Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 60)
Колись Равн був воїном, а як утратив зір, став скальдом — співцем, котрий у своїх піснях звеличував битви й відвагу. «Як нам все вдасться, — подумав я, — то забезпечимо роботою добрий десяток скальдів».
Зачувши на схилі голос, я підсмикнув руку, наказуючи всім сидіти тихо. Затим почулися жіночі голоси і стукіт дерев’яного відра об дошки. Голоси наблизилися. Я чув, що одна жінка на щось нарікала, проте на що саме — не міг розібрати, а тоді значно чіткіше озвалась інша:
— Їм не зайти, і все тут. Нізащо.
Говорили вони англійською, тобто були або невільницями, або дружинами К’яртанових вояків. Я почув, як зі сплеском опустилося відро у криницю. Стояв, досі піднявши руку, сигналізуючи своїм одинадцятьом супутникам не ворушитися. Щоб набрати відра, потрібен час, і чим довше це триватиме, тим краще для нас, бо вартові більше зморяться. Я оглянув замурзані обличчя своїх людей, шукаючи знаку, який би міг образити богів, і зненацька усвідомив, що нас не дванадцять, а тринадцять. Тринадцятий стояв, схиливши голову так, що мені не було видно його лиця, тому я штрикнув йому в ногу списом, і він підняв голову.
Вірніше, вона підняла голову. Бо це була Ґізела.
Вона глянула на мене виклично і благально, я ж нажахався. Бо немає числа більш нещасливого, ніж тринадцять. Одного разу у Вальгаллі дванадцятеро богів учинили бенкет, але Локі, бог-жартун, явився туди без запрошення й розпочав сварку, вмовивши сліпого Геда кинути пагін омели у свого брата Бальдра. Бальдр був добрим, чистим богом, але омела була смертельна для нього. Отож сліпий брат кинув у нього гілочку, Бальдр загинув, а Локі розреготався, і з тих часів тринадцять стало вважатися нещасливим числом. Тринадцять птахів у небі — передвістя лиха, тринадцять камінців, кинутих у казан, отруять будь-яку їжу, зготовану в ньому, а тринадцять гостей за столом — на смерть. Отже, тринадцять списів проти фортеці не віщувало нам нічого, крім поразки. Навіть християнам відомо, що тринадцять — недобре число. Отець Беокка колись розповідав мені, що так повелося, бо саме стільки гостей було на останній вечері Христа, і тринадцятим був Юда. Тому-то я й подивився з таким жахом на Ґізелу, а щоб показати їй, що вона накоїла, поклав спис, підняв десять пальців, потім два, а тоді показав на неї, звівши вгору ще один. Вона похитала головою, мовби заперечуючи те, що я намагався їй донести, але я знову показав на неї й тицьнув на землю, наказуючи лишатися на місці. У Дангольм піде дванадцять, не тринадцять людей.
— А як дитятко не смокче, — сказала жінка за стіною, — помаж йому губки соком калюжниці. Допоможе.
— І на цицьку крапни трохи, — додала інша.
— А ще змасти йому спинку сажею з медом, — порадила третя жінка.
— Ще два відра, — промовив перший голос, — і можна забиратися з цього дощу.
Настав час висуватися. Я ще раз сердито показав Ґізелі зоставатися на місці, а тоді взяв у лівицю спис і вийняв Подих Змія. Поцілувавши його лезо, підвівся. Було дуже дивно знову стояти і рухатися, знову бачити денне світло, обходячи частокіл навколо колодязя. Під муром я почувався голим, всякчас очікуючи почути голос вартового, але нічого не ставалося. Поперед себе, зовсім недалеко, я бачив браму, але на вході не стояв ніхто. Ліворуч від мене йшов Сітрік. Мокра, слизька стежка була викладена необточеними каменями. Позаду мене зойкнула жінка, проте з муру ніхто не озвався. Пройшовши в браму, я побачив праворуч од себе чоловіка, змахнув Подихом Змія, ввігнав лезо йому в горлянку, потім відсмикнув клинок, пустивши в сіре повітря струмінь яскравої крові. Вартовий завалився на частокіл, і я добив його ударом списа. Другий сторож стояв за кілька ярдів від нас, ошелешено спостерігаючи за вбивством. За обладунок йому був простий ковальський фартух, а за зброю — дроворубська сокира, якої він не міг підняти як слід. Він закляк зі здивованим виразом на обличчі й не поворухнувся, навіть коли до нього підійшов Фінан. Опанувавши себе, чолов’яга вирячив очі, крутнувся і спробував утекти, але перечепився об Фінанів спис, а тоді ірландець став над ним і увігнав меч у хребет. Я підняв руку, наказуючи всім зупинитись і мовчати. Ми чекали. Ніхто не озвався. З солом’яних стріх будинків лопотів дощ. Я перерахував своїх людей, але нарахував тільки десятьох, аж тут у браму, зачинивши її за собою, зайшов Стеапа. Тепер нас було дванадцять, не тринадцять.
— Баби залишаться біля криниці, — сказав Стеапа.
— Це точно?
— Вони стоятимуть там! — гаркнув він.
Я наказав йому поговорити з жінками, і, без сумніву, вже самі його розміри відбили їм охоту бити на сполох.
— А Ґізела?
— Вона буде з ними, — мовив він.
Так ми зайшли в Дангольм і попрямували до темного кутка фортеці, де біля довгастої низької будівлі лежали дві купи гною.
— Стайні, — шепнув мені Сітрік, хоча поблизу не було видно нікого, хто міг би нас почути або побачити.
