Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 33)

Ми прямували до Гайтабу взяти перший вантаж сезону, проте на підході до порту Сверрі знову помітив багряний корабель і вилаявся, коли той повернув у наш бік. Ми йшли попереду на попутному вітрі, тому відірвалися легко, та корабель все одно не полишав спроб наздогнати нас. Ішов він на веслах, а що мав щонайменше двадцять лав, то був швидший за «Купця», та через вітер ніяк не міг скоротити відстань, і вже на ранок ми знову були самі серед моря. Не перестаючи клясти переслідувачів, Сверрі кинув руни, і вони переконали його відмовитися від задуму з Гайтабу, тож ми звернули до землі свеїв, де завантажилися бобровими хутрами та брудними шкурами.

Цей вантаж обміняли на першокласні воскові свічки, а тоді — знову на залізну руду. Так потроху минула весна, почалося літо, багряний корабель не об’явився, і ми забули про його існування. Врешті Сверрі розважив, що навідатися в Гайтабу безпечно, і ми повезли туди вантаж оленячих шкур, але в порту нам повідомили, що багряний корабель про нього не забув. Хазяїн повернуся поспіхом, навіть не потрудившись повантажити товар, і я підслухав його розмову з моряками. Він казав, що багряний корабель вирискує узбережжям у пошуках «Купця». Йому розповідали, що це данське судно з вояками на борту.

— Чиє воно? — спитав Гакка.

— Нікому не відомо.

— Навіщо ми йому?

— А я почім знаю? — огризнувся Сверрі, відтак пішов кинути руни, котрі сказали йому чимшвидше забиратися з Гайтабу.

Сверрі нажив собі ворога, але кого — не знав, тому вирішив відвести «Купця» в місце неподалік своєї зимової стоянки, а прибувши туди, відправив подарунки покровителю. Сверрі мав пана над собою. Майже всі мають володаря, котрий дає їм захист. Цього звали Гюрінґ, він мав великі володіння. Кожної зими Сверрі сплачував йому сріблом, а той захищав Сверрі та його родину. Гюрінґ мало що міг вдіяти для його захисту в морі, проте пообіцяв довідатися, хто ходить на багряному кораблі й для чого йому здався Сверрі, котрий тим часом вирішив сховатися подалі й погнав нас у Північне море, на узбережжях якого ми трохи заробили з продажу солоного оселедця. Уперше, відколи я потрапив у рабство, ми припливли в Британію. Причалили на якійсь східноанглійській річці, якій — не знаю й досі, там повантажилися хутрами, які повезли у Франкію, де закупили залізних злитків. Це був багатий вантаж, бо франкське залізо найкраще у світі, до того ж ми придбали сотню славетних франкських клинків. Сверрі, як завше, проклинав затятість франків, хоча й сам був не менш захланним і чудово розумів, що, заплативши цілий статок за те залізо і клинки, в північних землях добряче нагріє на них руки.

Тож наприкінці літа, коли в небі потяглися ключі гусей, що відлітали на південь, ми висунулись на північ, а вже за два дні, повантаживши товар, помітили багряний корабель, який чекав на нас біля фризького узбережжя. Його ми не бачили вже багато тижнів, і Сверрі, либонь, сподівався, що Гюрінґ поклав край цій загрозі, та судно стояло собі біля берега, очікуючи на нас, і цього разу мало перевагу попутного вітру. Ми звернули до внутрішніх річок, а моряки заходилися нещадно шмагати нас. З кожним ударом я тяжко стогнав, удаючи, ніби тягну держак з усієї сили, та в дійсності намагався зменшити натиск весла на воду, аби багряний корабель наздогнав нас. Я бачив його перед собою: весла, що злітали й опадали, слід білої піни за кормою. Він був значно довший від «Купця» і в рази швидший, проте потребував більше води, через що Сверрі й повів нас углиб Фризії, чиє узбережжя — кошмар для будь-якого капітана.

На відміну від багатьох північних узбереж, берег там не утиканий гострими скелями, об які на друзки розіб’ється навіть найкращий корабель. Замість того він являє собою безладне плетиво заростів очерету, острівців, потічків і відмілин. Миля за милею там не зустрічаєш нічого, крім підступних мілин, проходи між якими позначено увіткнутими в землю лозинами. Насилу видимі, ці позначки вказують безпечний шлях тим лабіринтом, проте й самі фризи — ще ті розбійники. Вони люблять позначати хибні канали, котрі ведуть до берегів, де корабель сяде на мілину за першого ж відпливу, а тоді болотяні мешканці, що живуть на крихітних острівцях у трясовині, налітають на судно, як та зграя щурів, убивають команду і забирають вантаж.

Одначе Сверрі тут торгував і, як кожен добрий капітан, знав, де хороші, а де погані води. Багряний корабель наганяв нас, проте Сверрі зберігав спокій.

