Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 44)
— Він вдає, ніби нічого не знає, — відповів я.
Замикав процесію сам Альфред. Виглядав він нездорово, у чому, втім, не було незвичного. Він злегка кивнув мені, але не сказав нічого, проте поки ми чекали, коли натовп біля дверей порідішає, до мене пришкутильгав Беокка.
— Король бажає бачити вас після обідньої молитви, — промовив він до мене. — І вас, лорде Раґнаре, також. Я вас покличу.
— Ми будемо у «Двох журавлях», — сказав я.
— Не розумію, за що ви так любите ту таверну.
— Бо там є шльондри, за що ж іще? — відповів я. — І якщо навідаєтеся туди, отче, залиште на балці зарубку на знак того, що ви порали одну з них. Раджу Етель. У неї тільки одна рука, але вона вміє творити нею справжні дива.
— Господи милосердний, Утреде, скільки ж бруду у вас в голові. Коли мені й судилося женитися — а я молю Бога про таке щастя, — бажаю прийти до нареченої чистим.
— Я також молюся за це, отче, — відказав я цілком щиро.
Сердешний Беокка. Попри свою бридкість, він не полишав мрій про дружину, але не мав її, і я сумнівався, що вона колись у нього буде. Немало жінок хотіли вийти за нього, навіть косоокого й недолугого, адже попри все був він шанованим священником, якого високо цінував сам Альфред, однак Беокка чекав на кохання, яке вразить його, мов блискавиця. Він дивився на прекрасних жінок, безнадійно мріяв і знай бурмотів свої молитви, тож я сподівався, що його рай дасть йому в нагороду чудесну наречену, хоча все те, що я чув про християнський рай, наводило на думку про те, що подібні радощі в ньому недоступні.
Після обіду Беокка забрав нас із «Двох журавлів». Я помітив, що, зиркнувши на балку, він отетерів від кількості зарубок на ній, хоч і не сказав нічого, натомість поквапивши нас до палацу, де нам наказали залишити зброю перед брамою. Раґнару веліли зачекати на подвір’ї, а мене Беокка провів до Альфредового кабінету — тісної кімнатки у римській будівлі в самому серці вінтанчестерського палацу. Там я бував і раніше, тому мене зовсім не вразили ні скупа обстановка, ані стоси пергаменту на підвіконні. Стіни приміщення були з побіленого каменю, тому світла там було вдосталь, та попри те в кутку все одно горіло кількадесят свічок. Кожну з них на відстані в палець один від одного вкривали глибокі поперечні прорізи. Було ясно, що свічки слугують тут зовсім не для освітлення, позаяк у велике вікно яскраво світило осіннє сонце, та я не хотів питати про призначення свічок, сподіваючись, що Альфред сам мені пояснить. Я припустив, що кожна позначає по святому, яким він молився в ці дні, а кожна насічка на них — то гріх, який варто спокутувати. Альфред надзвичайно суворо ставився до гріхів, особливо моїх.
Він був у брунатній рясі, яка робила його схожим на ченця. Як і в Беокки, руки були заляпані чорнилом. Вигляд він мав блідий і хворий. Я чув, що віднедавна шлунок знову почав непокоїти його. Однак, час від часу посіпуючись від болю, що шпигав у животі, привітав він мене досить тепло.
— Лорде Утреде, сподіваюсь, ви в доброму здоров’ї?
— Воістину, мілорде, — відповів я, схиляючи коліна. — Плекаю надію, ви також.
— Господь мене випробовує. Але для цього є причина, тож мушу радіти. Підведися. Ярл Раґнар з тобою?
— Чекає надворі, мілорде.
— Добре, — промовив він.
Я стояв у єдиному вільному місці в кімнатці, більшу частину якої займали таємничі свічки. Беокка став під стіною біля Стеапи, котрий займав ще більше простору. Бачити його тут було дивно. Альфред віддавав перевагу розумним людям, а Стеапу навряд чи можна було вважати таким. Народжений рабом, він став воїном, але, направду, не вмів більш нічого, тільки жлуктити ель і рубати королевих ворогів — і в обох цих справах був напрочуд успішний. Тепер же він стояв за письмовим столом короля зі спантеличеним обличчям, не розуміючи, навіщо його покликали.
Я гадав, що Альфред хоче розпитати мене про мої злигодні, адже він полюбляв розповіді про далекі землі й чужі народи.
Однак, не обмовившись про це й словом, він натомість запитав моєї думки про Ґутреда, на що я відповів, що той мені подобається. Це неабияк здивувало Альфреда.
— Він тобі подобається навіть попри те, що зробив з тобою? — спитав він.
— Іншого вибору в нього не було, мілорде, — відповів я. — Тим паче, це я розповів йому, що заради добробуту своєї землі король має бути безжалісним.
— Навіть так? — промовив Альфред, не зводячи з мене підозріливого погляду.
— Мілорде, коли б ми, простий народ, очікували вдячності від королів, — промовив я якомога щиріше, — то не знали б нічого, крім розчарувань.
Він зиркнув на мене суворо, але врешті не стримався і засміявся:
— Мені бракувало тебе, Утреде. Ти єдиний, хто дозволяє собі говорити зі мною зухвало.
— Він ненавмисне, мілорде, — стурбовано кинув Беокка.
