Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 48)

— Він прислав до нас попа з наказом сплачувати церкві десятину! Ми його прогнали.

— А я думав, ти християнин, — здивувався я.

— Так і є, — поспішив запевнити мене Фінан, — але буду я проклятий, якщо віддам попам десяту частину своїх грошей.

Сюннінґтвейтці готувалися воювати за Іварра. Вони були данами й розглядали таку війну як протистояння між данами і повсталими саксами, хоча ніхто з них не мав особливої охоти воювати, бо Іварра там недолюблювали. Іваррові посланці дісталися Сюннінґтвейта чотирма днями раніше, і Ролло, котрий за відсутності Раґнара був там за головного, навмисне тягнув час. Тепер право рішення перейшло до Раґнара, і ввечері ми зібрали народ навколо великого багаття перед його палацом, щоб почути їхню думку. Раґнар міг наказати їм що завгодно, проте не бачив їх три роки і хотів дізнатися настрої.

— Спершу послухаю, що вони думають, — пояснив він мені, — а тоді вже й сам скажу, як нам чинити.

— Що ми робитимемо? — запитав я.

Раґнар усміхнувся:

— Поки не знаю.

Першим висловився Ролло. Сказав, що неприязні до Ґутреда не має, але хоче знати, чи найкращий це король для Нортумбрії.

— Нашому краю потрібен король, — промовив він, — і він має бути справедливим, щедрим і сильним. Ґутред не має справедливості й сили, він оббирає християн.

Присутні схвально загули. Беокка сидів біля мене і з усього сказаного зрозумів достатньо, щоб засмутитися.

— Ґутреда підтримує Альфред! — прошипів він до мене.

— Цить! — спинив я його.

— Ґутред, — вів далі Ролло, — постановив платити данину християнським попам.

— І ви платили? — запитав Раґнар.

— Ні.

— Якщо відібрати в Ґутреда престол, кого посадити туди замість нього? — продовжив Раґнар. Усі промовчали. — Іварра? — додав він, і натовпом пробіг невдоволений гул.

Ніхто тут не любив Іварра, тому всі змовчали, крім отця Беокки, котрий спромігся на одне слово, перш ніж я заткав його, стусонувши під ребра.

— Чи, може, ярла Ульфа? — спитав Раґнар.

— Ульф занадто старий, — сказав Ролло. — До того ж він повернувся в Кайр-Ліґуалід і не бажає звідти їхати.

— Чи є якийсь сакс, котрий не чіпатиме нас, данів? — проголосив Раґнар і, не почувши відповіді, додав: — То, може, є такий дан?

— Це має бути Ґутред! — як собака, дзявкнув Беокка.

Ролло зробив крок уперед, мовби збираючись сказати щось важливе.

— Ми підемо за вами, пане, — звернувся він до Раґнара, — бо ви чесний, справедливий, щедрий і сильний.

Це викликало бурхливі оплески всіх присутніх.

— Це зрада! — просичав Беокка.

— Замовкніть! — огризнувся я до нього.

— Але ж Альфред казав…

— Альфреда тут нема, — мовив я. — Зате є ми, тому помовчте.

Раґнар задивився у вогонь. Він був дуже гарний, мав вольове, зичливе, завжди веселе обличчя, котре, однак, у ту мить виглядало занепокоєно. Врешті перевів погляд на мене:

— Ти можеш бути королем.

— Можу, — погодився я.

— Ми тут, щоб підтримати Ґутреда! — знову завівся Беокка.

— Фінане, — звернувся я до свого друга, — тут біля мене сидить один косоокий, клишоногий піп-каліка, який страшенно мене дратує. Якщо він ще раз розтулить рота, приріж його.

— Утреде! — обурився Беокка.

— Цього разу я йому пробачу, — сказав я Фінану, — але якщо ще бодай раз він щось дзявкне, відправ його до праотців.

Усміхнувшись, Фінан дістав меч, і Беокка вмить заткався.

— Ти можеш бути королем, — ще раз промовив Раґнар, і я відчув на собі погляд Брідиних чорних очей.

— Мої предки були королями, — відповів я, — і в мені тече їхня кров. Це — кров Одіна.

Хоч і був християнином, мій батько дуже пишався, що наш родовід тягнеться від бога Одіна.

— І ти будеш добрим королем, — сказав Раґнар. — Буде краще, коли на престолі сидітиме сакс, а ти — хоч і сакс, але прихильний до данів. Ти можеш бути королем Утредом Нортумбрійським, тож чого б ні?

