Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 64)
— Але в неї не вийшло, — сказав він спантеличено. — Вона прекрасна.
— Так, — кивнув я, — прекрасна.
Мені зробилося жаль Беокки. Він старий, калічений і бридкий, завжди хотів одружитись, але жінки не звертали на нього уваги. Йому слід би було постригтися в ченці, щоб шлюб був йому заборонений, та він обрав долю священника. І, як справжній священник, він несхвально зиркнув на мене:
— Альфред відрядив мене проповідувати мир. Але я бачив, як ви вбили святого брата. А тепер — ось це, — скривився він, киваючи на вбитих.
— Альфред відрядив нас охороняти Ґутреда, — нагадав я йому.
— А ще мусимо поклопотатися про безпеку святого Кутберта, — наполіг Беокка.
— Зробимо.
— Не можна лишатися тут, Утреде, треба повертатися в Кетрет. — Він стривожено подивився на мене здоровим оком. — Необхідно здолати Іварра!
— Здолаємо, отче, — кинув я.
— У нього найбільше військо в усій Нортубмрії!
— Але помре він самотнім, отче, — сказав я, хоч і не був певен чому. Слова просто зірвалися з мого язика, і я подумав, що то, мабуть, моїми устами промовляють боги. — Він помре самотнім, — повторив я, — обіцяю.
Щоправда, спершу довелося розібратися з іншими справами. В палаці для собак треба було відкопати К’яртанів скарб, що ми наказали зробити невільникам. Розкопавши загиджену лайном долівку, вони дістали барила, повні срібла, золота, хрестів із церков і браслетів, шкіряні торби, напхані бурштином, гагатом і гранатом, навіть сувої дорогоцінного заморського шовку, напівзогнилого в сирій землі. Переможені К’яртанові вояки розвели багаття для загиблих, але Раґнар заборонив проводити такий похорон для К’яртана й решток Свена. Замість того з них познімали обладунок і одяг, а голі тіла викинули свиням, що пережили осінній забій і яких тримали в північно-західному кутку будівлі.
Командувачем фортеці призначили Ролло. Захоплений перемогою, Ґутред оголосив, що відтепер Дангольм — його власність і в ньому він облаштує резиденцію короля Нортумбрії, але я відвів його вбік і порадив передати фортецю Раґнарові.
— Раґнар буде тобі другом, — сказав я, — тому краще довір Дангольм йому.
А ще так я міг бути впевнений, що Раґнар здійснюватиме набіги на беббанбурзькі угіддя, тримаючи цим у страху мого зрадливого дядька.
Тож Ґутред передав Дангольм Раґнарові, а той призначив наглядачем Ролло і залишив йому три десятки вояків стерегти мур, поки ми будемо на півдні. Понад п’ятдесят К’яртанових вояків присягнули на вірність Раґнарові, щоправда, лише по тому, як він переконався, що жоден з них не брав участі в спаленні дому його батьків. Кожного, хто хоч якось пособляв у тому, вбили, а решта поїхали з нами, спершу в Кетрет, а далі — на бій з Іварром.
Половину справи було зроблено. К’яртан Жорстокий і Свен Одноокий були мертві, проте Іварр ще жив, і Альфред Вессекський, хоч ніколи й не казав того прямо, бажав і його смерті.
Тому ми вирушили на південь.
Розділ одинадцятий
Відправилися на другий ранок. Дощ понесло далі на південь, і в погожому небі над нами залишилися тільки дрібні прудкі хмаринки, під якими ми виїхали з брами Дангольма. Скарб залишили під наглядом Ролло. Знайшовши К’яртанів сховок, ми всі в одну мить розбагатіли, і якщо нам пощастить пережити зустріч з Іварром, планували розділити багатства. Я повернув собі з надлишком усе, що зоставив був у Фіфгідані, тому до Альфреда прибуду багатієм, одним з найзаможніших людей у його королівстві, і ця думка неабияк гріла мене, поки я їхав під Раґнаровим стягом до найближчого броду через Війр.
