Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 54)

— Я з превеликою радістю вислухаю його послання, — чемно сказав Ґутред.

— Книга символізує науку, — продовжив Беокка, — бо без неї королівство — це край, населений неосвіченими варварами. Меч — інструмент, яким ми захищаємо знання і боронимо земне царство Господа, а діамант означає внутрішнє око, через яке ми пізнаємо волю Спасителя. Нарешті, волосся з бороди пресвятійшого Августина, мілорде королю, покликане нагадувати нам, що без Бога ми ніщо, а без святої церкви — полова на вітрі. Альфред Вессекський зичить вам довгого і мудрого правління, Божого благословення та миру на вашій землі.

Закінчивши, священник вклонився.

Ґутред виступив із подячною промовою, котра закінчувалась, однак, зовсім невесело. Чи відправить Альфред Вессекський допомогу Нортумбрії?

— Допомогу? — перепитав Беокка, не впевнений, як відповідати.

— Мені потрібні войовники, — сказав Ґутред, хоча для мене було загадкою, як він планує вистояти весь той час, поки до нього дійдуть вессекські війська.

— Він відправив мене, — відказав я.

— Убивця! — скрикнув невгамовний Гротверд.

— Він відправив мене, — проказав я ще раз, відпустив руку Ґізели і вийшов на середину нефа до Беокки й Стеапи.

Беокка затріпотів руками, намагаючись прогнати мене, але Ґутред висловив бажання вислухати моє слово.

— Два роки тому, — нагадав я Ґутредові, — ви з Ельфріком уклали союз, ціною якого стала моя свобода. Він обіцяв тобі знищити Дангольм, однак, я чув, місто досі стоїть, а К’яртан живий. Ось чого варта Ельфрікова обіцянка. А ти однаково йому віриш? Гадаєш, Ельфрік битиметься за тебе, якщо віддаси йому сестру і мертвого святого?

— Убивця, — знову просичав Гротверд.

— До Беббанбурґа звідси два дні ходу, — продовжив я, — і без допомоги ярла Раґнара тобі туди не дістатися. Однак ярл Раґнар — мій друг, не твій. Він мене ніколи не зраджував.

На згадку про зраду Ґутред скривився.

— Нам не потрібні данські погани, — звернувся до Ґутреда Гротверд. — Тут, у ріці Йордан, нам слід наново присвятити свої життя Господу, мілорде королю, й Господь проведе нас через К’яртанову землю!

— Йордан? — запитав Раґнар позаду мене. — Це де?

Я думав, що річка Йордан у святій землі християн, однак виявилося, що вона тут, у Нортумбрії.

— У ріці Свейл! — заверещав Гротверд, мовби виступав перед сотнею прочан. — Там благословенний святий Паулін охрестив Едвіна, найпершого короля-християнина, що правив на нашій землі! Це священна ріка! Наш Йордан! Коли омиємо в його водах свої мечі та списи, Господь благословить їх і нас не здолає ніхто!

— Без ярла Раґнара, — зневажливо сказав я Гротверду, — К’яртан порве вас на клапті. Але ярл Раґнар, — перевів я погляд назад на Ґутреда, — мій друг, а не твій.

Узявши дружину за руку, Ґутред прикликав собі на поміч усі сили, щоб поглянути на мене:

— І що ви пропонуєте, лорде Утреде?

Зауваживши, що він назвав мене лордом Утредом, мої вороги, котрих у тій церкві зібралося чимало, несхвально скривилися. Я ж виступив наперед.

— Усе просто, мілорде, — промовив я, і, хоч досі гадки не мав, що казати, враз усе збагнув. Чи то три прялі вирішили пожартувати, чи заповіли мені долю таку ж яскраву, як у Ґутреда, але зненацька все мені здалося легким.

— Просто? — запитав Ґутред.

— Іварр поїхав в Еофервік, мілорде, — сказав я, — а К’яртан відправив своїх людей, щоб не дати вам дійти до Беббанбурґа. Обом їм потрібно, щоб ви були в бігах, мілорде. Вони заберуть ваші міста, захоплять палац, винищать саксів, які вас підтримують, а коли вам не буде куди втікати — схоплять і вб’ють вас.

— І що далі? — жалібно спитав Ґутред. — Що ж нам робити?

