Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 51)
— Було б добре, якби ти подав гідний короля приклад і власноручно вбив кількох ворогів. Маєш коня?
Він кивнув, досі онімілий від потрясіння.
— Значить, заскакуй у сідло і вперед до бою, — докінчив я.
Ґутред кивнув, зробив крок назад, та хоч слуга привів його коня, у сідло не сів. Я повернув голову до Ґізели, вона подивилась на мене, і мені здалося, що той погляд здатен запалити вогонь. Хотів щось сказати, та настала моя черга втратити дар мови. Священник поклав руку їй на плече, збираючись забрати подалі від битви, та я спрямував на нього скривавлене лезо Подиху Змія, й він заціпенів. Потому я знову подивився на Ґізелу, і мені відібрало подих, а світ немовби застиг. Здійнявся вітерець, скуйовдив пасмо її чорного волосся, що вибивалося з-під очіпка. Легенько заткавши його назад, вона усміхнулася.
— Утред, — промовила вона, ніби вперше вимовляла моє ім’я.
— Ґізела, — витиснув я з себе.
— Я знала, що ти повернешся.
— Я думав, ти йдеш у бій! — прикрикнув я на Ґутреда, і той побіг геть, як побитий пес. — У тебе є кінь? — спитав я вже в Ґізели.
— Ні.
— Ти! — гукнув я хлопчиську, що витріщався на мене. — Приведи мені того коня! — показав я на жеребця чоловіка, якого вибив із сідла. Вершник був мертвий: його порубали Ґутредові вояки, що вже вступили в бій.
Хлопець привів коня, й Ґізела залізла в його сідло, підсмикнувши спідницю на стегнах. Запхавши брудні чоботи в стремена, вона потяглась до мене і торкнулася щоки:
— Ти схуд.
— Ти також схудла.
— Я не знала щастя, відколи не стало тебе, — мовила вона.
Потримавши руку на моїй щоці ще мить, вона імпульсивно відсмикнула її, зірвала з голови очіпок, розпустила волосся, і воно розсипалося по її плечах, як у незаміжньої дівчини.
— Я не заміжня, — сказала вона, — мене обвінчали незаконно.
— Поки що, — промовив я, і серце моє стрепенулося від щастя.
Я не міг відірвати погляду від неї. Ми знову разом, наче й не було довгих місяців рабства.
— Ти вбив уже достатньо ворогів? — грайливо спитала вона.
— Ні.
І разом ми вирушили в бій.
Усіх вояків у ворожому війську вбити неможливо. Принаймні стається так дуже нечасто. Оспівуючи битви, поети завжди твердять, що жоден ворог не порятувався, але коли самі вони потрапляють у бій, то зазвичай тікають першими. Дивно це якось. Співці завжди виживають там, де решта гинуть, але що їм відомо про війну? Я зроду не бачив поета в стіні щитів. Ну й от при Кетреті ми перебили близько п’яти десятків вояків К’яртана, після чого почався безлад, бо Ґутредові люди не розрізняли К’яртанових послідовників і Раґнарових данів, через що частині ворогів удалося врятуватися, а нам довелося розтягувати своїх. На Фінана напало двоє Ґутредових вартових, він убив обох, а коли я знайшов його — саме йшов на третього.
— Він на твоєму боці! — крикнув я Фінану.
— Він схожий на щура! — гаркнув той у відповідь.
— Його звуть Сітрік, і він присягнув мені на вірність! — гукнув я.
— Все одно він щур!
— Ти на нашому боці чи повернувся до свого батька? — прокричав я до Сітріка.
— Пане, пане! — Сітрік прибіг до мене і впав навколішки у грязюку. — Я досі служу вам, пане.
— І не присягав на вірність Ґутредові?
— Він не казав цього мені, пане.
— Але ти служив йому? Не дременув назад у Дангольм?
— Ні, пане! Я був з королем.
— Це правда, — підтвердила Ґізела.
Я віддав їй Подих Змія, а сам узяв Сітріка за руку:
— Ти досі вірний мені?
— Аякже, пане.
Він міцно вчепився в мою руку, не зводячи з мене враженого погляду.
— Мало з тебе користі, — сказав я йому, — коли тобі не до снаги прикінчити такого миршавого ірландця, як отой.
— Він занадто проворний, пане, — мовив Сітрік.
— То навчи його своїх фокусів, — кинув я Фінану, а тоді поплескав Сітріка по щоці: — Радий бачити тебе, Сітріку.
Раґнар узяв двох полонених, і Сітрік упізнав вищого з них.
— Його звуть Гоґґа, — сказав він мені.
— Тепер його ім’я Гоґґа Мрець, — відповів я.
Я знав, що Раґнар не пощадить нікого з К’яртанових людей, поки живий їхній повелитель. Бо між ними була кривава ворожнеча, ненависть. Таким був початок Раґнарової помсти за вбивство його батька, однак поки що Гоґґа зі своїм нижчим товаришем, видно, вірили, що їм дарують життя, і бадьоро теревенили, розповідаючи, що у К’яртана у Дангольмі близько двох сотень вояків. Вони розповіли, що їхній володар відправив велике військо на допомогу Іварру, а решта пішли за Рольфом на це побоїще біля Кетрета.
— Чому К’яртан не привів сюди все своє військо? — допитувався Раґнар.
— Він не насмілюється покидати Дангольм, пане, бо остерігається, що за його відсутності Ельфрік Беббанбурзький може завдати удару.
— Ельфрік грозився зробити це? — запитав я.
— Це мені невідомо, пане, — відказав Гоґґа.
Навряд чи мій дядько наважився б напасти на Дангольм, хоча, цілком вірогідно, відправив би своїх вояків на підмогу Ґутредові, якби знав, де той перебуває.
Він хотів собі мощі святого, а ще Ґізелу, та я не думав, що він готовий заради них на ризик. Як К’яртан нізащо не наважиться ризикнути Дангольмом, так і мій дядько — Беббанбурґом.
— А Тира Раґнарсдоттір? — продовжив допит Раґнар. — Вона жива?
— Так, пане.
— Щаслива? — притиснув Раґнар.
Полонені завагалися. Тоді, скривившись, Гоґґа повів тихо:
— Вона втратила розум, пане. Вона божевільна.
Раґнар різко зиркнув на обох. Їм стало ніяково під його поглядом, але він підняв очі до неба, на якому від західних пагорбів до нас летів канюк.
— Скажіть мені, — звернувся він до чоловіків, і голос його враз зробився спокійним, невимушеним, — як давно ви служите К’яртанові?
— Вісім років, пане, — відказав Гоґґа.
— Сім років, пане, — кинув коротун.
— Отже, ви обидва були з ним ще до того, як він осів у Дангольмі? — досі м’яко запитав Раґнар.
— Так, пане.
— І обидва служили йому, — провадив Раґнар уже різкіше, — коли він привів своїх людей у Сюннінґтвейт і спалив будинок мого батька. Коли він забрав мою сестру й зробив із неї шльондру для свого сина. Коли вбив моїх батька й матір.
Жоден не відповів. Нижчий задрижав усім тілом, Гоґґа роззирнувся, мовби шукаючи, куди втекти, але зусібіч його оточували озброєні воїни на конях. Коли ж Раґнар вийняв з піхов Серцекола, він стрепенувся.
— Ні, пане, — благально мовив Гоґґа.