Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 68)

Він підійшов до мене. Я поплескав його по морді, взявся за сідло й вибрався йому на спину. Відтак повернувся до вояків, що зосталися без свого ватажка, і покликав до себе Ґутреда й Раґнара. Разом ми стали за двадцять кроків від розмальованих данських щитів.

— Іварр Іварсон полинув у Вальгаллу, — звернувся я до його вояків, — і поліг він гідно! Я Утред Раґнарсон! Це я вбив Уббу Лотброксона, а це — мій друг, ярл Раґнар, котрий здолав К’яртана Жорстокого! Разом ми служимо королю Ґутреду.

— Ти християнин? — почулося з заслону.

У відповідь я показав свій молот Тора, і вояки понесли звістку про загибель К’яртана рядами щитів, сокир і мечів.

— Я не християнин! — прорік я, коли вони вгамувалися. — Але я бачив, на що здатні християнські чари! Християни наклали їх на короля Ґутреда! Чи ніхто з вас не страждав від чаклунства? Хіба ніколи не хворіла ні в кого худоба і не злягала з недугою жінка? Всім вам відомо, на що спроможні чари, а в християнських чаклунів вони особливо сильні! У них є прах і відрубані голови їхніх святих, на яких вони чаклують і завдяки яким наклали закляття на нашого короля! Утім, чаклун, який зробив це, припустився великої помилки. Ним заволоділа жадоба, і він спробував викрасти скарб короля Ґутреда! Та Одін зняв його закляття!

Крутнувшись у сідлі, я побачив Фінана, котрий прямував до мене з форту. Дорогою його затримала товкотнеча перед брамою.

Група попів намагалася не випустити Фінана з Сітріком із поселення, але втрутилися Раґнарові вояки, і нарешті ірландець виїхав у долину. За собою він вів отця Гротверда, чи то пак тримав у жмені жмут його патлів, і священник не мав іншого вибору, крім як покірно плентатися за його конем.

— Ось той християнський чаклун, Гротверд! — гукнув я. — Це він за допомогою чарівних мертвяків наслав на короля Ґутреда закляття, але ми його викрили і змусили зняти чари з короля! Тому зараз я хочу запитати у вас: що зробити з чаклуном?

На це була тільки одна відповідь. Дани, котрі чудово знали, що Гротверд служив радником Ґутреда, хотіли його смерті. Тим часом сам Гротверд стояв навколішках серед трави, підвівши погляд на Ґутреда.

— Ні, мілорде! — благав його він.

— То злодієм виявився ти? — спитав у нього Ґутред, і в голосі його забриніла зневіра.

— Я знайшов реліквію в його клунках, мілорде, — озвався Фінан, піднімаючи золотий горщик. — Він був замотаний у його сорочку.

— Він бреше! — заверещав Гротверд.

— Мілорде, він же вас обікрав, — поштиво промовив Фінан і перехрестився. — Присягаюся святим тілом Христовим.

— Він чаклун! — проревів я до Іваррових данів. — Він насилатиме вертячку на вашу худобу і шкідників на збіжжя, жінок поробить безплідними, а дітей — немічними! Хочете розправитися з ним?

Дани ствердно загули, просячи дати їм Гротверда, котрий злякано заридав.

— Ви зможете забрати його, — сказав я, — тільки якщо визнаєте Ґутреда своїм королем.

Вони згідливо заревли і загрюкали об щити мечами й списами — цього разу на знак вітання Ґутредові. Я нахилився до нього і взяв за віжки.

— Час привітати своїх підданих, мілорде, — сказав я йому. — Проявіть щедрість.

— Але ж… — він зиркнув на Гротверда.

— Він злодій, мілорде, — заперечив я, — а злодієві належить кара. Такий закон. Саме так вчинив би Альфред.

— Так, — погодився Ґутред і залишив Гротверда данським поганам.

Ми довго чули його передсмертний лемент. Не знаю, що вони з ним робили, але від тіла його майже нічого не зосталося, а на кілька ярдів навколо вся трава була темна від його крові.

Увечері влаштували скупий бенкет. Скупий, бо харчів у нас було обмаль, зате хоч елю вистачало. Данські вельможі присягнули на вірність Ґутредові, поки попи з монахами купчилися в церкві, очікуючи, що їх переб’ють, і готуючись стати мучениками. Однак для забезпечення їхньої недоторканості вистачило й дюжини тверезих вояків із Ґутредової особистої варти.

— Я таки дозволю їм збудувати гробницю святого Кутберта, — сказав мені Ґутред.

— Альфред таке рішення схвалить, — відповів я.

Він звернув погляд до багаття, що горіло на кетретській вулиці. Попри скалічену руку, Раґнар боровся зі здоровенним даном, котрий служив Іваррові. Обидва були п’яні, навколо них галасували не менш п’яні люди, сперечаючись, хто ж із них переможе. Одначе Ґутред того змагання не бачив. Він думав.

— Нізащо б не повірив, що отець Гротверд може бути злодієм, — озвався він врешті зачудовано.

Ґізела, що під моєю накидкою сиділа, спершись мені на плече, гигикнула.

— Так само, мілорде, ніхто б ніколи не повірив, що ми з вами обидва були невільниками, — відповів я, — а проте це правда.