— Звичайно, ховатись у фортеці, мілорде. У безпечному місці.

— І де ж це місце?

— У Дангольмі, де ж іще? — мовив я.

Ґутред вражено подивився на мене. Всі враз замовкли. Навіть церковники, котрі ще мить тому бурчали, що мене слід убити, — і ті притихли. Я ж замислився про Альфреда, про те, як у ту страшну зиму, коли здавалося, ще трохи — і Вессексу настане кінець, він думав не про виживання, а про перемогу.

— Якщо рушимо на світанку, — врешті промовив я, — і йтимемо достатньо швидко, через два дні візьмемо Дангольм.

— Ти спроможний на це? — запитав Ґутред.

— Ні, мілорде, — відказав я, — але ми зробимо це разом.

От тільки як — я не мав ані найменшого уявлення. Знав лише, що нас мало, а ворог численний і що до цього часу Ґутред був мишею у нього в лапах. Проте настав час дати відсіч.

А позаяк К’яртан відправив більшість своїх вояків стерегти підходи до Беббанбурґа, Дангольм залишився ослаблений, як ніколи доти.

— Нам це до снаги, — підтвердив Раґнар, стаючи біля мене.

— Отже, ми це зробимо, — сказав Ґутред, і на тому все вирішилось.

Попам і так не сподобалося, що мене вирішено залишити живим і непокараним, але ще більше їх обурило, коли Ґутред, відмахнувшись від їхніх нарікань, запросив мене з собою до хатини, в якій були його покої. Ґізела пішла зі мною, сіла під стіною і мовчки спостерігала за нами обома. Палахкотів невеликий вогник.

День видався холодним — це були перші холоди прийдешньої зими.

Ґутреду було страшенно ніяково перебувати сам на сам зі мною. Він легенько усміхнувся.

— Вибач, — затинаючись, промовив він.

— Ти падлюка, — відповів я.

— Утреде… — почав був він, але не знав, що казати далі.

— Ти шмат тхорячого лайна, — сказав я, — бовдур дупоголовий.

— Я король, — промовив він, силкуючись зберігати гідність.

— Значить, ти королівський шмат тхорячого лайна, коронований бевзь.

— Я… — бовкнув він, але так і не знайшов, що додати, сів на єдиний стілець у кімнаті й стенув плечима.

— Однак вчинив ти правильно, — мовив я.

— Невже? — пожвавився він.

— Тільки план твій не спрацював. В обмін на мене Ельфрік мав би виділити тобі свої війська, й ти б розчавив К’яртана, як вошу. Проте він живий, Ельфрік величає себе володарем Берніції, а у твоїх землях назріває повстання данів. Невже заради цього я більше двох років гарував на веслах?

Він промовчав. Я відчепив меч, стягнув важку кольчугу і скинув її на долівку. Отетеріло Ґутред дивився, як я підкотив лівий рукав сорочки і показав йому мітку, яку Гакка залишив мені на плечі.

— Знаєш, що це? — спитав я.

Він похитав головою.

— Це мітка раба, мілорде королю. В тебе така є?

— Ні, — пробурмотів він.

— Я став жертвою, — повів далі я, — аби ти міг і далі правити тут, а ти натомість зробився втікачем, яким потакають попи. Я давно казав тобі вбити Іварра.

— Варто було послухати тебе, — визнав він.

— Як ти міг дозволити Гротверду, глисту патлатому, нав’язувати данам десятину?

— Це було заради будівництва гробниці, — відповів він. — Гротверд бачив сон, у якому з ним розмовляв святий Кутерт.

— Щось занадто той Кутберт балакучий, як на покійника, ге? Чи ти забув, що тут правиш ти, а не святий Кутберт?

Він знітився.

— На мене завжди діяли християнські чари, — тихо мовив він.

— Схоже, цього разу не подіяли, — пхикнув я зневажливо. — К’яртан живий, Іварр живий, а дани бунтують проти тебе. Забудь свої християнські чари. Тепер у тебе є я і ярл Раґнар. Він найкращий у твоєму королівстві, попіклуйся про нього.

— І про тебе, — промовив він. — Я попіклуюсь і про тебе. Обіцяю.

— Це вже роблю я, — озвалася Ґізела.