Бріда не зводила з мене погляду. Я знав, що вона пригадує ніч загибелі Раґнарового батька, коли К’яртан зі своїми поплічниками різав усіх чоловіків та жінок, що вибігали з охопленого полум’ям дому.

— То як? — підігнав мене Раґнар.

Спокуса була величезна, не приховуватиму. У минулому мої пращури були королями Берніції, а тут мені дарували нортумбрійський престол. З Раґнаром я міг розраховувати, що дани мене підтримають, а сакси зроблять, як їм накажуть. Звісно, Іварр чинитиме опір, як і К’яртан з моїм дядьком, проте в цьому не було нічого незвичного, та й воїн із мене був куди кращий за Ґутреда.

Проте водночас я розумів, що бути королем мені не судилося. Я бачив чимало королів і знав, що життя їхні не наповнені сріблом, бенкетами та жінками. Альфреда його обов’язок виснажував, хоч частково причиною тому була й невиліковна болячка, а частково — неспроможність ставитися до обов’язку з меншою серйозністю. Втім, король повинен владарювати: витримувати баланс сил між найбільшими танами свого королівства, пильнувати конкурентів, стежити, аби скарбниця завжди була повна, будувати дороги, фортеці й утримувати армію. Про це все я розмірковував під пильними поглядами Раґнара з Брідою, а також Беокки, котрий вичікувально принишк біля мене. Врешті я вирішив, що не хочу нести такої відповідальності. Мені хотілося срібла, бенкетів і жінок, але все це я міг отримати і без престолу.

— Це не моє покликання, — озвався я.

— А що, як ти не розумієш свого покликання? — сказав Раґнар.

Дим від багаття курився в темне небо, у якому витанцьовували іскорки.

— Моя доля — правити Беббанбурґом, — промовив я. — І я розумію, що всією Нортумбрією правити звідти неможливо. Однак я не виключаю, що це твоє покликання, — додав я, подивившись на Раґнара.

Він похитав головою:

— Мій батько, його батько і всі наші пращури були вікінгами. Ми плавали морем скрізь, де на нас чекали багатства, і потроху примножували свої статки. У нас було сповна веселощів, елю, срібла й боїв. Ставши ж королем, я буду змушений боронити все, що маю, від тих, хто захоче забрати його в мене, і з вікінга перетворюся на пастуха. А я хочу бути вільним, дивитися, як мої вітрила напинає вітер, а на клинках виблискує сонце. Я не бажаю обтяжувати себе важкими зобов’язаннями.

Він міркував так само, як і я, тільки висловився красномовніше. Зненацька він усміхнувся, немов позбувшись тягаря.

— Я хочу стати багатшим від будь-якого короля, — звернувся він до своїх вояків, — а зі мною збагатитесь і ви.

— То хто сидітиме на престолі? — спитав Ролло.

— Ґутред, — відказав Раґнар.

— Хвала Господу! — вихопилося в Беокки.

— Цить! — наказав йому я.

Раґнарові люди не зраділи такому рішенню свого ватажка. За них висловився Ролло — кощавий, бородатий і безмежно відданий Раґнару:

— Ґутред любить християн, він більше сакс, аніж дан. Він примусить нас шанувати їхнього розіп’ятого бога.

— Він зробить так, як ми йому скажемо, — твердо мовив я. — І найпершим наказом буде звільнити данів від сплати церкві десятини. Він буде таким королем, як Еґберт: слухатиметься данів і виконуватиме всі їхні побажання.

Беокка щось забелькотів, але я не звернув на нього уваги.

— Тож мусимо визначитися, хто з данів наказуватиме йому, — продовжив я. — Це буде Іварр? К’яртан? Або Раґнар?

— Раґнар! — загукали люди.

— І я бажаю, — промовив Раґнар, підійшовши до вогню так, що в його світлі став здаватися більшим і сильнішим, — я бажаю, — повторив він, — побачити поразку К’яртана. Якщо Іварр здолає Ґутреда, це посилить К’яртана, а він — мій ворог. Він — наш ворог. Між його і моїм родами ворожнеча, якій я прагну покласти край. Ми вийдемо на допомогу Ґутреду, проте як він не допоможе нам узяти Дангольм, присягаюся вбити його разом з усіма прибічниками і зайняти престол. Однак я скоріше вимащуся в К’яртановій крові, ніж буду королем над усіма данами; краще вб’ю його, аніж правитиму хоч і всім світом. Мій ворог — не Ґутред, сакси чи християни. Мій ворог — К’яртан Жорстокий.

— А в Дангольмі, — додав я, — заховано скарби, достойні самих богів.