Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 41)

Королівська рука торкнулася моєї голови, і я підняв погляд й зазирнув у бліде, вузьке обличчя з розумними очима. Виглядав він зморено, і я списав це на черговий напад болю в животі, який перетворював його життя на вічні муки. Дивлячись на мене зі звичною суворістю, він таки спромігся вичавити з себе усмішку:

— Я не очікував побачити тебе знову, лорде Утреде.

— Я винен вам, мілорде, — покірно промовив я, — і вам моя подяка.

— Встаньте, — наказав він нам, ми обидва піднялись, і Альфред повернувся до Раґнара: — Незабаром ви будете вільні, лорде Раґнаре.

— Дякую, мілорде.

— Однак за тиждень у нас намічається свято: відзначатимемо завершення будівництва нової церкви й офіційно заручимо цю юну леді з лордом Етельредом. Я скликав вітан і попрошу вас обох залишитися до закінчення ради.

— Так, мілорде, — сказав я, хоч насправді не хотів нічого, тільки б скоріше поїхати в Нортумбрію, та був у боргу перед Альфредом, тож мусив почекати ще тиждень-другий.

— А до того часу, — продовжив він, — у мене є деякі справи, — затнувся він, ніби боячись, що бовкнув зайвого. — Справи, в яких мені можуть знадобитися ваші послуги, — додав туманно.

— Так, мілорде, — ще раз промовив я, а він кивнув і пішов геть.

І ми зосталися. В очікуванні святкування місто сповнювалось людом. Це був час возз’єднання. З’їхалися й воєводи, котрі вели Альфредові війська при Етандуні, і всі вони з радістю привітали мене. Віґлаф Суморсатський, Гаральд Дефнаширський, Осрік Вілтунширський і Арнульд Сутсакський — усі з’їхалися до Вінтанчестера. Тепер вони були наймогутнішими людьми королівства, великими лордами, мужами, що не покинули свого короля, коли всім здавалося, що він приречений. Утім, Альфред не покарав тих, хто втік із Вессексу. Так, Вільфріт досі був олдерменом Гамптонширу, незважаючи на те, що здимів у Франкію одразу після нападу Ґутрума. І хоч Альфред ставився до нього з показною поштивістю, він негласно розділяв тих, хто не покинув його у скруті, і втікачів.

Прийшли в місто й штукарі. Були серед них і звичайні жонглери, і ходуни на ходулях, і казкарі з музиками, та найбільший попит мав понурого вигляду мерсієць на ім’я Оффа, котрий мандрував зі зграєю дресированих собак. Були це звичайні дворняги, яких більшість тримає вдома для відлову щурів, але Оффа навчив своїх танцювати, ходити на задніх лапах і стрибати через обруч. Один із псів навіть їздив верхи на поні, тримаючи вуздечку зубами, поки решта собак ішли за ним зі шкіряними торбинками, в які збирали гроші. На мій подив, Оффу запросили до палацу. Здивувався я, тому що Альфреду завжди були чужі веселощі, а гарно проводити час для нього означало розмовляти про Бога.

Проте він наказав привести собак до палацу, і я припустив, що робить він це на втіху дітям. Ми з Раґнаром також пішли подивитися виставу, і там мене й відшукав отець Беокка.

Бідолашний Беокка. Від радості зустрічі він аж просльозився. Зазвичай руде, його волосся встигло добряче посивіти. Йому вже перевалило за сорок — він перетворився на справжнього дідугана, — а косе око взялося полудою. Він був кульгавий, а лівиця всякчас тремтіла, через що з нього насміхалися, проте в моїй присутності ніхто на це не наважувався. Беокка знав мене з дитинства, бо служив у мого батька приходським священником і змалечку навчав мене грамоті, постійно розриваючись між любов’ю і неприязню до мене, хоча друзями ми ніколи не були. А ще він був хорошим священником, розумною людиною й Альфредовим капеланом, а служба в короля приносила йому щастя. Побачивши мене, він не стримував радості, зирячи залитими слізьми очима.

— Ви живий! — промовив він, незграбно обіймаючи мене.

— Вбити мене не так уже й просто, отче.

— Воістину, воістину, — сказав він, — але в дитинстві ви багато слабували.

— Я?

— Ваш батечко називав вас кволим щеням. Аж тоді ви почали рости.

— І відтоді не припиняв, ге?

— Дивина та й годі! — мовив Беокка, дивлячись на двох собачок, що ходили на задніх лапах. — Люблю собак, — додав він.— А вам варто б побалакати з Оффою.

— З Оффою? — не зрозумів я, дивлячись на мерсійця, котрий, клацаючи пальцями і присвистуючи, командував собаками.

— Влітку він був у Беббанбурзі, — сказав Беокка. — Каже, що дядечко ваш перебудував палац, і тепер той навіть більший, ніж раніше. А Ґіта померла. Сердешна Ґіта. — Священник перехрестився. — Хороша була жінка.

Ґіта була моєю мачухою, котра після загибелі батька при Еофервіку вийшла за дядька, ставши таким чином його спільницею в узурпації Беббанбурґа. На згадку про її смерть я змовчав, а після вистави, коли Оффа з двома помічницями складали обручі та прив’язували псів, підійшов до мерсійця і сказав, що маю до нього розмову.

