Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 36)

— І оце таке з вами зробили? — спитав він, показуючи на кайдани в мене на ногах.

— Я не знімав їх уже більше двох років, — відповів я.

— Розставте ноги, лорде, — мовив він.

— Лорде? — Сверрі чув Стеапу, але зрозумів тільки одне саксонське слово. Він зірвався на ноги й пошкандибав до нас. — Як він тебе назвав? Лордом? — спитав він у мене.

Я мовчки зиркнув на Сверрі, й той знов опустився на коліна.

— Хто ти? — спитав він перелякано.

— Хочете, я його вб’ю? — прогарчав Стеапа.

— Не зараз, — сказав я.

— Я дарував тобі життя і годував, — заблагав Сверрі.

— Цить! — гаркнув я, тицьнувши в нього пальцем, і він замовк.

— То розставте ноги, лорде, і натягніть ланцюг, — продовжив Стеапа.

Я зробив, як він сказав.

— Тільки обережно.

— Тільки обережно! — перекривив він мене і змахнув сокирою. Її величезне лезо просвистіло біля яєць, і я аж здригнувся від гучного удару. — Не сіпайтесь, — наказав Стеапа і рубонув ще раз, нарешті перерубавши цепуру. — Тепер можете ходити, лорде, — промовив він, і це була правда, от тільки по піску за мною тяглись обрубки ланцюга.

Я підійшов до вбитих і відібрав два мечі.

— Звільни ще його, — звернувся я до Стеапи, показуючи на Фінана.

Стеапа розрубав і його кайдани, й Фінан радісно підбіг до мене. Ми подивились один на одного очима, повними сліз радості, і я простягнув йому клинок. На мить він задивився на лезо, немовби не вірячи власним очам, а тоді схопив руків’я і завив, як вовк, у темне небо. Відтак обійняв мене і заридав.

— Нарешті ти вільний, — сказав я йому.

— І я знову воїн, — промовив він. — Я Фінан Проворний!

— А я Утред, — мовив я, вперше використавши своє справжнє ім’я відтоді, як покинув цей берег. — Мене звуть Утред, — уже гучніше повторив я, — і я володар Беббанбурґа.

Я крутнувся до Сверрі, і в мені скипіла лють.

— Я лорд Утред, — сказав я йому, — той, хто вбив Уббу Лотброксона біля моря й відправив у Вальгаллу Свейна Білокінного. Я — Утред!

Не тямлячи себе з люті, я підступив до Сверрі й кінчиком меча підняв його лице до себе.

— Мене звуть Утред, — промовив я, — а ти мусиш називати мене паном.

— Так, пане, — озвався він.

— А він — Фінан Ірландський, — продовжив я. — Тепер він також твій пан.

Сверрі подивився на Фінана, але, неспроможний витерпіти його погляд, опустив голову.

— Пане, — промовив він стиха.

Хотілося прикінчити його на місці, та я розважив, що зможу використати його в нього на острові, тому вдовольнився тим, що взяв у Стеапи ніж, розрізав Сверрі сорочку й оголив руку. Сверрі затремтів, очікуючи, що я переріжу йому горлянку, та натомість я вирізав йому на руці літеру S і втер у рану пісок.

— То скажи мені, рабе, як зняти ці пута? — звернувся я до нього, постукуючи ножем по кайданах.

— Для цього мені необхідні ковальські інструменти, пане, — мовив він.

— Якщо ти хочеш жити, Сверрі, молися, щоб ми їх знайшли.

Інструменти мали бути в зруйнованому монастирі, адже саме там К’яртанові люди заковували рабів, і Стеапа відрядив двох вояків пошукати, чим можна зняти з нас пута. Фінан тим часом знайшов собі розвагу: заходився різати Гакку, бо чіпати Сверрі я йому не дозволив. Шотландські рабині з жахом дивилися, як у воду біля «Купця» стікає кров. Скінчивши, Фінан станцював радісний танок, затягнув одну зі своїх диких пісень і порішив решту моряків Сверрі.

— Для чого ти тут? — спитав я у Стеапи.

— Бо мене сюди відрядили, пане, — відказав він гордовито.

— Відрядили? Хто?

— Король, ясна річ.

— Тебе відправив за мною Ґутред?

— Ґутред? — спантеличився незнайомим іменем Стеапа і похитав головою. — Ні, пане. Це був не хто інший як Альфред.

