Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 31)

Я дуже здивувався, бо стільки слів за раз не чув від нього ще ніколи.

— Краще взяти їх у заручники, — промовив я.

— Але малі засранці знають, що краще до нас не наближатися, — продовжив він, не слухаючи мене. Данською він розмовляв із дивною вимовою. — Ти був воїном.

— Я і є воїн, — поправив я.

Ми сиділи біля хліва, на клапті моріжка, вільному від снігу, і тупими ножами патрали оселедців. Над головами кружляли чайки. Один з людей Сверрі спостерігав за нами, сидячи біля хати. На колінах у нього лежав лук, на поясі висів меч. Мені стало цікаво, звідки Фінан дізнався, що я воїн, адже я не розповідав про себе і не розкривав нікому свого справжнього імені, воліючи, аби всі думали, що мене звуть Осберт.

Колись мене дійсно так звали — це ім’я дали при народженні, але потім перейменували на Утреда, коли загинув мій старший брат і батько наполіг, що його старший син має називатися Утредом. Проте на борту «Купця» ніхто не знав, що я Утред, бо це ім’я горде, належить воїну, тому я вирішив тримати його в таємниці, доки не виберуся з рабства.

— Звідки ти взяв, що я воїн? — спитав я у Фінана.

— Бо ти очей не зводиш із тих лайдаків. Тільки й думаєш, як би їх повбивати, — відказав він.

— Ти робиш так само, — зауважив я.

— Колись мене називали Фінаном Проворним, — мовив він. — За те, що я просто-таки витанцьовував навколо ворогів. Танцював і вбивав. Танцював і вбивав. — Він розрізав черево черговій рибині й шпурнув кишки на сніг, де за них кинулися битися чайки. — Були часи, коли я мав п’ять списів, шість коней, два мечі, блискучу кольчугу, щит і шолом, що сяяв як вогонь, — сердито продовжив він. — У мене була жінка з косами по пояс і усмішкою, що затьмарювала полуденне сонце. А зараз я патраю рибу, — він різонув ножем. — Але одного дня я ще повернуся сюди і вб’ю Сверрі, потопчу його жінку, задушу його байстрюків і заберу його скарби, — люто зашкірився він. — Він зберігає його тут — усе своє багатство. Воно закопане тут.

— Звідки знаєш?

— А що ще він з ним робить? Не їсть же, інакше срав би сріблом. Так що гроші сховано тут.

— Знати б ще, яке це «тут», — кинув я.

— Ютландія, — буркнув він. — Його жінка — данка. Сюди ми повертаємося кожної зими.

— Скільки зим тим провів тут?

— Це вже третя, — сказав Фінан.

— Як він тебе захопив?

Фінан кинув ще одну випатрану рибину в кошик.

— Був бій. Ми проти норманів. Вони перемогли, взяли мене в полон і продали Сверрі. А ти як потрапив до нього?

— Мене зрадив мілорд.

— Отже, маєш іще одного мерзотника для помсти, ге? Мене також зрадив командир.

— Як?

— Відмовився викупляти. Хотів мою жінку, розумієш? От і продав мене, й у відповідь на таку люб’язність я молюся, щоб його дружин скрутив правець, худобу роздуло, щоб його діти потопились у власному лайні, врожаї посохли, а пси передохли. — Говорив він це, трясучись, насилу стримуючи лють.

Сніг перемінився на мряку, поволі почала скресати крига на річці. Нас примусили робити весла з ялини, заготовленої ще тої зими, а доки роботу було закінчено, лід зійшов зовсім. Землю затягли сірі тумани, в чагарниках проклюнулися перші квіти. У заплави прилетіли чаплі, сонце остаточно розтопило ранкові заморозки. Насувалась весна, і ми законопатили «Купця» вовною, смолою та мохом, начистили борти і пустили на воду, повернувши баласт у трюми, наставивши щоглу і напнувши чисте, залатане вітрило. Сверрі обійняв жінку, розцілував дітей і побрів до нас. Моряки затягли його на борт, і ми побралися за весла.

— Ану гребіть, сволота! — заревів він. — Гребіть!

І ми погребли.

 

Гнів може підтримувати життя в людині, але лише коли він праведний. Часом мені бувало дуже зле, я не мав сил гребти, та не відпускав весло, бо якби відпустив — мене викинули б за борт. Я гріб і блював, гріб і прів, гріб і дрижав — гріб попри нестерпний біль у кожному м’язі. Я гріб у дощ і сонце, під вітром і мокрим снігом. Пригадую, як одного разу мене била така пропасниця, що я почав думати: мені кінець. Навіть прагнув смерті, але Фінан не давав спуску, тихенько кленучи мене:

— Нікчемний сакс, слабак. Ти жалюгідний саксонський лайдак!

Я промимрив щось у відповідь, а він ще раз гаркнув на мене — цього разу гучніше, так що Гакка почув нас аж на носі корабля.

— Вони хочуть, щоб ти здох, — сказав мені Фінан. — Покажи їм, що не здасися. Греби, саксонський вилупку, греби!

За балачки він отримав від Гакки батога.

А іншого разу попіклуватися про Фінана довелось уже мені. Пам’ятаю, як обіймав його, годуючи кашею з рук.

— Не смій конати, мерзотнику, — казав я йому. — Не дай цим наволочам перемогти. Живи!