— Так, — не припиняючи дивуватися, погодився він, — це правда.

Долю нашу визначають три прялі, що сидять при корені дерева Іґґдрасілль і грають з нами свої жарти. Волею одного з таких жартів раб Ґутред зробився королем, а я повертався на південь, у Вессекс.

Та повернення мого в Беббанбурґ, де море безупинно котить свої сірі хвилі на блідий пісок, а холодний вітер тріпає стяг із вовчою головою, вони поки не бажали.

Бо долю не обдуриш. Вона керує нами, а ми всі — її раби.

 

Історична довідка

 

Сюжет «Володарів півночі» починається приблизно за місяць після дивовижної звитяги Альфреда над данами при Етандуні — про ті події йдеться в «Блідому вершнику». Ґутрум, ватажок розбитої армії, відступив у Чіппенгем, де Альфред узяв його облогою, та ворожнеча їхня швидко добігла кінця, коли лідери уклали мирну угоду. За нею дани звільнили Вессекс, а Ґутрум та його найбільші ярли прийняли християнство, за що Альфред визнав його королем Східної Англії.

Читачам попередніх двох книг цього циклу вже відомо, що Ґутреда заледве можна вважати тим, хто поважає будь-які договори. Він порушував перемир’я, укладене у Вергамі, а за ним — ексетерську угоду, проте цей останній, уже третій договір лишився непорушним. Ґутрум прийняв Альфреда собі за хрещеного батька і взяв християнське ім’я Етельстан. За однією легендою, охрестили його в купелі, яку досі можна побачити в церкві у селі Аллер, що в графстві Сомерсет, і, схоже, він сприйняв обряд усерйоз, адже, повернувшись у Східну Англію, правив нею як належить християнському монархові. Однак переговори між Ґутрумом і Альфредом тривали, бо у 886 році вони підписали Ведморську угоду, яка ділила Англію на дві сфери впливу. Вессекс і південна Мерсія залишилися під саксонським правлінням, а Східна Англія, північна Мерсія та Нортумбрія почали жити за данським законом. Так виник Данелаг, північно-східна частина Англії, якою певний час правили данські королі й де досі в географічних назвах та діалектах збереглися сліди тієї епохи.

Та угода підтверджує, що Альфредові бракувало сил прогнати з Англії всіх данів одразу, зате вона дала йому час для укріплення серця свого королівства — Вессексу. Найбільша його біда полягала в тому, що Ґутрум був королем не над усіма данами, не кажучи вже про решту норманів, через що не міг повністю зупинити набіги на Вессекс. А вони ще будуть, і про них ітиметься в подальших романах, проте більшою мірою перемога при Етандуні й подальший мир із Ґутрумом забезпечили незалежність Вессексу і дали Альфредові та його нащадкам змогу зрештою повернути Данелаг під своє крило. Одним з перших кроків Альфреда в тому довгому процесі було видати свою старшу доньку Етельфледу за Етельреда Мерсійського. Цим шлюбом король мав намір зміцнити зв’язок між мерсійськими та вессекськими саксами. З часом Етельфледа показала себе великою героїнею в боротьбі з данами.

Перехід від історії Вессексу до хроніки Нортумбрії кінця ІХ — початку Х століття нагадує спуск із денного світла в непроглядну темряву. Навіть у списках правителів тих північних земель і датах їхнього правління панує неузгодженість, однак невдовзі після битви при Етандуні на престол у Йорку (Еофервіку) зійшов король на ім’я Ґутред (у деяких джерелах його називають Ґутфрітом). Він прийшов на зміну саксонському монархові, котрий, без сумніву, був маріонетковим правителем, і правив там до 890-х років. Постать Ґутреда примітна головно з двох причин: по-перше, він був даном, але сповідував християнство, по-друге, існує переконлива історія про те, що в минулому він був рабом. На цьому хисткому фундаменті я й вирішив звести свою оповідь. Вже точно король був пов’язаний з абатом Едредом, опікуном праху Кутберта (а з ним — голови святого Освальда й Ліндісфарнського Євангелія). Це він збудував знамениту гробницю святого Кутберта в Куннкасестері, сучасному селищі Честер-ле-Стріт, що в графстві Дарем. У 995 році тіло святого знайшло пристановище в Даремі (Дангольмі), де зберігається донині.

К’яртан, Раґнар та Ґізела — вигадані персонажі. А от такий собі Іварр дійсно жив у ті часи, щоправда, його життя я описав з певними вольностями. Відомий він насамперед тим, що дав початок роду, котрий спричинить ще чимало клопоту півночі. І хоч не існує спогадів про те, що у дев’ятому сторіччі в Даремі була якась фортеця, мені видається дуже малоймовірним, щоб таке стратегічно вигідне місце оминули увагою, і дуже вірогідним — що залишки форту просто знищили під час будівництва кафедрального собору й замку, котрі прикрашають верхівку того пагорба вже майже тисячу років. Фортеця в Беббанбурзі дійсно існувала і з часом перетворилася на відомий нині розкішний замок Бамбурґ, де в одинадцятому сторіччі правив рід, який носив прізвище Утреда. Це мої пращури, одначе сьогодні про діяльність того роду наприкінці дев’ятого століття майже невідомо.