— Тебе відправив Альфред? — з подивом перепитав я. — Альфред?

— Нас усіх відрядив Альфред, — підтвердив здоровань.

— Але ж це дани, — показав я на вояків, що залишилися зі Стеапою на березі.

— Серед них дійсно є дани, — промовив він, — але більшість — вессекці. Нас прислав Альфред.

— Вас прислав Альфред? — перепитав я, розуміючи, що говорю як дурник, але неспроможний повірити в те, що чую. — Альфред прислав сюди данів?

— Дюжину, пане, — сказав Стеапа, — але вони тут лише тому, що з нами поїхав їхній ватажок. — Він показав на капітана судна, який саме повертався від монастиря. — То його заручник, — додав Стеапа, наче це все пояснювало. — А мене Альфред відправив наглядати за ним. Я його сторож.

Заручник? А тоді я згадав, чиїм знаменом є орлине крило, і побіг до капітана багряного корабля, волочачи за собою обрубки ланцюгів. Коли воїн зняв шолом, я не побачив його обличчя за сльозами, що заступили очі, і прокричав його ім’я:

— Раґнаре! Раґнаре!

Коли ми зустрілися, він засміявся, обійняв мене, прокрутив у повітрі, ще раз обійняв, а тоді відштовхнув.

— Від тебе смердить, — сказав Раґнар, — ти найпотворніше, найволохатіше і найсмердючіше створіння, яке я коли-небудь бачив. Варто було б викинути тебе крабам на корм, але який нормальний краб захоче їсти таку бридоту?

Я засміявся через сльози.

— Вас прислав Альфред?

— Так, але знав би я, яким огидним ти зробився, то не їхав би нікуди, — відповів він, широко усміхаючись, і та усмішка нагадала мені про його батька, добряка і вояка. Раґнар знов обійняв мене. — Радий бачити тебе, Утреде Раґнарсон.

Раґнарові люди прогнали решту Свенових вартових. Сам Свен утік на коні в Дангольм. Ми спалили невільничі хліви, звільнили рабів, а ввечері при світлі від охоплених полум’ям куренів з мене зняли кайдани, і наступні кілька днів я ходив, піднімаючи ноги занадто високо, незвиклий, що на них нічого не тисне.

Я викупався. Руда шотландка постригла мене під наглядом Фінана.

— Її звуть Етне, — сказав він мені.

Він розмовляв її мовою, або ж принаймні вони розумілися якось інакше, хоча з того, якими очима вони дивились одне на одного, я розумів, що різниця в мові зовсім їх не розділяє. Серед убитих Свенових вояків Етне розшукала двох, котрі ґвалтували її, взяла Фінанів меч і порубала трупи, а Фінан не зводив з неї гордовитого погляду. Закінчивши, ножицями вона підстригла мені волосся й бороду, після чого я вбрався у шкіряну куртку, чисті штани й узув добрі чоботи. А тоді ми зібралися на вечерю в зруйнованому монастирі, і я сидів біля Раґнара, який розповів мені історію мого порятунку.

— Ми ганялися за вами все літо, — сказав він.

— Ми вас бачили.

— Ще б пак не бачили, з отаким корпусом! Ну хіба не страхіття? Ненавиджу судна з сосни. Цей корабель зветься «Драконів пломінь», та я кличу його «Хробача відрижка». Його латали цілий місяць, перш ніж нарешті спустили на воду. Його власник загинув при Етандуні, й відтоді він гнив на Темсі, доки Альфред не віддав його нам.

— Нащо він це зробив?

— Бо, як він сам каже, при Етандуні ти повернув йому престол, — відповів усміхнений Раґнар. — Але то він перебільшує, — провадив він, — інакше й бути не може. Я впевнений, що ти просто тинявся полем бою, галасуючи на все горло, але Альфред купився.

— Я зробив достатньо, — промовив я м’яко, згадуючи довге зелене поле, — але не знав, що Альфред помітив мої старання.

— Помітив, — запевнив мене Раґнар. — От тільки зробив він це не лише заради тебе. За це тепер у нього є ще й монастир, повний черниць.

— Що в нього є?

— За це він отримав монастир. Тільки хтозна, нащо він йому здався. Про мене, я б краще взяв за тебе ватагу повій, але Альфред згодився на черниць і, здається, цим цілком задоволений.