І він вижив.

На друге літо ми подалися на північ — річкою, що бігла повз береги, порослі мохом і березами. Те місце лежить так далеко на півночі, що в затінках досі лежав сніг. Там, у сільці серед беріз, ми закупили оленячі шкури, попливли назад у море, обміняли їх на моржеві бивні й китовий вус, а ці товари — на бурштин і гагачий пух. Далі торгували солодом і тюленячими шкурами, хутром і солониною, залізною рудою та вовною. Якось провели два дні у скелястій бухті, вантажачи каменюки, з яких виготовляють точила, котрі Сверрі обміняв на гребені з оленячого рогу, канати з тюленячої шкіри і дюжину бронзових злитків. Увесь цей крам ми привезли на Ютландію, а звідти — в Гайтабу, величезний торговельний порт, у якому навіть була окрема загорожа для рабів, куди нас завели, зняли кайдани і залишили за високими мурами під наглядом вартових зі списами.

У загоні Фінан знайшов своїх земляків-ірландців, а я познайомився з саксом, котрого дани поневолили біля східноанглійського узбережжя. Він розповів мені, що король Ґутрум, повернувшись у Східну Англію, взяв собі ім’я Етельстан і тепер будує скрізь церкви. Наскільки було відомо чоловікові, Альфред був живий, і хоч східноанглійські дани більше не пробували нападати на Вессекс, подейкували, що він ставить фортеці вздовж кордону. Про Альфредових заручників-данів сакс не знав, тому не міг сказати, чи звільнили Раґнара.

Так само не чув він про Ґутреда Нортумбрійського, через що я вийшов на середину загону і на весь голос прокричав:

— Чи є тут хтось із Нортумбрії?

Присутні тільки тупо подивилися на мене.

— Нортумбрійці є? — повторив я питання, і цього разу з-за загорожі, що відділяла чоловіків від жінок, озвався голос.

Біля паркану, зазираючи в шпарини, товклося повно чоловіків, та я розштовхав їх і підійшов ближче.

— Ти нортумбрійка? — спитав я в жінки, яка відгукнулася на моє питання.

— З Онріпума, — відповіла вона.

Це була саксонка, п’ятнадцятирічна донька онріпумського чинбаря. Її батько заборгував ярлові Іварру грошей, і за це той забрав дівчину і продав К’яртанові.

Спочатку я подумав, що не розчув її слів.

— К’яртанові? — перепитав я.

— К’яртанові, — печально підтвердила вона. — Якийсь час він ґвалтував мене, а тоді продав цим покидькам.

— К’яртан живий? — вражено спитав я.

— Живий, — озвалася дівчина.

— Але ж його взяли облогою, — заперечив я.

— Тільки не тоді, коли я була в нього.

— А Свен, його син?

— Він також ґвалтував мене, — сказала вона.

Вже пізніше, значно пізніше, я склав усю історію по частинах. Ґутред та Іварр, заручившись підтримкою мого дядька Ельфріка, спробували заморою примусити К’яртана до покори; однак зима видалась важка, їхні війська покосила недуга, а К’яртан запропонував платити данину всім трьом, на що вони охоче погодилися. Ще Ґутред узяв із нього слово не чіпати церковників, і якийсь час обіцянка діяла, проте церква була надто заможна, К’яртан — надто жадібний, тому вже за рік порушив своє слово і знову взявся різати й поневолювати ченців.

Та й данину сріблом, яку пообіцяв сплачувати Ґутредові, Ельфріку та Іваррові, він заплатив тільки раз, тож нині все було по-старому. К’яртана вгамували всього на кілька місяців, по яких він зважив міць своїх ворогів і вирішив, що їм його не спинити.

Про Ґізелу чинбарева донька не знала, навіть не чула про неї, через що я вирішив, що вона загинула, і впав у скорботу. Я ридав цілий вечір. Подумав про Гільду та її долю й відчув страх за неї, а тоді згадав ніч із Ґізелою, коли поцілував її під кронами дерев, збагнув, що всі мої мрії були пусті, й заридав ще гіркіше.

У Вессексі я мав дружину, але не знав про неї анічогісінько, та й, правду кажучи, до неї мені було байдуже. Спершу смерть забрала в мене синочка, тоді — Ізольду. А зараз, втративши ще й Гільду, а з нею і всяку надію на Ґізелу, я відчув, як мене сповнює в’язке відчуття жалю до себе, сів на долівку й захлинувся сльозами. Побачивши мене, заплакав і Фінан, і я знав: це тому, що йому нагадали про домівку.

Я спробував розпалити в собі лють, адже це єдине, що здатне утримати життя в людині, та вона ніяк не йшла до мене, і я продовжував ридати ридма, неспроможний зупинитися. Мене поглинула непроглядна розпука від усвідомлення, що до скону я буду змушений веслувати на кораблі Сверрі, а коли не зможу більше робити цього, мене викинуть за борт. І я ридав.

— Ти і я, — промовив Фінан і затнувся.

Споночіло. Попри літню пору, ніч була холодна.

— Ти і я? — перепитав я, заціпивши очі у спробі зупинити сльози.

— З мечами в руках, мій друже, — сказав він. — Ти і я. Це буде.

Він натякав, що колись ми звільнимося з рабства і помстимося кривдникам.

— Пусті мрії, — кинув я.