Веслуючи, я дивився на нього і бачив, як він спершу стріляє поглядом по боках, вирішуючи, куди краще завернути, а тоді налягає на стерно, повертаючи наше судно в обраний канал. Він вишукував наймілкіші проходи й найкрутіші потічки, і на його боці були боги, адже хоч весла наші подекуди й черкали по дну, «Купець» не загруз жодного разу. Через більші розміри і те, що, вірогідно, його капітан знав узбережжя не так добре, як Сверрі, багряний корабель рухався набагато обачніше, і ми впевнено обганяли його.

Він почав знову доганяти нас, коли ми вийшли на широкий відрізок відкритої води, та Сверрі знайшов інший канал із дальнього боку і вперше від початку переслідування наказав нам сповільнитися. Відтак відправив на ніс Гакку, і той заходився кидати у воду жилку зі свинцевим важком, вимірюючи глибину. Ми повзли болотистим лабіринтом, поволі просуваючись на північний схід, та повернувши голову на схід, я побачив, що нарешті наш капітан помилився. Канал, яким ми рухалися, був позначений рядом прутів, однак за ними, поза присадкуватим острівцем, повним птаства, довші прути показували глибший канал, котрий перетинав наш курс, і ним багряний корабель зможе наздогнати нас. Команда переслідувачів також уздріла в цьому нагоду і звернула у глибшу протоку. Вдарили по воді весла, і вороже судно помчало на повній швидкості, хутко нагнало нас, та невдовзі прогриміло веслами по дну і загрузло на мілині.

Сверрі зареготався. Він знав, що більші прути позначають хибний канал, і багряний корабель попався в пастку. Тепер я бачив його повністю. На борту зібралися войовники в кольчугах, з мечами та списами, але він безнадійно загруз.

— Кози ваші матері! — гукав понад трясовиною Сверрі, хоч я й сумніваюся, що його слова доходили до загрузлого корабля. — Лайдаки! Навчіться правити судном, нездари нещасні!

Залишивши багряний корабель позаду, ми звернули в інший канал. Гакка продовжував стояти на носі, вимірюючи глибину, і час до часу гукав, де можна пройти. Цей канал був не позначений, тому йти доводилося дуже обережно, бо Сверрі боявся сісти на мілину. Далеко позаду я бачив, як команда багряного корабля силкується звільнити його. Вояки поскидали кольчуги, зайшли у воду і штовхали довгий корпус, і аж коли споночіло, я побачив, що судно знову на воді й відновило переслідування, проте ми встигли відірватися далеко і сховатися під покровом темряви.

Заночували ми серед очеретів. Сверрі не наважився сходити на берег. На острівці поблизу нас було сільце, чиї вогні освітлювали ніч. Інших багать ми не бачили, що означало: це єдине поселення на багато миль довкола. Сверрі непокоївся, що світло принадить багряний корабель, тому, як тільки на сході почало займатися, він розбудив нас, ми підняли якір і попрямували на північ каналом, позначеним лозинами. Він вів нас уздовж звивистого берега острова до відкритого моря, де вирували білі хвилі. Гакка стояв на носі, раз у раз оголошуючи глибину, і ми зрештою випливли з очеретяного болота. Річечка була мілка — така мілка, що ми всякчас черкали веслами дно, здіймаючи болотисті вихори, проте поступово, крок за кроком просувалися за лозинами, аж тут Гакка крикнув, що багряний корабель знов іде за нами.

Він був далеко позаду. Як і боявся Сверрі, його привабило світло селища, проте він зайшов з південного боку острова, і нас розділяв широкий відрізок болота й ручаїв. Вийти в море на захід було неможливо, бо там об довгий болотистий берег ненастанно били хвилі, і корабель не міг ні переслідувати нас, ні обійти острівець зі сходу в пошуках нового виходу у відкриту воду.

Команда вирішила продовжувати переслідування, і ми дивилися, як корабель тягнеться вздовж південного берега острова в пошуках каналу до затоки, де ми допіру ночували. Ми продовжували просуватися на північ, доки почули, як наш кіль прошкріб по дну, а тоді, злегка струсонувшись, «Купець» завмер.

— Задній хід! — заволав Сверрі.

Ми спробували гребти назад, але «Купець» застряг. Багряний корабель загубився в ранкових сутінках і ріденькій імлі, що оповила довколишні острівці. Вода стояла низько. Це був підступний час між припливом та відпливом, і Сверрі розпачливо дивився на річку, молячись, щоб вода почала прибувати й підняла нас, однак вона лежала під нами холодна й нерухома.

— За борт! — скомандував він. — Зіштовхніть судно на воду!

Ми спробували. Чи то пак усі спробували, а ми з Фінаном лише вдали, ніби штовхаємо, проте «Купець» міцно загруз. Попри те що сів на мілину дуже м’яко і тихо, він ніяк не зрушав з місця, а Сверрі, котрий залишився біля стерна, помітив, як берегом до нас прямують острів’яни. Проте значно більше його непокоїв багряний корабель, що знову виринув на обрії в широкій заплаві, де ми провели ніч. Рабовласник відчував: то за ним іде смерть.