Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 38)

Я сидів і чекав. На стрісі закаркала ворона, звідкись неподалік линуло розмірене дзюркання молока у відро. Інша корова з повним вим’ям терпляче чекала прямісінько перед вікном. Ще раз каркнула ворона, відчинилися двері, й у кімнату зайшли троє черниць. Дві стали під дальньою стіною, а третя мовчки уважно подивилась на мене і тихенько заридала.

— Гільдо, — промовив я і рушив обійняти її, але вона виставила руку, наказуючи не наближатися. Вона продовжувала ридати, усміхаючись крізь сльози, а тоді затулила обличчя руками і довго стояла так.

— Господь пробачив мені, — нарешті озвалася вона, досі затуляючись долонями.

— Я радий за тебе, — сказав я.

Вона шморгнула, прибрала руки від обличчя і показала мені сідати, а сама сіла навпроти. Якийсь час ми просто дивились одне на одного, і я подумав, що страшенно скучив за нею — не як за коханкою, а як за другом. Хотілось обійняти її, й, либонь, відчувши це, вона випрямила спину і повела офіційним тоном:

— Тепер я абатиса Гільдеґіт.

— А я й забув, що твоє повне ім’я Гільдеґіт, — відповів я.

— Дивлячись на тебе, я радію серцем, — церемонно мовила вона.

На ній була груба сіра ряса — така ж, як у двох її супровідниць, котрі були старші за неї. Усі жінки були підперезані простою мотузкою й ховали волосся під масивними каптурами.

На шиї в Гільди висів простий дерев’яний хрест, який вона нервово перебирала пальцями.

— Я молилася за тебе, — продовжила вона.

— Схоже, молитви подіяли, — сказав я зніяковіло.

— А ще я вкрала твої гроші, — додала вона з проблиском колишньої пустотливості в голосі.

— Дарую їх тобі, — відповів я, — добровільно.

Відтак Гільда розповіла мені про монастир. Його збудували на мій скарб із Фіфгідана, й мешкало в ньому шістнадцять сестер і вісім мирянок.

— Свої життя ми присвятили Христу і Гедді. Знаєш про Гедду?

— Про таку святу я раніше не чув, — мовив я.

Дві старші черниці, що не зводили з мене несхвальних поглядів, враз загиготіли. Гільда усміхнулася.

— Гедда був чоловіком, — пояснила вона м’яко. — Він народився в Нортумбрії й став першим єпископом Вінтанчестерським. Він був надзвичайно святим і добрим, і його я обрала, бо ти також із Нортумбрії і завдяки твоїй мимовільній щедрості ми збудували цей храм у місті, де святий Гедда проповідував. Ми присягнулись молитися йому щодня, допоки ти не повернешся, а зараз молитимемося кожен день у подяку за те, що він почув наші молитви.

Не знаючи, що сказати, я промовчав. Пригадую, як думав тоді, що Гільда говорить якось занадто натужно, наче переконує сама себе, а заразом і мене, що вона щаслива. Виявилось, я помилявся. Вона говорила так скуто, бо моя присутність навіяла на неї неприємні спогади, і з часом я довідався, що тоді вона була по-справжньому щасливою, бо приносила користь людям. Вона нарешті порозумілася зі своїм богом, а після смерті її зарахували до святих. Не так давно один єпископ розповідав мені про благословенну святу Гільдеґіт, твердячи, що вона — яскравий приклад християнського милосердя й непорочності, а мені так і кортіло розповісти йому, як одного разу я товк пречисту святу просто посеред поля, але таки знайшов сили стриматись. А от про милосердя він казав правду. Гільда розповіла мені, що створила монастир святого Гедди не лише щоб молитися за мене, його благодійника, а й допомагати хворим.

— Ми працюємо день і ніч, — сказала вона. — Беремо бідних з вулиці й лікуємо їх. Мабуть, біля воріт зараз чекає повно народу.

— Так і є, — відказав я.

— Допомога тим людям — наше покликання, ми їхні слуги, — сліпуче всміхнулася вона до мене. — А зараз розкажи мені те, що я хотіла почути весь цей час. Про свої пригоди.

І я розповів їй — тільки не все, уникаючи подробиць свого перебування в рабстві та обмежившись тим, що мене закували в кайдани, аби не втік.

Розказав про наші мандри, найдивніші місця й про людей, яких бачив; про край льоду і полум’я, велетенських китів, що борознять безкрає море, і довгу звивисту річку в країні, де ростуть самі берези та лежить вічний сніг. Закінчив, сказавши, що невимовно радий знову бути вільним і вдячний їй за сприяння цьому.

Гільда не відповіла. Надворі продовжувало дзюркати у відро молоко. На підвіконня сів горобець, цвірінькнув і полетів далі. Гільда мовчки дивилась на мене, мовби перевіряючи правдивість моєї оповіді.

— Тобі було погано в неволі? — спитала вона зрештою.

Я замислився, хотів був збрехати, але лише стенув плечима.

— Так, — тільки й відповів я.

