Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 46)

— Поїхала на північ, — махнув Вульфгер ложкою. — Усі поїхали. Брат повіз її в Беббанбурґ. З ними абат Едред — зрозуміло, з тілом святого Кутберта. Та й той бовдур Гротверд також подався з ними. Терпіти його не можу. Це він переконав Ґутреда запровадити десятину і для данів. Я намагався довести, що це дурість, але Гротверд твердив, що так йому наказав сам святий Кутберт, тому король не бажав мене слухати. А тепер дани збирають війська і готуються до війни.

— До війни? Невже Ґутред оголосив данам війну? — мовив я з недовірою, бо, як на мене, це було малоймовірно.

— Авжеж ні! Але їм треба зупинити його. — Вульфгер обтер бороду рукавом ряси.

— Зупинити від чого? — спитав Раґнар.

— Щоб він не дійшов до Беббанбурґа, від чого ж іще? Бо в день, коли Ґутред доправить у Беббанбурґ свою сестру і святого Кутберта, Ельфрік дасть йому дві сотні списників. Але дани цього не допустять! Раніше вони терпіли Ґутреда, бо він був занадто слабкий, щоб командувати ними, та коли він отримає кількасот вояків від Ельфріка, вони розчавлять його, як вошу. Припускаю, Іварр уже почав збирати військо, аби покласти край цьому неподобству.

— Вони взяли з собою тіло святого Кутберта? — перепитав Беокка.

Архієпископ понуро зиркнув на нього:

— Дивний ви посол.

— Дивний, пане?

— Не можете дивитися прямо. Мабуть, в Альфреда брак людей, коли він відправив до нас такого бридкого посланця. Колись у Беббанбурзі був один косоокий священник — давно, ще за правління старого лорда Утреда.

— Це був я, — збадьорився Беокка.

— Не меліть дурниць. Той був молодий і з рудою чуприною. І стільці також бери, телепню безмозкий! — прикрикнув він на служника. — Усі забирай. І принеси ще хліба. — Вульфгер планував утекти до початку війни між Ґутредом і данами, тому його двір був повний возів, волів і коней, на яких він хотів вивезти в безпечне місце всі скарби зі своєї великої церкви. — Король Ґутред узяв святого Кутберта, бо таку ціну виставив йому Ельфрік. Окрім лона, йому потрібні ще й мощі. Надіюся, він не переплутає, куди тицяти свого прутня.

Я збагнув, що дядько прагне збільшити свій вплив. Ґутред слабкий, а якщо тіло святого опиниться в руках Ельфріка, це зробить того покровителем нортумбрійських християн і до нього рікою потече срібло від прочан.

— Що він робить у дійсності, — сказав я, — це відновлює Берніцію і незабаром проголосить себе королем.

Вульфгер побачив, що я не такий вже й дурний.

— Ваша правда, — промовив він. — А ті дві сотні списників пробудуть із Ґутредом місяць щонайбільше, а коли повернуться додому — дани засмажать його живцем. Я його попереджав! Казав, що тіло святого варте більше двохсот вояків, але він впав у відчай. Тож якщо хочете побачити його, вирушайте на північ.

Вульфгер прийняв нас, бо ми були послами Альфреда, але не запропонував ні харчів, ні притулку, сподіваючись позбутися нас так скоро, як дозволяють правила пристойності.

— Їдьте на північ зараз, — повторив він, — і якщо вам поталанить, ще застанете нещасного дурня в живих.

Ми повернулися в таверну, де на нас чекали Стеапа з Брідою, і я добряче вилаявся на трьох пряль, котрі підвели мене впритул до надії, а тоді безжально її відібрали. Ґізела поїхала чотири дні тому, чого було більш ніж достатньо, щоб добутися до Беббанбурґа, а відчайдушна спроба її брата заручитися підтримкою Ельфріка, скоріш за все, зчинила обурення серед данів. Проте їхнього гніву я не боявся, адже не міг думати ні про що, крім Ґізели.

— Треба їхати на північ шукати короля, — сказав Беокка.

— Тільки ступите в Беббанбурґ, — заперечив я, — як Ельфрік вас уб’є.

Тікаючи з Беббанбурґа, Беокка захопив із собою всі пергаменти, в яких визнавалося моє законне право на замок. Ельфрік знав про це і страшно сердився.

— Якщо Ельфрік піклується про власну душу, то на вбивство священника не наважиться, — мовив Беокка. — До того ж я посол! Не можна вбивати послів.

— Поки сидить у Беббанбурзі, він може робити, що йому заманеться, — вставив Раґнар.

— А може, Ґутред іще не дійшов до Беббанбурґа, — мовив Стеапа.

Мене настільки здивувало те, що він узагалі щось сказав, що самих слів я не почув. Як і решта моїх супутників, бо йому ніхто не відповів.