Бріда їхала з Раґнаром, Ґізела — біля мене, Тира не відставала від Беокки. Я так і не довідався, що Раґнар сказав їй у К’яртановому палаці, але після того вона пом’якшала до нього. Божевілля її відпустило. Нігті були підстрижені, волосся акуратно зібране під чепцем, і того ранку вона привітала брата поцілунком. І хоч вигляд мала досі нещасний, Беокка знаходив слова, які її втішали, й вона ними впивалася, мов спрагла водою. Вони обоє їхали на кобилах, і Беокка, весь час теревенячи з Тирою, чи не вперше в житті забув, що йому муляє сідло. Я бачив, як він, розмовляючи, вимахує здоровою рукою. Позаду нього служник вів коня, навантаженого чотирма великими напрестольними хрестами, забраними з К’яртанового сховку. Беокка твердив, що їх необхідно повернути церкві, й ніхто з нас не міг йому заперечити, адже святий отець проявив себе великим героєм, не гіршим від будь-кого з нас, а тепер він їхав, схилившись до Тири і щось їй розповідаючи, а вона уважно слухала.
— Ще тиждень, і вона стане християнкою, — сказала мені Ґізела.
— Коли не раніше, — відповів я.
— То що буде з нею далі? — спитала вона.
Я знизав плечима:
— Мабуть, Беокка вмовить її піти в монастир.
— Сердешна.
— Принаймні там вона навчиться покірності, — мовив я, — й знатиме, як не робити зі звичайної дюжини чортову.
Ґізела штурхнула мене в плече, але тільки сама забилася.
— Я поклялася, — сказала вона, потираючи забиті пальці, — що як тільки знайду тебе, то вже нікуди не відпущу. Ніколи.
— Але тринадцять. Як могла ти утнути таку дурницю? — спитав я.
— Бо знала, що на нашому боці боги, — відказала вона. — Я кидала руни.
— І що вони кажуть про Іварра?
— Що він сконає, як змія під колодою, — понуро мовила вона, змигнувши, коли на лице їй потрапив шматочок бруду, що вилетів з-під копита Стеапиного коня. Стерши його, вона невдоволено глипнула на мене: — Нам обов’язково їхати у Вессекс?
— Я присягнув на вірність Альфредові.
— Та невже?
— Дав йому слово.
— Значить, таки доведеться їхати, — невесело кинула вона. — Тобі подобається у Вессексі?
— Ні.
— А до Альфреда ти прихильний?
— Ні.
— Чому?
— Бо він занадто побожний, — мовив я, — і серйозний. А ще від нього смердить.
— Усі сакси смердючі, — сказала вона.
— Від нього смердить гірше, ніж від інших. Це через його хворобу. Через неї він постійно бігає до вітру.
Вона скривилася:
— І не миється?
— Щонайменше раз на місяць, — відказав я, — а може, й частіше. Він великий чистоплюй, але від нього все одно смердить. А від мене смердить?
— Як від вепра, — усміхнено відповіла вона. — А мені Альфред сподобається?
— Ні. Він тебе не прийме, бо ти не християнка.
На це вона тільки розсміялася:
— А з тобою що він зробить?
— Подарує землю в обмін на обіцянку битися за нього.
— Тобто проти данів?
— Дани — Альфредові вороги, — сказав я. — Тому так, доведеться битися проти данів.
— Але це мій народ, — мовила вона.
— А я дав слово Альфредові, — повторив я, — тому мушу робити, як накаже він. — Я відхилився назад, коли мій кінь рушив під гору. — Я люблю данів, — провадив я, — вони мені набагато ближчі, ніж західні сакси, але моя доля — воювати за Вессекс.
— Що це означає?
— Що доля — це доля, і вона керує нами.
Вона замислилася над моїми словами. Була знов у кольчузі, але зверху наділа золотий торк2 із К’яртанового скарбу. Складався він із семи разків, сплетених в один, і подібні речі я бачив тільки в похованнях древніх британських вождів. Прикраса надавала їй дикого вигляду і дуже личила. Її чорне волосся було зібране під бавовняним чепцем, а на довгастому обличчі відбився задумливий погляд, і я подумав, що ладен милуватися тим лицем довіку.
— І як довго ти мусиш служити Альфредові?
— Допоки він мене не звільнить, — мовив я, — або один з нас не помре.
— Але ти казав, він нездужає. Як довго йому залишилось?