене, бо на мій поклик нашорошив вуха, підняв голову й сповільнився. Я ж пустив свого коня просто на нього.

За зброю мені був щит, яким я навалився на Іварра, ставши в стременах. Іварр спробував розвернути Вітнера, але скакун був спантеличений і втратив рівновагу. Мій щит врізався в Іваррів, і я кинувся на нього, виштовхуючи з сідла всією своєю вагою. Я ризикував випасти сам, та не наважувався покинути щит і меч, щоб ухопитися за нього. Лишалося сподіватися, що я звалю його на землю вагою свого тіла.

— Вітнер! — гукнув я знову, кінь крутнувся до мене, і цього дрібного поруху вкупі з моєю вагою вистачило, щоб звалити Іварра додолу.

Він упав на правий бік, а я — між двох скакунів. Падіння було жорстке, ще й мій кінь випадково хвицнув мене, заштовхнувши під задні ноги Вітнерові. Я піднявся, ляснув Вітнера по крупу Подихом Змія, відганяючи його вбік, і тут же присів, побачивши, як на мене несеться Іварр. Він отямився скоріше од мене й рубонув мечем мені по щиту, явно сподіваючись відігнати мене цим ударом, але я прийняв його намертво. Моя ліва рука, поранена списом у Дангольмі, затремтіла від сили удару, але я, вищий, важчий і дужчий за Іварра, наліг щитом і відтиснув його назад.

Він розумів, що програє, бо був достатньо старий, годився мені в батьки, а давні рани сповільнювали його; та він був Лотброк, а той рід навчається битися з пелюшок. Він кидався на мене з риком, високо заносячи меч і рубаючи низько, та я ні на мить не зупинявся і знай відбивав його удари щитом, навіть не намагаючись атакувати, а лише сміючись і обзиваючи його жалюгідним дідуганом.

— Я вбив твого дядька, — дражнив я його, — а він був не набагато кращий від тебе. Коли прикінчу тебе, діду, то випущу кишки з того щура, якого ти кличеш сином, а труп його згодую воронам. Це все, на що ти здатний?

Він спробував розвернути мене, але перестарався, послизнувся на мокрій траві й упав на коліно. Стояв навкарачках, спершись бойовою рукою об землю, і був мені легкою здобиччю, але я відійшов від нього, дозволив підвестися. Все це я зробив на очах у данів, а тоді демонстративно ще й скинув щит.

— Я даю йому надію, — оголосив я їм. — Яким би жалюгідним злодюгою він не був, я даю йому надію!

— Сучий ти саксонський виплодок! — прогарчав Іварр, знову кидаючись на мене.

Це була його манера ведення бою: напад і тільки напад. Він спробував збити мене з ніг щитом, але я відступив убік і огрів його по потилиці пласким боком Подиху Змія. Від удару Іварр ще раз упав, а я знову відійшов. Мені хотілося принизити його.

Другий удар насторожив його, тому тепер він став повільно обходити мене колом.

— Ти продав мене в рабство, — сказав я, — але й навіть те не зміг зробити як слід. Може, віддаси мені свій меч?

— Висерок ти нещасний, — гаркнув він і побіг на мене, цілячи клинком у шию, та в останню мить опустив його, щоб завдати удару по лівій нозі.

Я мовчки відступив убік і ляснув лезом Подиху Змія його по дупі.

— Віддай меч, і я тебе пожалію, — наказав я. — Посаджу в клітку й возитиму Вессексом, щоб усі бачили, хто такий Іварр Іварсон, один з Лотброків: злодюжка, котрий налякався шотландців.

— Наволоч!

Знову він побіг на мене, цього разу намагаючись змахом меча розпороти мені живіт, та я ще раз відступив, і його лезо просвистіло повз мене. Скрикнувши сердито й розпачливо, він підняв меч, а я зробив випад так, що Подих Змія промайнув повз його щит і вдарив у груди, відігнавши далі назад. Від наступного випаду він заточився, я дзеленькнув його по шолому, й він, оглушений, відійшов ще на крок. А третій мій удар припав по його мечу, і то з такою силою, що відвів убік його руку з клинком, і вістря Подиху Змія зупинилося перед самою його горлянкою.

— Боягуз, — промовив я, — злодій.

Він закричав із люті й щосили замахнувся на мене, та я ступнув назад, пропускаючи удар, і потужно торохнув Подихом Змія йому по зап’ястку. Удар розтрощив йому кістки в руці, й Іварр болюче зойкнув.

— Битися без меча важко, — сказав я йому і ще раз ударив по мечу, вибивши того йому з руки.

Тепер уже в його очах загорівся страх. Тільки страх цей був не людини перед лицем смерті, а воїна, котрий гине без зброї в руках.

— Ти продав мене в рабство, — повторив я, завдаючи Подихом Змія удару йому в коліно.

Він спробував вивернутись і схопити свій клинок, та я ще раз рубонув йому по коліну, цього разу сильніше, розрізавши плоть до самої кістки, і він повалився на землю. Огрівши його по шолому лезом Подиху Змія, я став позаду нього.

— Він продав мене в рабство, — прокричав я його людям, — украв мого коня! Одначе він таки Лотброк.

На цих словах я схилився, підняв за лезо його меч і простягнув йому. Він його прийняв.

— Дякую, — промовив він.

А тоді я його вбив, наполовину зрубавши голову з плечей. Він забулькотів, затрусився і гепнувся на траву, проте клинка з рук не випустив. Дав би я йому загинути без зброї — дани б стали вважати мене безпричинно жорстоким. Вони розуміли, що він мій ворог і я маю підстави його порішити, проте ніхто не вважав, що він заслужив на недопущення до палацу мертвих. А одного дня, подумав я, Іварр зі своїм дядьком привітають там і мене, бо ж саме там, у палаці мертвих, ми бенкетуємо за одним столом зі своїми ворогами, пригадуємо наші битви і знову б’ємося.

Почувши дикий крик, я обернувся й побачив, як на мене несеться його син Івар. Нападав він достоту як батько: сліпа лють і безглузда войовничість. Він схилився в сідлі, намагаючись розітнути мене надвоє, та я прийняв його меч Подихом Змія — у рази кращим клинком. Від удару моя рука здригнулась, а Іварів меч зламався. Він прошмигнув повз мене з куцим обрубком клинка в руці, й з лави його батька вискочило двоє вояків, затягуючи назад, доки я не убив ще й його. Я погукав Вітнера.