Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 56)
Духівники вирячились на нього. Абат Едред відкрив був рота заперечити, проте Раґнарів план був настільки розумний, що священник не знайшов слів.
— Закопайте його, — продовжив Раґнар, — ідіть на захід і чекайте на нас там.
Гротверд спробував заперечити, але Ґутред підтримав Раґнара. Він призначив десятьох воїнів, котрі залишаться охороняти духівництво, а на ранок, коли ми виїхали, ці ж стражники взялися копати на цвинтарі тимчасову могилу, в якій сховали мощі святого та інші реліквії. Зосталися в Кетреті й беббанбуржці — за моїм наполяганням. Айдан викликався поїхати з нами, але я йому не довіряв. Він міг би легко накликати на мене погибель, вирвавшись наперед і попередивши К’яртана про наше наближення, тому ми забрали всіх його коней, через що він зі своїми людьми мусив сидіти в місті з церковниками. Лишилася з ними й Осбурга, Ґутредова вагітна королева. Для абата Едреда вона була як заручниця, котра гарантувала повернення Ґутреда, а той, хоч і підняв через це невелику бучу, та, як я бачив, не дуже засмутився тим, що їде без неї. Осбурга була такою ж тонкосльозою жалісницею, як і моя дружина Мілдріт, а ще так само любила попів. Гротверд був її сповідником, тому я підозрював, що через неї той шаленець не припиняв чинити вплив на Ґутреда навіть у ліжку. Ґутред пообіцяв їй, що за нашої відсутності жоден данський розбійник не наблизиться до Кетрета, хоч і не був у тому впевнений, адже завжди існувала ймовірність, що, повернувшись, ми застанемо всіх їх тут убитими або полоненими. Проте, маючи бодай найменшу нагоду взяти Дангольм, ми мусили діяти якомога швидше.
Чи була в нас надія? Дангольм був місцем, у якому всякого ворога можна пересидіти хоч до старості. Нас же було менше двох сотень — це коли рахувати разом із жінками, котрі напросилися з нами в похід. Серед них була й Ґізела, і, як решту жіноцтва, ми вдягнули її в штани й шкіряну куртку. Поїхав з нами й отець Беокка. Оскільки він не вмів їздити швидко, я одразу застеріг: якщо він відстане по дорозі, ми його покинемо, — однак залишатися в Кетреті він не схотів.
— Моє місце як посла — поруч із Ґутредом, — високопарно проголосив він.
— Ваше місце — поруч із рештою попів, — кинув я.
— Я їду з вами, — вперся він і не бажав чути ніяких моїх переконань.
Він попросив нас прив’язати його ноги до попруги коня, аби не випадати з сідла, і мужньо терпів їзду чвалом, не нарікаючи на біль. Підозрюю, насправді він хотів відчути шал битви, бо хоч і був косооким клишоногим попом, заляпаним чорнилами писакою, та однаково мав серце воїна.
З Кетрета ми вирушили в помережаному дощем досвітку, і за нами одразу потяглися вцілілі К’яртанові вояки, що після побоїща закріпилися на північному березі. Їх зосталося всього вісімнадцять душ, тож ми дозволили їм поїхати за собою, а щоб збити їх з пантелику — збочили з римської дороги, котра напряму через рівнину вела до Дангольма, і за кілька миль звернули на північний захід, на вужчу стежку, що петляла серед низеньких пагорбів. Перед полуднем з-за хмар вибилося сонце, низько зависнувши над обрієм, так що тіні наші видовжилися. Дрозди сновигали попід хмарами, серед хмар ширяли соколи. У цю пору року зазвичай вибраковують худобу: забивають і ріжуть розжирілих на осінніх жолудях свиней, чиє м’ясо потім солять у діжках або закопчують над багаттям. З ям для відходів смерділо гноєм і сечею. З пасовиськ гнали овець на зимівлю поближче до господ, а в долині дзвеніли сокири: то народ заготовляв дрова на зиму.
Села, які ми проїздили, стояли порожні. Напевно, люди почули про наближення вершників і заздалегідь утекли, сховавшись серед лісів і молячись, щоб ми не розграбували їхніх помешкань. Ми прямували далі, постійно вгору, і я не мав сумніву, що наші переслідувачі відправили римським шляхом вершників до К’яртана попередити, що через пагорби ми намагаємось обійти Дангольм. Важливо було, аби К’яртан повірив, що Ґутред вдався до відчайдушної спроби добутись до Беббанбурґа, і якщо нам вдасться переконати його в цьому, я сподівався, він відрядить до фортеці більше людей, котрі перекриють переправу через Війр біля західних гір.
Ніч ми провели серед пагорбів. Знову знявся дощ. Ми сховалися в ліску, що ріс на південному пагорбі, де знайшлася пастуша хатина, в якій ми залишили жінок, а самі посідали біля багать. Я знав, що К’яртанові розвідники стежать за нами з долини, і сподівався, що вони повірили, ніби ми прямуємо на захід. Під сичання крапель у вогні ми з Раґнаром і Ґутредом розпитували Сітріка, змушуючи його пригадати все про місце, де він зростав. Нічого нового з його розповіді я не довідався. Усе, що розказав мені Сітрік, я знав і так і не раз думав про це, сидячи на веслах у Сверрі; однак мене зацікавили його слова про те, що частокіл довкола міста обходить усю вершину, перериваючись лише на південному її краю, який, однак, занадто крутий, щоб видертись на нього. Воду у фортеці набирали з колодязя на сході.
— Він стоїть за периметром фортеці, — розповів нам Сітрік, — трохи нижче схилом.
— Однак оточений власним частоколом?
— Так, пане.
— Наскільки крутий той схил? — запитав Раґнар.
