Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 62)
У мене полетіли важкі списи. Вони грюкали об щит і ляпали в грязюку, а принаймні два пробили його дошки. Я відчув удар у ліве плече, щит зробився важчим від падучих списів, та врешті я таки досягнув арки, під якою опинився в безпеці. Пси завивали і не покидали битися. Стеапа викликав ворогів вийти на бій з ним, але всі його уникали. Подивившись, як змикаються фланги К’яртанової стіни, я зрозумів, що коли не відчиню браму, всі ми загинемо. Бачив, що підняти засув можна лише двома руками, але один спис, окрім щита, протнув і кольчугу мені на плечі, через що я не міг зняти щит, тому довелося зрізати його шкіряні шлейки мечем. Відтак я висмикнув вістря списа з руки. Кольчугу залило кров’ю, зате рука була не зламана, і я зміг підняти величезний засув й відтягти його від брами.
Я відчинив ворота. Раґнар та його військо перебували за п’ятдесят кроків від брами і, побачивши мене, підняли щити, щоб закритися від списів та сокир, які сипалися на них із муру, й побігли в стіну щитів, розтягуючи її й несучи свої клинки та бойову лють приголомшеним К’яртановим воякам.
Так було взято Дангольм, фортецю на високій скелі в закруті річки. Через багато років мене якось потішили при дворі мерсійського лорда, чий скальд виконав пісню про те, як Утред Беббанбурзький самотужки захопив твердиню, через військо у дві сотні чоловік пробивши собі шлях до брами, яку стеріг дракон. Це була гарна пісня, повна слів про бій та відвагу, хоч і безглузда. Бо нас було дванадцятеро, а не один я, та й більшу частину бою взяли на себе собаки, а решту — Стеапа, і якби Тира не вийшла до нас із палацу, К’яртанові нащадки правили б Дангольмом і сьогодні. Так само не скінчилася битва і коли я відчинив браму, адже ми перебували в меншості, проте на нашому боці, на відміну від К’яртана, були пси, тому, коли Раґнар завів свою стіну щитів за мур, бій продовжився.
Це була битва однієї стіни щитів проти іншої, сущий жах. Гриміли один об одного щити, кричали, змахуючи клинками і вганяючи списи в черево ворогу, люди. У грязюці під ногами змішалися кров, лайно і нутрощі вбитих. Стіна щитів — це місце, де або гинуть, або здобувають похвалу від скальдів. Я пристав до Раґнарового заслону, а Стеапа, висмикнувши щит із рук зарваного псами вершника, став біля мене, розмахуючи здоровенною сокирою. Наступаючи, ми йшли через тіла дохлих і конаючих псів. Щит може бути зброєю, адже тяжкий металевий умбон здатен валити ворогів із ніг, і коли бачиш, як противник спіткнувся, треба швидко підійти до нього, рубонути мечем і йти далі, переступаючи через поранених, щоб їх добили твої вояки з задніх рядів. Дуже рідко такий бій триває довго, і закінчується він тоді, коли розвалиться котрийсь із заслонів. Того дня першою розпалася К’яртанова стіна. Прагнучи обійти нас із флангу, він відправив людей нам у тил, однак наші ряди стерегли вцілілі собаки, а Стеапа розмахував сокирою як навіжений, ще й був настільки здоровий і дужий, що завиграшки прорвав ворожий ряд.
— Вессекс! Вессекс! — раз у раз вигукував він, ніби бився за Альфреда.
Я стояв праворуч од нього, Раґнар — ліворуч, і крізь дощ ми просувалися за Стеапою, прориваючи К’яртанів заслін. Коли перед нами не залишилося жодного ворога, розірвана стіна посипалась, і вцілілі кинулися навтьоки до будівель.
Чоловік у брудній білій накидці таки виявився К’яртаном. Він був кремезний, майже такий же високий, як Стеапа, а ще — страшенно дужий. Побачивши капітуляцію своєї фортеці, він закричав підлеглим утворювати новий заслін, але частина його вояків уже здалися в полон. Зазвичай дани так просто не здаються, одначе ці побачили, що б’ються проти таких самих данів, тому в здачі цьому противнику не вбачали нічого ганебного. Інші тікали через браму, яка вела до колодязя, і мені стало страшно, що вони знайдуть і заберуть Ґізелу, однак її захистили жінки, які вийшли набрати води. Усі вони купкою збилися за частоколом навколо криниці, й перелякані втікачі пробігли, не помітивши їх.
Щоправда, втекли або здалися не всі. Знайшлися й такі, що оточили К’яртана колом, зімкнули щити і приготувалися зустріти смерть. Хай яким жорстоким був К’яртан, мужності йому не бракувало. А от його син Свен не мав її взагалі. Він командував вартовими над воротами, майже всі з яких утекли на північ, залишивши Свена лише з двома вояками. Розібратися з ними на мур піднялися Ґутред, Фінан і Ролло, хоча вистачило б і самого Фінана. Ірландець ненавидів битись у стіні щитів, вважаючи себе занадто легким для настільки масивного бою, а от на відкритому просторі був сущим дияволом, за що й отримав прізвисько Фінан Проворний. Я вражено спостерігав, як, вискочивши перед Ґутредом і Ролло, він самотужки зняв усіх трьох оборонців, немов гадюка, роблячи різкі випади обома клинками. Без щита він заплутав Свенових захисників своїми викрутасами, хвацько увертаючись від їхніх ударів, і порішив обох із посмішкою. Відтак перейшов до Свена, але той був боягузом. Він забився в куток стіни і розвів руки в боки, показуючи, що не хоче битися. З тією ж посмішкою на обличчі Фінан присів, наготувавшись увігнати довгий меч йому в живіт, коли почувся крик Тири:
— Він мій! Він мій!
