Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 66)

— Дозволить, — підтвердив я, і хоч насправді сумнівався, щоб король дозволив мені таку розкіш, був упевнений, що повернутися в Беббанбурґ — моя доля, і в це я плекав непорушну віру. Розвернувшись, окинув поглядом селище: — Там усе тихо?

— Тихо, — відказав Раґнар. — Потомившись молитися, вони сплять. І тобі варто поспати.

І я подибав вулицею до себе, але перед тим, як піти до Ґізели, тихенько відчинив двері церкви й побачив священників та монахів, котрі спали при тьмяному світлі кількох свічок, що миготіли на вівтарі. Один з них хропнув, і я зачинив двері так само тихо, як і відчинив.

Прокинувся я на світанні від того, що Сітрік несамовито гупав мені у двері.

— Пане, вони тут! — кричав він. — Вони тут!

— Хто?

— Іваррові вояки, пане.

— Де?

— Вершники на тому березі, пане!

Біля річки стояла всього сотня верхівців, котрі навіть не намагалися перейти її вбрід, через що я припустив, що їх прислали сюди перекрити нам шлях до відступу північним берегом Свейлу. Головні сили Іварра прийдуть із півдня, втім, це була не основна причина пожвавлення, яке розбурхало досвітню імлу. По всьому селищу лунали розпачливі крики.

— Що трапилося? — спитав я в Сітріка.

— Християни засмучені, пане, — сказав він.

Зайшовши в церкву, я побачив, що раку з волосинами бороди святого Августина, дорогоцінний подарунок Ґутреду від Альфреда, вкрали. Вона лежала була на вівтарі разом з іншими реліквіями, але зникла вночі. Біля дірки, пробитої у побіленій очеретяній стіні за вівтарем, стояв, голосячи, отець Гротверд. Біля нього, слухаючи абата Едреда, котрий твердив, що крадіжка є ознакою Господнього несхвалення, — Ґутред.

— Несхвалення чого? — запитав Ґутред.

— Поган, ясна річ, — мовив Едред.

Отець Гротверд стояв, хитаючись і навіжено розмахуючи кулаками, й закликав свого бога покарати язичників, які осквернили його церкву і викрали священні скарби.

— Яви мені цих винуватців, о Господи! — кричав він, а тоді, забачивши мене, явно вирішив, що явлення відбулось, і тицьнув на мене пальцем: — Це був він!

— Це був ти? — запитав Ґутред.

— Ні, мілорде, — відповів я.

— Це був він! — ще раз прошипів Гротверд.

— Мілорде, треба обшукати всіх поган, — сказав Ґутреду Едред, — бо як не знайдемо реліквії, поразка неминуча. За цей гріх Іварр нас розчавить. Такою буде нам кара Господня.

Дивне якесь покарання — насилати данського поганина знищити християнського короля за вкрадену реліквію, однак, схоже, пророцтво було досить слушне, бо вже до полудня, поки церкву намарно обшукували, намагаючись віднайти раку, один з Раґнарових людей приніс звістку про наближення Іварра. Його військо рухалося з півдня і вже почало утворювати стіну щитів за пів милі від нечисленних сил Раґнара.

Настав час висуватися й нам. Ми з Ґутредом уже були в кольчугах, коні засідлані, і нам залишалося тільки їхати на південь до Раґнарової стіни щитів, але Ґутреда засмутило викрадення реліквії. На виході з церкви він відвів мене вбік.

— Спитаєш у Раґнара, чи то не він її взяв? — попрохав він. — А може, хтось із його людей?

— Раґнар не брав, — зневажливо кинув я. — Якщо хочеш знайти винного, обшукай їх, — я показав на Айдана та його вершників, котрі, побачивши, що Іварр близько, поспішали розпочати мандрівку на північ, та не наважувалися зробити це, поки його люди перекривали брід через Свейл. Ґутред просив їх приєднатися до нашої стіни щитів, але вони відмовились і чекали першої-ліпшої нагоди накивати п’ятами.

— Жоден християнин не крастиме реліквії! — проревів Гротверд. — Цей злочин скоїли погани!

Ґутред був нажаханий. Він не втрачав віри в християнські чари, тому в крадіжці вбачав передвістя нещастя. Айдана він не підозрював, але не знав, хто б іще міг це зробити, тому я вирішив полегшити йому життя.

Я викликав Фінана й Сітріка, котрі чекали мого наказу висуватися.

— Цей чоловік, — сказав я Ґутредові, показуючи на Фінана, — християнин. Фінане, ти ж християнин?

— Християнин, пане.

— А ще він ірландець, — додав я, — а те, що ірландці мають дар ясновидіння, відомо всім.

Фінан, у якого дару ясновидіння було не більше, ніж у мене, спробував прибрати таємничого вигляду.

— Він відшукає вашу реліквію, — пообіцяв я.

— Справді? — щиро звернувся Ґутред до Фінана.

— Так, мілорде, — впевнено промовив Фінан.

— Зроби це, Фінане, а я тим часом розберуся з Іварром, — сказав я. — Як тільки знайдеш злочинця, приведи до нас.

— Буде зроблено, пане, — мовив він.

Служник привів мого коня.

— Твій ірландець дійсно здатний її знайти? — спитав мене Ґутред.