Чудний це був чоловік. Високий, як я, понурий і розумний, та найбільше мене здивувало, що він виявився християнським священником, тому звертатись до нього слід було «отче Оффо».

— Але церква мені обридла, — сказав він мені у «Двох журавлях», де я купив йому глек елю, — і дружина осоружила. Ой і остогидла вона мені.

— І ви пішли від неї?

— Втік, поскакав, — мовив він. — Наділив би Господь мене крилами, то й полетів би.

Ось уже дванадцять років, як він подорожував саксонськими й данськими володіннями по всій Британії, і скрізь його зустрічали радо, бо він дарував людям усмішки, хоча в житті був зовсім не веселим. Та Беокка не помилився. Оффа дійсно був у Нортумбрії, де пильно приглядався до всього. І настільки пильно, що я зрозумів, чому Альфред запросив його з собаками до палацу. Оффа був його розвідником і з усієї Британії зносив вісті до вессекського престолу.

— То розкажіть, що робиться в Нортумбрії, — підігнав я його.

Скривившись, він підніс погляд до балок під стелею. У «Двох журавлях» існував звичай, за яким кожен, хто брав там собі шльондру, лишав на балці зарубку, й Оффа заходився їх лічити, на що не стало б і цілого життя. Врешті він кисло подивився на мене:

— Вісті, лорде, це товар — як ель, шкури або послуги повійниць. Їх продають і купують. — Він дочекався, доки я покладу на стіл між нами монету, глянув на неї й позіхнув. Коли я додав ще одну, продовжив: — Звідки б мені почати?

— З півночі.

Він розповів мені, що в Шотландії тихо, в короля Аеда відкрилася фістула й він тепер з головою зайнятий її лікуванням. Утім, шотландці не припинили красти худобу з Нортумбрії, де мій дядько Ельфрік Узурпатор нині проголосив себе лордом Берніційським.

— Він прагне стати королем Берніції? — запитав я.

— Він хоче, аби йому дали спокій, — відповів Оффа. — Нікого не зачіпає, примножує багатства, визнає Ґутреда королем над собою й гострить мечі. Він не дурний. Визнає данських поселенців, бо вони забезпечують йому захист від шотландців, але й не впускає в Беббанбурґ жодного дана, якому не довіряє. Тримає свою фортецю в неприступності.

— Але хоче стати королем? — повторив питання я.

— Я знаю тільки те, чим займається Ельфрік, — огризнувся Оффа. — А прагнення його — про них відомо лише йому та його богові.

— Його син живий?

— Зараз у нього двоє синів, малолітніх, а дружина померла.

— Про це я чув.

— Старшому хлопцеві сподобалися мої собаки, й він просив батька купити їх, але я відмовив.

Більше якихось суттєвих новин про Беббанбурґ він не мав — сказав хіба, що палац збільшили і, що куди гірше, зовнішній мур і нижню браму укріпили й підвищили. На моє питання, чи радо зустріли його в Дангольмі, він сердито зиркнув на мене й перехрестився.

— Ніхто не потрапляє в Дангольм з власної волі, — сказав Оффа. — Ваш дядько дав мені супровід через К’яртанові землі, чому я несказанно зрадів.

— То К’яртан процвітає? — спитав я.

— Буяє, як молодий лавр, — відказав він, а помітивши мою розгубленість, додав: — Процвітає: грабує, ґвалтує, вбиває і ніколи не полишає Дангольм. Але вплив його величезний. Він має гроші, за які купує собі друзів. Коли якийсь дан нарікає на Ґутреда, будьте певні: він узяв гроші від К’яртана.

— А я думав, К’яртан погодився платити Ґутредові данину.

— Так тривало рівно рік. А далі доброму королю Ґутредові довелося вчитися жити без неї.

— Доброму королю? — перепитав я.

— Так його величають в Еофервіку, — відказав Оффа, — але тільки християни. Дани вважають його легковірним бовдуром.

— Бо він охрестився?

— Чи християнин він? — промовив сам до себе Оффа. — Про це він говорить відкрито і навіть до церкви ходить, але я припускаю, що він досі вірить у старих богів. Ні, дани його не люблять, бо він потурає християнам і намагається нав’язати данам церковний податок. Це було не дуже розумно.

— То скільки залишилося доброму королю Ґутредові? — спитав я.

— За пророцтва я беру дорого, — відказав Оффа, — бо нісенітниці повинні мати велику ціну.

Я залишив гроші у своїй калитці.

— А як стосовно Іварра?

— Що про нього вас цікавить?

— Чи досі він визнає Ґутреда королем?

— Поки що, — обачно промовив Оффа. — Але ярл Іварр — знову наймогутніший правитель Нортумбрії. Кажуть, він прийняв К’яртанові гроші й за них зібрав військо.

— Нащо йому військо?

— А ви як гадаєте? — в’їдливо відповів питанням Оффа.

— Щоб посадити на престол свого ставленика?

— Це було б очевидно, — мовив священник, — однак у Ґутреда є своя армія.

— Армія саксів?

— Армія християн, переважно саксів.

— То там назріває громадянська війна?