Фінан озирнувся на неї, й Свен скористався моментом і заніс меча, готуючись завдати удару, але тут же до нього підступило вістря ірландцевого клинка. Заціпенівши, Свен заблагав пощади.
— Він мій! — ще раз проверещала Тира, тягнучи кігтисті пальці до Свена і ревучи з ненависті. — Він мій! — повторила вона.
— Нічого не поробиш, лишаю тебе їй, — промовив Фінан, сіпнувся на Свена, а коли той, обороняючись, підняв щит, кинувся всією вагою на нього і скинув з муру.
Заверещавши, Свен полетів донизу. Падати там було невисоко — стіна була заввишки, може, з двох високих чоловіків, — але він гепнувся в грязюку тяжко, як мішок, і заборсався, силкуючись піднятися. Тира стала над ним, протяжно закричала, й до неї прибігли всі вцілілі пси — навіть скалічені поповзли через багно.
— Ні, — заблагав Свен, піднявши до неї своє єдине око. — Ні!
— Так, — прошепотіла вона, нахилилася, забрала меча з його обімлілої руки, затим гучно скрикнула, і собача зграя кинулася на нього.
Він сіпався й волав у їхніх зубищах. Деякі з собак, навчені вбивати швидко, тяглися до його горлянки, але Тира відганяла їх Свеновим мечем, тому вбивали вони його повільно, шматуючи від паху і вище, і його крики лезами прорізали густий дощ. К’яртан прекрасно чув усе це, а Тира спостерігала за видовищем, заливаючись реготом.
Однак К’яртан лишався живим. Його оточувало тридцять чотири воїни, котрі знали, що їм кінець, і готувалися загинути, як належить данам, коли до них підійшов Раґнар. Орлині крила на його шоломі були всі мокрі, пошматовані. Він мовчки показав клинком на К’яртана, той кивнув і вийшов з-за заслону. Пси шматували нутрощі його сина, а Тира танцювала у Свеновій крові, виводячи переможну пісню.
— Я вбив твого батька, — просичав К’яртан Раґнару, — вб’ю і тебе.
Раґнар змовчав. Стоячи на відстані шести кроків, вони зміряли один одного поглядами.
— Доки твоя сестра не здуріла, з неї була гарна хвойда, — промовив К’яртан і зробив випад із піднятим щитом.
Раґнар відступив ліворуч, пропускаючи його, і, очікуючи такого руху, К’яртан низько рубонув мечем, цілячи Раґнарові по щиколотках, однак той зробив крок назад. Обидва знову подивились один на одного.
— Та й після того, як здуріла, шльондра з неї була непогана, — сказав К’яртан, — от тільки доводилося зв’язувати, щоб не пручалася. Щоб було легше її товкти.
Раґнар накинувся на нього, піднявши щит високо, а меч опустивши низько. Торохнули один об одного два клинки, К’яртан парирував удар, і чоловіки зчепилися, намагаючись звалити один одного, доки Раґнар врешті не відступив, знаючи, наскільки спритний і майстерний з К’яртана воїн.
— Але зараз вона зовсім нікудишня, — додав К’яртан. — Геть пришелепкувата, ще й брудна. Порати її відмовиться й жебрак. Я це знаю. На тому тижні пропонував одному, так він не захотів. Сказав, занадто брудна.
Зненацька він скочив наперед і рубонув по Раґнару. Особливої майстерності в цій атаці не було, самі лише сила й швидкість. Раґнар ступив крок назад, прийняв удар на щит, і, злякавшись за нього, я сіпнувся був наперед, але Стеапа мене стримав.
— Це його бій, — мовив він.
— Я вбив твого батька, — сказав К’яртан, вибиваючи тріски з Раґнарового щита, — спалив твою матір, — продовжив він, завдаючи ще удару по умбону, — а з сестри зробив собі шльондру, — докінчив він і наступним ударом відправив Раґнара на два кроки назад. — Я обісцю твій випатраний труп! — проревів К’яртан, замахуючись для ще одного удару Раґнару по щиколотках — цього разу влучного, від якого Раґнар заточився.
Його скалічена рука мимовільно опустила щит нижче, К’яртан навалився на нього, намагаючись збити з ніг, але Раґнар, котрий протягом усього бою мовчав, зненацька закричав. На якусь мить я подумав, що це крик приреченого, однак це був рик чистої люті. Він зігнувся під К’яртановим щитом, із силою відштовхнув від себе більшого чоловіка, а тоді спритно відскочив убік. Я гадав, що удар по щиколотці поранив його, але на чоботі в нього були залізні накладки, і хоч одну з них розрізало надвоє, а сам він був добряче побитий, зате рани не мав жодної. Раптово він заклекотів люттю, зарухався швидше і, неначе нарешті прокинувся, затанцював навколо К’яртана. В цьому — весь секрет успіху в двобої: треба рухатися постійно. Сповнений ненависті до ворога, Раґнар звивався майже так само спритно, як Фінан, і К’яртан, котрий уже повірив, що довів противника до межі, втратив упевненість. Він більше не мав сил кидати образи й міг лише боронитися від нестримних, швидких випадів Раґнара, котрий рубав, змушував К’яртана крутитися на місці, а тоді знову завдавав удару, за яким робив різкий випад, відскакував і не припиняв крутитися. Парирувавши удар щитом, він рубонув Серцеколом К’яртана просто по шолому, проте тільки погнув його, але заліза не пробив. К’яртан затрусив головою, а Раґнар ударив його щитом, змушуючи відступити. Наступний його удар розтрощив одну з дошок на К’яртановому щиті, наступний припав на його обід, розколовши залізо і примушуючи К’яртана відступити ще. Раґнар завив, та так страшно, що до нього озвалися Тирині пси.