Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 26)

— То віддайте його мені, бо я ваш друг. Чи ви сумніваєтеся в мені?

— Ні, Утреде, — запевнив він, торкаючи мене за руку. — У тобі я не сумніваюся. — Весь цей час Іварр не зводив із нас своїх зміїних очей. — Я не давав йому обіцянок, — продовжив Ґутред, але промовив це дуже тривожно. Відтак вичавив із себе посмішку: — Ти здатний захопити Дангольм?

— Гадаю, мілорде, ми можемо виманити К’яртана звідти.

— Як?

— Сьогодні ввечері я застосую свої чари, — пояснив я, — а завтра ви з ним поговоріть. Скажіть, що знищите його, якщо він залишиться, але спочатку спалите його садиби й сараї невільників у Джуруумі. Застережіть, що доведете його до злиднів. Хай К’яртан знає, що, як залишиться тут, на нього не чекатиме нічого іншого, крім смерті, вогню і голоду. А тоді запропонуйте йому вихід і скажіть пливти за море.

Це було не те, чого я хотів, адже прагнув загибелі К’яртана Жорстокого від Подиху Змія, однак тоді важливіше було виманити його з Дангольма.

— То застосуй свої чари, — сказав Ґутред.

— Але, мілорде, якщо в нас усе вийде, пообіцяйте не віддавати фортецю Іваррові.

Трохи повагавшись, він простяг мені руку.

— Якщо все спрацює, друже мій, — промовив він, — обіцяю, що Дангольм дістанеться тобі.

— Дякую, мілорде, — мовив я, і Ґутред обдарував мене своєю заразною усмішкою.

К’яртанових вартових спантеличило наше відбуття надвечір. Щоправда, далеко ми не поїхали, а облаштували табір на схилі північніше від фортеці й розвели багаття, аби К’яртан знав, що ми поблизу. А тоді, як запала темрява, прихопивши Сітріка, я поїхав назад до Дангольма. Я збирався застосувати свої чари, щоб налякати К’яртана, і для цього мені було потрібно перетворитись на скедуґенґана, бродячу тінь. Скедуґенґан блукає світом уночі, коли чесні люди бояться покидати свої будинки. Ніч — це час химер, коли землею бродять перевертні, примари, дикуни, ельфи й дикі звірі.

Втім, я серед ночі почувався чудово. З самого дитинства вправлявся никати в тінях, допоки не перетворився на одну з істот, що наганяють страх на людей, і тієї ночі я повів Сітріка до високої брами. Хлопчина вів наших коней, котрі, як і він сам, були налякані. Нагнало хмар, які затулили місяць, і щоб не губити в темряві стежину, я йшов, Подихом Змія намацуючи перед собою кущі та каменюки. Просувалися ми повільно, Сітрік тримався за мій плащ, щоб не загубитися. Коли ми піднялися вище, іти стало трохи легше, оскільки у фортеці палили багаття, і їхній відблиск понад муром правив нам за маяк. Нам відкрилися темні обриси вартових на брамі, проте нас вони не бачили, і ми вільно пройшли до западини, з якої вгору до воріт простягався останній довгий відрізок. Весь схил від западини аж до брами розчистили від дерев, щоб ніхто не міг пройти непоміченим і завдати неочікуваного удару.

— Лишайся тут, — наказав я Сітріку.

Він був потрібен мені, щоб стерегти коней і нести мої щит, меч і мішок з головами. Забравши в нього все, що було мені треба, я наказав йому сховатися в кущах і чекати.

Я виклав голови на дорозі, найближчу — менш ніж за п’ятдесят кроків від брами, останню — біля дерев, що росли на краю балки. Дістаючи голови з мішка, я відчував, як під руками порпаються хробаки. Голови розмістив так, щоб мертвими очима вони дивились на фортецю; робив це навпомацки, тому, коли закінчив, руки були слизькі. Ніхто мене не чув і не бачив, бо перебував я під покровом темряви, по схилу гасав вітрюган, а знизу голосно плюскотіла по камінню річка. Закінчивши, я розшукав Сітріка, котрий чекав на мене, трусячись від страху, і він дав мені чорний шарф, яким я замотав собі обличчя, натягнув зверху шолом і взяв у руку щит. Відтак став чекати.

У хмарному небі світанок займається дуже повільно. Спершу східний край лише злегка береться сірим, і на якийсь час у світі западає ні світло, ні темрява — суцільна сірість сповнює все навкруги, і до своїх домівок поспіхом лопотять кажани. Блідне обрій, чорняться дерева, а тоді перші промені сонця додають небу барв. Починають щебетати птахи. Не так багато, як навесні й раннім літом, але я почув, як новий день вітають волові очка, вівчарики й дрозди, а нижче від мене заторохкотів по стовбуру дятел. Чорні дерева позеленіли, і неподалік я побачив яскраво-червоні ягоди горобини. Якраз тоді вартові й помітили голови. До мене долинули їхні крики, на мур збіглися люди, а я чекав. Над брамою підняли стяг, там зібралося ще більше народу, аж нарешті ворота відчинились і з них вийшло двоє чоловіків. У ту ж мить браму зачинили за ними, і я почув гуркіт важкого засува, який опустили на місце. Розвідники завагались. Я сидів у заростях із Подихом Змія в руці, нащічні пластини шолома були відкриті, щоб чорна матерія заповнювала його весь. Поверх кольчуги, яку Гільда до блиску начистила піском, на мені була чорна мантія, на ногах — високі чорні чоботи. Я знову перекинувся на воїна з потойбіччя і вичікувально стежив за двома вартовими, котрі невпевнено прямували до ряду скривавлених голів на стежці. Дійшовши до першої, один обернувся до фортеці, гукнув, що вона належить одному з Текілевих вояків, і спитав, що робити.

