Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 29)
Я мовчки вирячився на нього.
— Він уже в дорозі, — продовжив Ґутред, — щоб скласти мені присягу на вірність.
— Але ж ви маєте мою присягу! — сердито кинув я.
— І обіцяв звільнити тебе від неї, — відповів він. — Власне, це я і роблю.
— То ви віддаєте мене моєму дядькові?
Він похитав головою:
— Твій дядько хотів в обмін твоє життя. Я відмовився. Ти мусиш піти, Утреде. Це все. Їдь далеко. А в обмін на твоє вигнання я здобуду союзника з сильним військом. Ти казав правду. Мені потрібні воїни. І їх може надати Ельфрік Беббанбурзький.
— І чому ж мені йти у вигнання без зброї? — спитав я, торкаючись руків’я Подиху Змія.
— Віддай мені меч, — проказав Ґутред.
За спину мені зайшло двоє Іваррових вояків з мечами напоготові.
— Чого я мушу їхати без зброї? — повторив я питання.
Зиркнувши на корабель, на мене, Ґутред вичавив із себе:
— Ти поїдеш без зброї, бо мусиш стати тим, ким був я. Таку ціну я повинен сплатити за Дангольм.
На мить мені забило дух і відібрало мову, і я силою примусив себе визнати, що правильно зрозумів його слова.
— Ви продаєте мене в рабство? — запитав я.
— Навпаки, — відповів він. — Мені довелося заплатити, щоб тебе взяли. Тож іди з Богом, Утреде.
Хоч у ту мить я ненавидів Ґутреда, якась частина мене розуміла, що всякий король мусить іноді чинити безжально. Я міг надати йому лише свої два клинки, не більше, а мій дядько Ельфрік — три сотні мечів і списів; тому Ґутред зробив свій вибір. Гадаю, це було правильне рішення, і я був дурнем, що не бачив, як до цього йде.
— Рушай, — уже суворіше повторив Ґутред.
Поклявшись помститися, я дав остроги Вітнерові, й він смикнувся бігти, але Іваррів кінь збив його з ніг, він упав на коліна, а я — йому на шию.
— Не вбивайте його! — гукнув Ґутред, й Іваррів син тільки ляснув мене боком меча по голові, так що я впав, а коли звівся на рівні, Вітнера вже тримав Іварр, а його люди оточили мене, наставивши мечі.
Ґутред стояв нерухомо, мовчки дивлячись на мене, однак за спиною в нього я помітив кривий оскал Янберта. І в ту мить усе збагнув.
— Вас підмовив оцей вилупок? — спитав я в Ґутреда.
— Брат Янберт і брат Іда служать твоєму дядькові, — зізнався він.
Нарешті я усвідомив усю свою глупоту. Відколи прибули в Кайр-Ліґуалід, монахи весь час обговорювали мою подальшу долю, а я про це ні сном ні духом. Обтріпавши свою брудну куртку, я звернувся до Ґутреда:
— Мілорде, зробите мені одну послугу?
— Якщо зможу.
— Передайте мій меч і мого коня Гільді. Віддайте їй усе моє майно і перекажіть притримати для мене.
Він замислився.
— Утреде, ти ніколи не повернешся, — врешті проказав він м’яко.
— Зробіть мені таку ласку, мілорде, — наполіг я.
— Я зроблю це для тебе, — пообіцяв він. — Але для цього спершу віддай меч.
Я відчепив Подих Змія від пояса. Подумав був швидко дістати його і змахнути гострющим лезом, але зрозумів, що загину, тільки-но спробую зробити це, тому лише поцілував клинок і передав Ґутредові. Відтак познімав свої браслети — ознаки того, що я воїн, — і також передав йому.
— Віддайте їх Гільді, — повторив я своє прохання.
— Гаразд, — мовив він, забираючи браслети, і перевів погляд на моряків, що чекали на мене. — Їх знайшов ярл Ульф, — сказав він мені, киваючи на работорговців. — Вони не знають, хто ти такий, лише мають наказ забрати тебе.
Така анонімність була своєрідним дарунком мені. Якби торговці довідалися про те, що мене розшукує Ельфрік або скільки К’яртан ладен заплатити за мої очі, я не прожив би й тижня.
— А тепер іди, — наказав Ґутред.
— Ви могли би просто прогнати мене, — гірко проказав я.
— Твій дядько призначив ціну, — відповів Ґутред, — і я маю її сплатити. Він прагнув твоєї смерті, але зрештою згодився й на це.
Я кинув погляд йому за спину, туди, де на заході чорними горами громадилися хмари. Вони були вже набагато ближчі, чорніші; повітря холодив дедалі сильніший вітер.
— І ви йдіть, мілорде, — сказав я. — Буря вже близько.
Він не відповів, а я посунув геть. Доля невблаганна. Три прялі, що сидять при корені світового дерева, вирішили, що золота нитка удачі, яка пронизувала моє життя, має обірватися. Я досі не забув шурхіт гальки під своїми чобітьми й лет білих чайок у небі над головою.
Стосовно четвірки моряків я також помилився. Вони були озброєні, тільки не мечами або списами, а коротенькими кийками. Вони дивилися, як я повільно суну до них від Ґутреда та Іварра, а я знав, що станеться зі мною, тому вирішив не чинити опору. Коли я наблизився, один з них виступив наперед і вдарив мене в живіт, забивши подих, а інший огрів по голові так, що я впав на гальку. Після цього на мене градом посипалися удари, допоки я не перестав тямити себе. Я був нортумбрійським лордом, мечоносцем, воїном, що здолав Уббу Лотброксона і Свейна Білокінного, але з мене зробили невільника.