— Авжеж навмисне, — відрубав Альфред. Відсунувши кілька сувоїв, він сів на підвіконня. — Що ти думаєш про мої свічки?
— Гадаю, мілорде, — протягнув я глибокодумно, — що від них більше користі вночі.
— Я намагаюся зробити годинник, — мовив він.
— Годинник?
— Пристрій для вимірювання плину часу.
— Для цього дивляться на сонце, мілорде, — сказав я, — а вночі — на зорі.
— Не всі бачать крізь хмари, — зауважив він уїдливо. — Кожна поділка має позначати годину. Поки що я перевіряю, яка свічка відміряє час найточніше. Коли від полудня до полудня на котрійсь зі свічок згорить рівно двадцять чотири поділки, я знатиму точний час, адже так?
— Так, мілорде.
— Слід витрачати час правильно, — продовжив він, — а для цього треба знати, скільки його в нас є.
— Так, мілорде, — повторив я, не приховуючи, що мені нудно.
Зітхнувши, Альфред порився в пергаментах і дістав з купи один, запечатаний величезною печаткою з нудотно-зеленого воску.
— Це послання від короля Ґутреда, — промовив він. — Він просить моєї ради, і я готовий дати її. Для цього відправляю в Еофервік послів. Отець Беокка погодився виступити там від мого імені.
— Це честь для мене, мілорде, — радісно озвався Беокка, — велика честь.
— А ще отець Беокка доправить королю Ґутреду цінні дарунки, — провадив Альфред, — і вони потребують охорони, себто військового супроводу. Тож я подумав, що ти, лорде Утреде, зможеш надати їм таку охорону. Ти й Стеапа.
— Так, мілорде, — сказав я, цього разу вже бадьоріше, адже всі мої думки були з Ґізелою, котра якраз перебувала в Еофервіку.
— Однак ти мусиш розуміти, що головним буде отець Беокка. Він мій посол, і ти повинен виконувати його накази. Це зрозуміло?
— Зрозуміло, мілорде, — відповів я
Насправді я не був зобов’язаний виконувати накази короля, адже більше не був прив’язаний до нього присягою і не належав вессекському престолу. Однак він відряджав мене туди, куди я хотів вирушити сам, тому я не став нагадувати йому, що цього разу мого слова він не має. Щоправда, йому й не були потрібні нагадування.
— До Різдва ви всі мусите повернутися зі звітом про виправу, — проказав він. — Але якщо не присягнеш мені, — пильно подивився на мене, — не даси клятву вірності, я тебе нікуди не відпущу.
— Вам потрібна моя присяга? — запитав я.
— На ній я наполягаю, лорде Утреде, — відказав він.
Я завагався.
Не хотілося повертатися на службу до Альфреда, проте я відчував: за цією так званою посольською місією крилося дещо більше, аніж звичайна порада. Коли Альфред хоче дати Ґутредові пораду, чому не напише листа чи не відправить кількох попів, щоб промивали йому мізки? Чомусь він обрав нас зі Стеапою, хоча ми направду годилися лише для одного — бою. Та й з Беокки, хоч який він хороший чоловік, посол далеко не найкращий. Тож я подумав, що Альфред відправляє нас зі Стеапою на північ, бо йому треба, аби ми щось там утнули, і така думка окрилила мене. Та я вагався, і це дратувало короля.
— Чи повинен я нагадувати тобі, — повів Альфред з притиском, — що завдав собі чимало клопоту, звільняючи тебе з рабства?
— Навіщо ви зробили це, мілорде? — спитався я.
Беокка зашипів на мене, сердитий, що я одразу не зголосився виконати королівську примху, а Альфред спантеличився, хоча перегодом збагнув, що моє питання таки заслуговує на відповідь. Махнувши Беоцці мовчати, він втупився в печатку на листі від Ґутреда, колупаючи зелений віск.
— Мене переконала абатиса Гільдеґіт, — промовив він зрештою.
Я чекав продовження. Альфред зиркнув на мене, і з того погляду я зрозумів, що на його рішення вплинули не лише прохання Гільди. Він знизав плечима і додав ніяково:
— А ще мені здалося, що я винен тобі й не відплатив як належить за твою службу при Етелінґеґу.
Навряд чи це можна було вважати вибаченням, однак мені стало ясно, що король визнає: П’ять Шкур — замала винагорода за королівство. Я схилив голову:
— Дякую, мілорде. Ви маєте моє слово.
Не хотілося давати йому присягу, та чи мав я інший вибір?
Долі вирішуються саме так. Роками я розривався між любов’ю до данів і вірністю саксам, а тепер, біля свічкового годинника, мусив дати клятву вірності королю, якого відверто недолюблював.
— Та чи можна спитати, мілорде, — продовжив я, — для чого Ґутредові ваша порада?
— Бо Іварр Іварсон втомився від нього, — відказав Альфред, — і хоче посадити на нортумбрійський престол іншого, поступливішого чоловіка.
— Або ж забрати престол собі, — додав я.
— Не думаю, що Іварр хоче обтяжувати себе монаршими обов’язками, — мовив Альфред. — Він хоче влади, багатства і військ, а для нелегкої роботи з запровадження нових законів і стягнення з саксів податків йому потрібен хтось інший. І для цього він обере собі сакса. — У цьому був сенс, бо саме так дани завжди правили загарбаними саксами. — Тому Іваррові Ґутред більше не потрібен.