— Якщо їм не треба, аби дівчина виходила за Ельфріка, — провадив Стеапа, — вони його зупинять.

— Хто «вони»? — запитав Раґнар.

— Дани, пане, — відказав Стеапа.

— Та й Ґутред їхатиме туди дуже повільно, — додала Бріда.

— Чому? — спитав я.

— Бо ти сам казав: він узяв із собою мертвяка.

У мені зажевріла надія. Стеапа і Бріда казали діло. Хоч Ґутред і прямує до Беббанбурґа, їхати він може не швидше, ніж нестимуть мертвяка, тому дани, найвірогідніше, вирішать зупинити його.

— Він може бути вже мертвим, — сказав я.

— Є тільки один спосіб перевірити, — відповів Раґнар.

Ми вирушили на світанні наступного дня і римською дорогою відправились на північ, рухаючись так швидко, як тільки могли. Більше не жаліючи Альфредових коней, ми гнали їх чимдуж, однак Беокка продовжував нас затримувати.

З настанням ранку полив дощ — спершу легенький, уже незабаром він посильнішав і розмив дорогу. Здійнявся вітрюган, що дув в обличчя, загуркотів здаля грім, уперіщив з новою силою дощ. Ми були всі в грязюці, мокрі й змерзлі. Струшуючи останнє листя, гойдались у шквалі дерева. Це був один із днів, у які треба сидіти вдома біля вогню.

Скоро на шляху ми помітили перші тіла. Належали вони двом чоловікам, котрі лежали голі, а всю кров з їхніх ран вимило дощем. Біля одного валявся зламаний серп. За пів милі на північ ми натрапили на ще трьох мерців, у двох із яких на шиях були хрести, а отже, вони були саксами. Беокка перехрестився при вигляді вбитих. Над західними пагорбами сяйнула блискавиця, Раґнар показав перед собою, і крізь стіну дощу я розгледів поселення при дорозі. Там стояло кілька низеньких будівель: певно, церква і шпилястий палац за дерев’яним частоколом, до якого було прив’язано зо два десятки коней.

Коли ми підійшли ближче, з-за воріт висипав гурт чоловіків з мечами та списами. Позаскакувавши на коней, вони погнали дорогою нам назустріч, але сповільнилися, помітивши браслети на руках у мене й Раґнара.

— Ви дани? — гукнув Раґнар.

— Ми дани! — підтвердили вони, опустили зброю і звернули коней, щоб супроводити нас.

— Бачили дорогою саксів? — спитав у Раґнара один із них.

— Лише вбитих.

Коней ми зоставили в одній з хат, розібравши перед тим частину даху, щоб збільшити двері й завести коней усередину. У будинку була саксонська родина, що сахнулася, коли ми зайшли. Жінка заголосила і простягла до мене руки в німій молитві.

— Моя донька нездужає, — проскімлила вона.

Дівчинка лежала в темному кутку і тремтіла. На вигляд була не так хвора, як налякана.

— Скільки їй? — запитав я.

— Одинадцять, пане, — відказала мати.

— Її ґвалтували?

— Четверо.

— Тепер вона в безпеці, — мовив я і дав їй грошей, щоб відшкодувати за дах.

Відтак, залишивши Альфредових слуг і двох Раґнарових супутників охороняти коней, ми пішли з данами до маєтку, де в центральному вогнищі гуділо нестримне полум’я. Чоловіки, що сиділи довкола нього, посунулися для нас, хоч і дещо спантеличилися від того, що ми мандруємо з християнським попом. Вони дивилися на промоклого Беокку з підозрою, проте, зваживши на беззаперечно данський вигляд Раґнара, змовчали — до всього, його браслети, як і мої, вказували, що він дан високого статусу. Вигляд Раґнара настільки вразив ватажка групи, що він навіть злегка кивнув йому.

— Мене звуть Гакон Онріпумський, — представився він.

— Раґнар Раґнарсон, — відказав Раґнар і, не потрудившись представити нас зі Стеапою, кивнув на Бріду: — А це моя жінка.

Гакон чув про Раґнара, в чому не було нічого дивного, адже його ім’я знали всі мешканці пагорбів на захід від Онріпума.

— Це ви були в заручниках у Вессексі, пане? — спитав чоловік.

— Тепер я вільний, — відповів Раґнар.

— Вітаємо вдома, пане, — промовив Гакон.

Нам принесли елю, хліба, сиру і яблук.

— Вбиті, які трапилися нам дорогою, — спитав Раґнар, — це ваших рук справа?

— То сакси, пане. Нам наказано не дати їм зібратися.

— Цих ви точно зупинили, — бадьоро кинув Раґнар, викликавши посмішку на устах Гакона. — Чий це наказ?

— Ярла Іварра, пане. Він нас прикликав і наказав убивати кожного озброєного сакса.

Раґнар жартівливо кивнув на Стеапу:

— Він сакс і озброєний.