Частина друга
Розділ п’ятий
Власника корабля, на який мене продали, звали Сверрі Равнсон, і він був одним із четвірки, яка зустріла мене з кийками. Був на голову нижчий од мене, старший на десять років і вдвічі ширший. Обличчя мав пласке, як весло, ніс — ламаний-переламаний, бороду — чорну, помережану сивими пасмами, шию — коротку, майже відсутню. Один з найсильніших людей, яких я будь-коли зустрічав, він був дуже неговіркий.
Він займався купецтвом, тож корабель його так і називався — «Купець».
Це було міцне судно, гарно збудоване і чудово оснащене, з лавами для шістнадцятьох веслярів. Щоправда, коли я потрапив до Сверрі, він мав усього одинадцять гребців, тому дуже зрадів, що я зрівняв їхню кількість. Гребли тільки невільники. П’ятеро моряків з його команди весел не торкались, а допомагали Сверрі стернувати, наглядати за нашою роботою, стерегли нас, щоб ми не повтікали, і викидали тіла за борт, коли хтось помирав. Двоє з них, як і сам Сверрі, були нормани, ще двоє — дани, а п’ятий — фриз на ім’я Гакка, і саме він надів мені на ноги кайдани. Тоді з мене зняли весь одяг, залишили в самій сорочці й видали вошиві штани. Заклепавши кайдани на моїх ногах, Гакка розірвав мені сорочку на правому плечі й коротким ножем вирізав на ньому літеру S. Кров потекла мені на руку, змішуючись із краплями дощу, який нагнало з заходу.
— Взагалі-то я мав би тебе таврувати вогнем, — сказав Гакка, — але на кораблі вогонь розводити не можна.
Відтак він нагріб жменю грязюки і втер її у свіжу рану. Незабаром вона нарвала, загноїлась і в мене почався жар, зате коли зажила, на руці залишився знак Сверрі. Він є в мене й сьогодні.
Тавро моє могло й не встигнути загоїтись, бо вже в першу ніч ми всі мало не загинули. Зненацька налетів вітрюган, перетворивши річку на буремний котлище стрімких хвиль, і «Купець» засмикався вусібіч на якорі. Вітер посилився, вперіщив навскісний дощ, корабель хитало і трусило. Почався приплив, і вода з вітром намагалися викинути нас на берег, а якір наш, котрий був усього лиш кам’яним кільцем, яке тримало судно власною вагою, поповз по дну.
— Весла! — проревів Сверрі, і я подумав, що він хоче, аби ми гребли проти тиску води, та він перерубав канат, що тримав якір, і «Купця» кинуло на хвилі. — Гребіть, падлюки! — прикрикнув він. — Гребіть!
— Гребіть! — вторував йому Гакка, періщачи нас батогом. — Гребіть!
— Хочете жити? — перекрикуючи рев вітру, гукав Сверрі. — Гребіть!
Він вивів нас у море. Якби ми залишилися в річці, нас би винесло на берег, але так ми бодай були б у безпеці, адже почався відплив, а вже наступний приплив відніс би нас назад на воду. Проте Сверрі мав повний трюм товару і боявся, що на суходолі нападуть відлюдники, які жили в куренях довкола Джуруума, тому вирішив, що краще ризикнути життям у відкритому морі, ніж загинути на березі, тому й вивів нас у сіру круговерть вітру, темряви та води. Він планував у гирлі річки звернути на північ і сховатись від негоди біля берега. Це була непогана ідея, адже ми могли б знайти сховок від негоди, проте Сверрі не врахував сили відпливу, тому, хоч скільки ми гребли і хоч як сильно шмагали нас батогами, довести судно до берега не вдавалося. Замість того нас винесло в море, і майже одразу довелося покинути весла, позатикати отвори в бортах і почати вичерпувати воду. Усю ніч ми виплескували воду з днища за борт, і я досі пригадую ту втому, що зводить кості, й страх перед неозорим морем, яке зі страшним ревищем кидало нас із боку в бік. Подеколи на хвилю нас кидало бортом, і я думав, що зараз ми перекинемося. Досі пам’ятаю, як чіплялися ми за лавки, як торохтіли весла під ними, а вода заливала по пояс, але якимось робом «Купець» продовжував стояти, а ми — черпати воду за борт. Чому наше судно не потонуло — досі не знаю.
Світанок застав корабель наполовину затопленим посеред усе ще сердитого, але вже не буремного моря. Землі на обрії видно не було. Натерті кайданами за ніч, мої щиколотки були скривавлені, але я продовжував черпати. Крім мене, більше ніхто не ворушився.
Решта рабів, чиїх імен я ще не знав, спали на лавах, моряки лежали під стерновою платформою, на якій за стерном стояв сам Сверрі. Відчуваючи спиною погляд його чорних очей, я продовжував набирати повні відра води й виплескувати їх за борт. Хотілося зупинитися. Я був скривавлений, побитий і знеможений, але не бажав проявляти слабкість, черпав відро за відром, хоч руки мої й нили від болю, в шлунку крутило, а очі пекло від солі. Я заледве тримався, але не зупинявся. У воді на днищі плавала блювота, але не моя.