— Дуже крутий, пане, — мовив Сітрік. — Пригадую, один малий покотився ним, ударився головою об дерево й залишився дурником. На захід є інший колодязь, — додав він, — проте ним користуються рідко. Вода там каламутна.
— Отже, в нього є харчі й вода, — розпачливо сказав Ґутред.
— Облогою його не взяти, — мовив я. — У нас недостатньо людей. Але той східний колодязь стоїть у ліску. Він густий? — звернувся я до Сітріка.
— Густий, пане, — відповів він. — Самі граби та платани.
— Але в частоколі мають бути ворота, крізь які до колодязя можна підійти.
— Так, пане. До нього ходять жінки.
— Ми можемо перейти річку?
— Навряд, пане.
Сітрік намагався принести користь, однак без усякої надії розповів нам про бистру течію Війру, що опоясував дангольмську кручу. Сказав, що річка достатньо мілка, можна перейти вбрід, але трапляються підступні вирви, нестримні течії й лозяні пастки на рибу.
— Обережна людина здатна перетнути її засвітла, пане, але точно не в темряві, — підсумував він.
Я спробував пригадати, що бачив, коли, перевдягнений воїном із потойбіччя, стояв біля муру фортеці. Згадав, що на сході земля круто обривається і вся утикана пнями й каменюками, однак схилом до річки можна спуститися навіть поночі. Пригадав я, однак, і круте плече скелі, що застувало річку внизу, однак сподівався, що в дійсності воно не таке круте, як у моїх спогадах.
— Нам треба, — промовив я врешті, — дістатися Дангольма завтра надвечір. До смерку. В наступ підемо на світанні.
— Якщо прибудемо до смерку, — зауважив Раґнар, — нас помітять і приготуються до нападу.
— Поночі туди нам не дістатися, — відповів я, — бо дороги не знайдемо. Та й мені потрібно, щоб вони готувалися до нашого приходу.
— Навіщо? — здивувався Ґутред.
— Бо, побачивши військо на півночі, вони укріплять вал і кинуть весь гарнізон на оборону брами. Проте вдаримо ми не звідти. — Я подивився понад вогнем на Стеапу. — Ти боїшся темряви, еге ж?
Велике обличчя подивилось на мене. Стеапа не любив визнавати, що боїться чого-небудь, однак чесність його все ж перемогла впертість:
— Так, пане.
— Але завтра дозволиш мені повести тебе через ніч? — спитав я.
— Я вам довіряю, пане, — відказав він.
— Зі мною підеш ти і десять інших вояків, — промовив я.
Я нарешті зрозумів, як ми візьмемо неприступний Дангольм. Для цього треба, аби на нашому боці була доля, однак, сидячи в холодній темряві, я вірив, що три прялі вплели в мою долю золоту нитку. Та й Ґутредову долю я завжди вважав золотою.
— Всього дюжина вояків? — перепитав Раґнар.
— Дюжина скедуґенґанів, — відповів я, бо запланував, що Дангольм візьмуть саме бродячі тіні. Настав час закликати нам на допомогу перевертнів, примар та інших химерних істот, що чигають у темряві.
А як тільки візьмемо Дангольм — якщо візьмемо, — нам ще доведеться розібратися з Іварром.
Ми знали, що К’яртан виставить вартових на переправах Війру. Розуміли ми й що далі на захід переправи будуть дедалі простіші, тому я сподівався, що це переконає його виставити вздовж річки побільше вояків. Якщо він планує зупинити нас, мусить відправити вартових просто зараз, доки ми не дійшли до Війру, тож для створення видимості, ніби рухаємося вглиб пагорбів, на другий ранок ми вирушили не прямо до річки, а в рівнини на північному заході. Зупинившись на довгій вітряній вершині, ми з Раґнаром побачили, як від групи переслідувачів відділилося шість осіб, котрі вирушили на схід.
— Поїхали розповісти йому, куди ми прямуємо, — сказав Раґнар.
— Значить, пора звернути зі шляху, — запропонував я.
— Пізніше, не зараз, — мовив Раґнар.
Сітріків кінь згубив підкову. Дочекавшись, доки хлопець засідлає одного з запасних, ми проїхали на північний захід ще годину. Просувалися повільно, овечими стежинами рухаючись у долину, на якій ріс густий гайок. Щойно спустившись, ми відправили Ґутреда з більшою частиною вершників далі на захід, а двадцятеро нас залишилося в гаю. Побачивши, що Ґутред із групою продовжує рух долиною, К’яртанові розвідники безтурботно поїхали за ними. Їх залишилося всього дев’ятеро, бо решта понесли вісті в Дангольм, і їхали вони на легких конях, на яких могли б втекти в разі загрози, однак про нашу засідку вони не підозрювали. Тільки здолавши половину гаю, помітили Раґнара і розвернулися для втечі, проте ззаду на них чекало ще чотири групи. Раґнар стояв перед ними, я відрізав шлях до відступу, Стеапа зайшов зліва, Ролло — справа, і розвідники нарешті зрозуміли, що попалися. Вони кинулися на мою групу в надії прорватися, але наша п’ятірка перекрила їм дорогу, та й коні наші були важчі, тому двоє їхніх вершників загинули на місці — одного я прохромив Подихом Змія, — а решта семеро спробували кинутися врозсип, але заплуталися серед чагарників і дерев, і ми їх оточили. Стеапа спішився й догнав останнього втікача в кущах. Я бачив, як піднімається й опускається його сокира, чув протяжний крик. Думав, що зараз він урветься, проте вереск не вгавав. Враз Стеапа зупинився, чхнув, ще раз рубонув сокирою, і нарешті все стихло.