— Але тепер ти знову лорд Утред і тобі повертається твоя власність, — сказала Гільда й махнула одній із черниць, котра тут же вийшла з кімнати. — Ми берегли їх для тебе, — радісно додала вона.

— Ви зберегли все? — спитав я.

— Все, крім твого коня, — сумовито мовила вона. — Його я не змогла привести сюди. Як його звали, Вітнер?

— Вітнер, — підтвердив я.

— На жаль, його вкрали.

— Хто?

— Забрав собі лорд Іварр.

Не встиг я відповісти, як до кімнати зайшла черниця зі зброєю та обладунком у руках. Вона принесла мій шолом, важку шкіряну куртку й кольчугу, браслети, Осине Жало і Подих Змія. Поклала все це переді мною, і я зі сльозами на очах схилився над купою і торкнувся руків’я Подиху Змія.

— Кольчуга зазнала пошкодження, — сказала Гільда, — але ми попросили королівського зброяра полагодити її.

— Дякую, — промовив я.

— Я молилася, щоб ти не здумав мститися королю Ґутреду, — мовила Гільда.

— Він продав мене в рабство! — гаркнув я, неспроможний відірвати руку від свого меча.

За останні два роки я пережив безліч моментів відчаю, коли мені здавалося, що вже ніколи не торкнуся звичайного клинка, не те що Подиху Змія. Але врешті він був переді мною, і я неквапно зімкнув пальці навколо його руків’я.

— Ґутред зробив те, що, на його думку, було найкращим для його королівства, — м’яко сказала Гільда. — До того ж він християнин.

— Він продав мене в рабство, — повторив я.

— І ти мусиш пробачити йому, — натиснула Гільда, — як я пробачила чоловікам, що збезчестили мене, і як Господь пробачив мені. Я була грішницею, — провадила вона, — великою грішницею, але Господь зглянувся на мене, напоїв своєю милістю й пробачив. Тому присягнися, що не чіпатимеш Ґутреда.

— Не збираюся я ні в чому присягатися, — сердито кинув я, досі тримаючи Подих Змія.

— Тобі не бракує доброти, — сказала Гільда, — я знаю. Ти виявив до мене більше доброти, ніж я заслужила. А зараз вияв її до Ґутреда. Він хороший.

— Подумаю про це, коли зустрінуся з ним, — мовив я ухильно.

— А ще подумай про те, що він розкаявся у своєму вчинку, — додала вона. — Він пішов на це, бо вважав, що це допоможе зберегти його королівство. Згадай ще й те, що він жертвує нашому монастиреві покуту. Нам постійно треба срібло. На відміну від подаянь, нужденних і хворих з кожним днем не меншає.

Усміхнувшись до неї, я підвівся, відчепив меч, який забрав в одного зі Свенових вояків при Джуруумі, зняв брошку, що тримала накидку, і скинув усе на долівку.

— Можеш продати це, — сказав я їй, а тоді, крекчучи від натуги, натягнув свою стару кольчугу, почепив меч і підняв увінчаний вовчою головою шолом.

Кольчуга здалася непосильно важкою, бо відколи я вдягав її востаннє, сплинуло чимало часу. Була вона і завелика, бо за роки, що просидів на веслах у Сверрі, я добряче схуд. Надівши на руки браслети, я подивився на Гільду.

— Я дам тобі лише одну клятву, абатисо Гільдеґіт, — сказав я.

Вона підняла на мене очі й побачила давнього Утреда: величного лорда, воїна-мечоносця.

— Я допомагатиму твоєму монастиреві, — пообіцяв я. — Ви отримуватимете гроші від мене, не знатимете нужди і завжди перебуватимете під моєю опікою.

Усміхнувшись, вона сягнула в сумку на поясі, вийняла срібний хрестик і простягла мені.

— А це мій подарунок тобі, — сказала вона. — Я молитимуся, щоб ти шанував його, як я, і нарешті затямив його урок. Наш Господь помер на цьому хресті за все те зло, яке ми чинимо, і я не маю сумніву, лорде Утреде, що частина болю, який він відчував перед смертю, була і твоїми гріхами.

Вона передала мені хрестик, наші пальці доторкнулись, і я заглянув їй у вічі. Вона похапцем відсмикнула руку, зашарілась і опустила повіки. На якусь мить переді мною постала стара Гільда — тендітна, прекрасна Гільда, — проте майже одразу вона знову прибрала стриманого, суворого виразу.

— А тепер можеш зустріти Ґізелу, — сказала вона.

Про Ґізелу в розмові я не згадував і зараз вирішив удати, ніби майже забув про неї.

— Вона вже, мабуть, заміжня, — кинув я байдуже, — якщо взагалі жива.

— Коли я їхала з Нортумбрії, була жива, — відповіла Гільда, — щоправда, було це півтора року тому. Після того, що вчинив її брат, вона перестала розмовляти з ним, і я довго її втішала. Її охопили нестримні сльози і лють. Вона сильна дівчина.

— Дівчина на виданні, — буркнув я.

Гільда ніжно всміхнулася:

— Вона заприсягнулася діждатися тебе.