Відповів йому К’яртан. Хоч я й не бачив його обличчя, та був переконаний, що то він, бо голос прозвучав як звірячий рик.

— Поскидайте їх! — гукнув він, і вартові послухались, рушивши вперед і по одній буцаючи голови з дороги у високу траву, де лежали колоди.

Вони наближались до мене, доки не залишилась одна з семи голів. Тільки вони підійшли до неї, як я виступив із кущів. Їм явився темний воїн, високий, у блискучих латах, з мечем і щитом у руках. За якихось десять кроків від них, мовчки, нерухомо перед ними стояв воїн із потойбіччя. Вони перелякано вирячились на мене, один тихенько зойкнув, що нагадувало скоріше нявкіт кошеняти, а тоді, не зронивши й слова, обидва кинулися навтьоки.

Я стояв у блідому світанку. На мене дивилися К’яртан і його люди, і в досвітньому світлі я мав вигляд безликого посланця смерті в латах і блискучому шоломі. Перш ніж вони додумалися спустити псів, щоб перевірити, чи я проява, чи звичайна людина з плоті й крові, я пірнув у тіні до Сітріка.

Я виконав свою частину — нажахав К’яртана. Тепер Ґутред мав змусити його здатися, після чого, як я очікував, фортеця на скелі відійде мені, а з нею — Ґізела. На це я сподівався, бо вважав Ґутреда своїм другом, а власне майбутнє бачив таким же безхмарним, як його. У моїх мріях я вже здійснив помсту, мої вояки здійснювали набіги на Беббанбурґ, ослаблюючи мого дядька, а Раґнар повернувся в Нортумбрію і бився пліч-о-пліч зі мною. Одне слово, я забув про богів і вигадував собі власну долю, в той час як під деревом життя з моїх дурних мрій сміялися три прялі.

Вранці до Дангольма прибули три десятки вершників. Попереду їхав Клапа з зеленою гілкою на знак того, що ми прийшли з миром. Усі ми були в кольчугах, хоч я й віддав свій шолом Сітрікові. Спершу думав явитися в подобі воїна з потойбіччя, однак він уже виконав свою роботу, тому я хотів побачити, наскільки добре йому це вдалося.

Ми виїхали до того місця, де я явився вартовим, і стали чекати. Клапа енергійно розмахував гілкою, Ґутред нервово поглядав на браму.

— За скільки часу ми дістанемося до Джуруума завтра? — спитав він.

— До Джуруума? — перепитав я.

— Я думав, ми вирушимо туди завтра — палити невільницькі хліви. Можемо взяти соколів і пополювати.

— Якщо висунемося на світанні, прибудемо туди до полудня, — прогарчав Іварр.

Я поверну голову на захід, де на небі збиралися зловісні темні хмари.

— Насуває негода, — сказав я.

Прибивши ґедзя на шиї свого скакуна, Іварр понуро зиркнув на браму:

— Той мерзотник не бажає говорити з нами.

— Я хочу їхати завтра, — м’яко промовив Ґутред.

— Там нічого нема, — заперечив я.

— Там живуть К’яртанові раби, — відповів він. — Ти сам казав, що їхні домівки треба спалити. Крім того, я хотів би побачити старий монастир. Я чув, він прекрасний.

— Тоді з’їздіть туди, коли розпогодиться, — запропонував я.

На це Ґутред не сказав нічого, бо у відповідь на знак від Клапи на брамі раптово засурмили в ріг. Ми замовкли, ворота відчинились, і назустріч нам виїхало кількадесят вершників.

Попереду на високому плямистому коні їхав К’яртан. Він був кремезний, широколиций, мав здоровенну бороду і малі підозріливі очиці, а велику бойову сокиру тримав у руці так невимушено, ніби вона не важча за пір’їнку. На голові в нього був шолом, до якого кріпилися два воронових крила, а з широких плечей звисав брудний плащ. Зупинившись за кілька кроків, він кинув на нас мовчазний погляд, і я спробував розгледіти страх в його очах. Однак він дивився на нас виклично, хоча, коли нарешті порушив мовчанку, голос злегка тремтів.

— Ярле Іварре, — промовив він, — мені прикро, що тобі не вдалося вбити Аеда.

— Зате я вцілів, — сухо відказав Іварр.

— І я цьому несказанно радий, — сказав К’яртан і перевів на мене прискіпливий погляд.

Я стояв осторонь, на узвишші біля стежки, де дорога переходила в лісистий пагорок, який потім різко спадав у балку. Напевне, К’яртан упізнав мене, Раґнарового пасинка, через якого його син втратив око, але вирішив не виказувати цього, повернувшись назад до Іварра.

— Для перемоги над Аедом тобі забракло чаклуна, — провадив він.