— Я віддам церкві все своє срібло, мілорде, — промовив я достатньо голосно, аби мене чули навколишні, — а ще свою кольчугу, шолом, браслети й клинки, якщо Фінан не знайде реліквію та злодія. Він ірландець, а в того народу є чарівні здібності. — Я зиркнув на Гротверда. — Чув мене, піп? Я пообіцяв твоїй церкві весь свій статок, якщо Фінан не виявить злодія.

На це Гротверд відповіді не знайшов. Лише глипнув на мене злісно, але, оскільки я дав обіцянку привселюдно, що означало мою невинуватість, йому довелося вдовольнитися плювком під ноги моєму скакуну. Ґізелі, котра надійшла перебрати повіддя мого жеребця, довелося відступити, аби не влучило в неї.

— А Фінан здатний розшукати її? — запитала вона тихо.

— Здатний, — запевнив я.

— Бо в нього дійсно є чарівні здібності?

— Бо він же її й викрав, серце моє, — шепнув їй я, — за моїм наказом. І сховав десь у купі гною.

Я всміхнувся їй, і вона тихенько гигикнула. Відтак запхав ногу в стремено і наготувався сісти на коня, але Ґізела знову мене затримала.

— Бережи себе, — сказала вона мені. — Народ боїться Іварра, — застерегла вона.

— Він Лотброк, — мовив я, — а Лотброки — добрі вояки. Вони люблять війну. Але б’ються, як скажені пси — дико і люто, тому врешті й гинуть, як скажені пси.

Я сів на коня, засунув праву ногу в стремено і забрав у Ґізели шолом і щит. Торкнувшись на прощання її руки, натягнув віжки й поїхав за Ґутредом на південь. Ми прямували до нашої стіни щитів. Це був короткий заслін, який Іваррова стіна, що досі складалася докупи на південь від нас, могла легко обійти з боків. Його заслін був удвічі довший од нашого, а це означало, що його вояки могли оточити нас із флангів і вирізати до одного. Якщо дійде до битви, нам кінець, й Іварр це усвідомлював. Його стіна аж виблискувала від списів та сокир і гула в передчутті скорої перемоги. Воїни грюкали зброєю об щити, сповнюючи широку долину Свейлу глухим гуркотом, що переріс у високий брязкіт металу, коли посередині над першим рядом піднялося Іваррове знамено з двома воронами. Під штандартом стояла група вершників, котра відділилася від решти війська й рушила до нас. Серед верхівців був сам Іварр зі своїм сином-щуром.

Ґутред, Стеапа, Раґнар і я виїхали на кілька кроків наперед і стали чекати. Ворожа група складалася з десяти вершників, та я не відривав погляду від Іварра. Він сидів верхи на Вітнері, як я й сподівався, бо це давало мені вагомий привід кинути йому виклик, але я стримався, натомість дозволивши Ґутреду виїхати на кілька кроків уперед. Іварр розглядав нас по одному і здивувався, побачивши мене, хоч і не сказав нічого. Раґнар неприховано дратував його, Стеапа вражав розмірами, проте, відвернувшись від нас трьох, він заговорив до Ґутреда.

— Ну здоров, опаришу гнійний, — привітав він короля.

— Лорде Іварре, — відповів Ґутред.

— Сьогодні в мене на диво миролюбний настрій, — промовив Іварр, — тож якщо ви звільните дорогу, я пожалію твоїх людей.

— Не існує суперечки, яку не можна було б розв’язати словами, — сказав Ґутред.

— Словами! — пхикнув Іварр і похитав головою. — Тікай подалі з Нортумбрії, хробаче, — мовив він. — Біжи до свого друга у Вессекс, тільки сестру свою залиш тут. Коли зробиш так, я буду милостивий.

Він був не милостивий, а розсудливий. Дани завжди були нещадними войовниками, проте, всупереч цій репутації, ще й дуже обачними. Іварр хотів битися, та більше — примусити ворога здатись, адже так він не втрачатиме намарно людей. Він знав, що виграє цей бій, однак за перемогу доведеться заплатити шістьма-сімома десятками полеглих, а це команда цілого корабля — занадто висока ціна. Краще вже пощадити Ґутреда й не платити нічого. Повернувши Вітнера боком, щоб бачити Раґнара, Іварр звернувся до нього:

— Дивну компанію ти обрав собі, ярле Раґнаре.

— Позавчора я вбив К’яртана Жорстокого, — озвався Раґнар. — Тепер Дангольм мій. Гадаю, варто тепер вбити ще й тебе, ярле Іварре, щоб ти не спробував забрати його в мене.

Іварра його слова вразили, однак він стримався. Подивився на Ґутреда, тоді на мене, мовби шукаючи підтвердження, та наші обличчя нічого не виказували. Відтак Іварр знизав плечима:

— Ти давно ворогував із К’яртаном, і це була твоя справа, не моя. Я би прийняв тебе як друга. Адже наші батьки дружили, так?

— Дружили, — погодився Раґнар.

— Значить, нам потрібно цю дружбу відновити, — мовив Іварр.

— Для чого йому злодій за друга? — спитав я.

Іварр різко зиркнув на мене своїми зміїними очиськами.

— Вчора я бачив, як блює козел, — сказав він мені, — а те, що він виригав, нагадало мені тебе.