Дощ продовжував лопотіти розмірено й потужно. Я підкрався до краю стайні, але не побачив нічого, крім дерев’яних стін, великих куп хмизу і солом’яних стріх, законопачених мохом. Між двох хат жінка вела козу, поганяючи тварину, аби та поквапилася
Начисто обтерши Подих Змія об плащ убитого мною чоловіка, я передав Стеапі свій спис і забрав у мерця щит.
— Сховайте мечі, — наказав я своєму гурту.
Пересуваючись фортецею з мечами наголо, ми привертали б зайву увагу, а нам треба було мати вигляд людей, котрі щойно прокинулись і неохоче чвалають у дощ і холод виконувати свої обов’язки.
— Куди далі? — спитав я в Сітріка.
Він провів нас уздовж частоколу. Минувши стайні, я побачив три великі будівлі, що затуляли північну частину муру.
— Це К’яртанів палац, — прошепотів Сітрік, показуючи на споруду праворуч.
— Розмовляй природно, — сказав я йому.
Показував він на найбільшу будівлю — єдину, над якою курився дим. Довгими стінами вона виходила на схід і захід, фронтоном упираючись у мур, тому, щоб обійти палац, нам доведеться зайти вглиб поселення. Тепер нам уже було видно людей, а їм — нас, однак ніхто нічого не запідозрив. Для них ми були звичайними вояками, що чвалали собі брудними вулицями, вони ж занадто змокли і змерзли, тому поспішали між будинками, прагнучи чимскоріше дістатися в тепло і затишок, і не звертали уваги на дюжину брудних чоловіків зі зброєю. Перед К’яртановим палацом ріс ясень, під чиїм безлистим гіллям, марно намагаючись сховатися від дощу й вітру, тулився один-єдиний воротар. Нарешті почулися крики, спершу слабкі, але коли ми зайшли між великих споруд, я побачив вартових на мурі. Вони дивилися на північ, дехто вимахував списами. Це означало, що Раґнар висунувся. Його військо було видно навіть у досвітках, ішло воно із запаленими смолоскипами. Раґнар наказав узяти вогонь, аби вартові дивилися на них, відволікшись від оборони тилу Дангольма. Так до міста насувалися вогонь і криця, але вартові тільки насміхалися з Раґнара, бо його вояки знай сковзалися на слизькій стежці. Вони сміялися, бо знали, що мур їхній високий, а нападників мало, та за спинами в них уже стояли скедуґенґани, а вони того не відали, тому страхи, що непокоїли мене в передсвітанковому холоді, почали відступати.
Ми перебували за якісь кілька ярдів від ясеня, що ріс перед входом у палац К’яртана. Ясень висадили там як символ світового дерева Іґґдрасілля, навколо якого лежить згорнута доля, хоча дерево перед нами було кволе, заледве більше від пагона, котрий чіплявся за вбогий дангольмський ґрунт. Вартовий зиркнув на нас і, не помітивши нічого дивного в нашій зовнішності, повернув голову до сторожки, на мурі над якою стояла частина вояків, у той час як інші зайняли платформи обабіч неї. За ворітьми чекала велика група вершників, готових щомиті кинутися добивати нападників, скинутих із частоколу. Я спробував полічити оборонців, але їх було забагато, тому замість того кинув погляд ліворуч і помітив міцну драбину, що вела до платформи на західному відрізку муру. «Ось туди нам і треба», — подумав я. Ми заліземо по тій драбині, захопимо західну частину стіни і впустимо у фортецю Раґнара, щоб він міг помститися за батька, звільнити Тиру і приголомшити всю Нортумбрію.
Я усміхнувся, зненацька усвідомивши, що ми стоїмо за дангольмськими мурами. Відтак подумав про Гільду, уявивши, як вона молиться у своїй простій келійці, поки під ворітьми монастиря товчуться жебраки. Альфред, мабуть, уже працює, псуючи собі очі читанням рукописів при блідому ранковому світлі. У містах по всенькій Британії, позіхаючи й потягуючись, потроху ворушаться люди. Хтось запрягає волів, передчуваючи полювання, радісно скавулять собаки, а ми тут — перед К’яртановою твердинею, а про нашу присутність ніхто навіть не здогадується. Ми були мокрі, змерзлі, задубілі, й на одного з нас припадало щонайменше двадцятеро противників, однак на нашому боці були боги, і я знав, що ми переможемо, від чого відчував велике піднесення. На мене зійшла бойова радість, і я знав, що залишу скальдам на оспівання великий подвиг.
Або ж бодай їм буде над чим потужити, адже саме в ту мить усе почало йти не за планом.
Розділ десятий
Вартовий під ясенем повернуся й заговорив до нас.
— Вони марнують час, — сказав він, явно маючи на увазі Раґнарові сили.
Він нічого не запідозрив, навіть позіхнув, коли ми підійшли ближче, а тоді щось його насторожило. Скоріш за все — Стеапа, адже напевно в Дангольмі не було нікого такого височенного. Чоловік збагнув, що ми чужинці, й одразу відступив, дістаючи меч. Він уже зібрався був ударити на сполох, та Стеапа кинув спис і влучив вартовому в плече, вибивши з рівноваги, а Райпер підскочив до нього і ввігнав свого списа в живіт з такою силою, аж пришпилив бідолаху до деревця. Відтак добив його мечем, і щойно бризнула кров, із-за рогу меншого палацу ліворуч вийшло двоє чоловіків і закричали, що у фортецю проник ворог. Один розвернувся й побіг, інший вийняв меч, і це була його помилка, адже Фінан змахнув списом, мовби готуючись завдати удару йому в живіт, чоловік опустив меч відбити удар, і вістря списа поцілило йому в горло зразу під щелепою. З рота на бороду ринула кров, Фінан підступив до нього і всадив кинджал у живіт.