Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 22)

На тому й пішов.

А в нас знову було військо, бо народ зібрав збіжжя. Настав час походу на північ.

 

На північ Ґутред ішов з трьох причин. Першою був Іварр, котрого необхідно було розбити, другою — К’яртан, що своєю присутністю ятрив Нортумбрію, а третьою — Ельфрік, котрий мусив визнати владу Ґутреда. Найнебезпечнішим ворогом був Іварр, який з легкістю міг знищити нас, якби повернув свою армію на південь. К’яртан становив меншу загрозу, проте його слід було знищити, бо допоки жив він — бачити мир Нортумбрії не судилося. Ельфрік же був найслабшим з них трьох.

— Твій дядько — король Беббанбурґа, — сказав мені Ґутред дорогою на північ.

— Так він тепер себе величає? — сердито спитав я.

— Ні, ні! Він занадто розумний, щоб чинити таку дурницю. Але по суті так. А К’яртанова земля — вона як кордон, і через неї влада еофервікського престолу не поширюється за Дангольм.

— Мої пращури були королями Беббанбурґа, — сказав я.

— Справді? — здивувався Ґутред. — Ви були королями Нортумбрії?

— Берніції, — відказав я. Такої назви Ґутред не знав. — Це була вся північна Нортумбрія, а землі довкола Еофервіка утворювали королівство Дейра.

— То ти претендуєш на тутешній престол? — спитав він, і, на мій подив, у голосі прозвучала підозра. Я мовчки зиркнув на нього, й він зашарівся. — Але ж так і є? — додав він безтуботніше, наче йому байдуже.

Я засміявся:

— Мілорде королю, якщо повернете мені Беббанбурґ, я вклоню перед вами коліна і присягнуся вірно служити вам і вашим нащадкам.

— Нащадкам! — збадьорився він. — Ти бачив Осбургу?

— Бачив, — відказав я.

Осбургою звали Еґбертову небогу. Вона була саксонкою й мешкала в палаці, коли ми взяли Еофервік. Мала чотирнадцять років, чорні коси і гарненьке пухке личко.

— Якщо я одружуся з нею, чи стане Гільда її товаришкою та супровідницею?

— Спитайте в неї самої, — відповів я, киваючи на Гільду, яка йшла з нами. Я думав, вона повернеться у Вессекс із отцем Віллібальдом, але вона сказала, що поки не готова бачитися з Альфредом, і за це я не міг судити її, тому й не тиснув. — Гадаю, для неї буде честю стати товаришкою вашої дружини.

Першої ночі ми стали табором при Онріпумі й тамтешній монастир дав притулок Ґутредові, Едредові та всім духівникам, що супроводжували нас. Наше військо налічувало вже майже шість сотень чоловік, майже половина з яких їхали верхи, і заграва від наших вогнищ освітила поля довкола монастиря. Як командир королівської варти, я стояв найближче до будівель, а мої хлопці, яких нині налічувалось чотири десятки й більшість котрих мали кольчуги, здобуті в Еофервіку, ночували під монастирською брамою.

Першу половину ночі я стояв на чатах із Клапою та двома саксами. Був зі мною й Сітрік, і хоч я й кликав його своїм слугою, він поступово вчився орудувати мечем і щитом, і я бачив, що за рік-другий із нього вийде майстерний воїн.

— Ти надійно сховав голови? — спитав я в нього.

— Сморід аж тут чутно! — поскаржився Клапа.

— Від тебе смердить не краще, Клапо, — відрізав я.

— Вони в безпеці, володарю, — промовив Сітрік.

— Мені було потрібно вісім голів, — сказав я, проводячи пальцем по Сітріковій шиї. — Ох і тонка ж у тебе шия, Сітріку.

— Зате міцна, володарю, — відповів він.

Саме в ту мить прочинилася монастирська брама, і звідти, закутана у все чорне, вислизнула Ґізела.

— Міледі, ви б мали спати, — звернувся я до неї.

— Не спиться, хочу прогулятися.

Вона виклично зиркнула на мене. Її уста були злегка розтулені, й відблиск вогнища мерехтів на зубках і у великих очах.

— Куди б ви хотіли сходити? — спитав я.

Не зводячи з мене погляду, вона знизала плечима, а я подумав про Гільду, яка ночує в монастирі.

— Клапо, ти лишаєшся за головного, — наказав я здоровилу. — Якщо раптом об’явиться Іварр, убий мерзотника.

— Слухаюся, пане.

Почувши за спиною гиготіння вартових, я гаркнув на них і повів Ґізелу до дерев на схід від монастиря, бо там було найтемніше. Вона взяла мене за руку. Дорогою мовчала, задоволена вже самим моїм товариством.

— Ви не боїтеся темряви? — спитав я в неї.

— Тільки не з вами.

— У дитинстві я любив уявляти себе скедуґенґаном.

— Що таке «скедуґенґан»? — запитала вона, бо слово це було саксонське, а отже, незнайоме їй.

— Нічний вирискувач, — пояснив я. — Істота, що живе в тінях.

Понад нами пугукнула сова, і дівчина несамохіть стиснула мою руку.

Ми зупинилися під шурхітливим віттям буків, між листям яких пробивалося трохи світла від вогнищ. Я підняв її обличчя до себе й зазирнув у вічі. Вона була висока, та все ж на голову нижча за мене. Вона була не проти того, щоб я її розглядав, а коли я провів пальцем їй по носу, заплющила очі.

— Я… — промовив я і затнувся.

— Так, — відказала вона, наче знала, що я збирався сказати.

З зусиллям я відвернувся від неї.

— Я не можу зробити Гільду нещасною.

— Вона казала мені, що збирається повернутись із отцем Віллібальдом у Вессекс, — сказала Ґізела, — але хоче подивитися, чи захопите ви Дангольм. Каже, що молиться, аби так сталося, бо якщо вам це вдасться, то буде їй знак від її бога.

— Вона дійсно казала таке?

— І ще — що це означатиме, що їй час повертатися в монастир. Вона розповідала мені вчора.

Цьому я міг повірити. Погладив Ґізелине обличчя.

— Значить, мусимо дочекатися взяття Дангольма, — сказав я, хоч і зовсім не хотів говорити цього.

— Брат хоче віддати мене як мировий дарунок, — гірко промовила вона.

Це була давня традиція — віддавали жінку заміж за когось із ворожого роду для примирення. Певно, Ґутред планував подарувати Ґізелу синові Іварра або когось із шотландських правителів.

— Але ж я не буду нічиїм дарунком, — впевненно продовжила Ґізела. — Я кидала руни і знаю, яка доля чекає на мене.

— І яка ж вона?

— В мене буде двоє синів і донька.

— Це добре, — сказав я.

— Це будуть твої сини, — палко промовила вона, — і твоя донька.

На мить мені відібрало мову. Зненацька ніч навколо освітилася.

— Це сказали вам руни? — врешті вичавив я з себе.

— Вони ще ніколи не помилялися, — спокійно мовила вона. — Коли Ґутреда взяли в полон, вони розповіли мені, що він повернеться в супроводі мого чоловіка. І з ним приїхав ти.

— Але ж він хоче віддати вас у дарунок, — сказав я.

— Значить, мусиш викрасти мене, як робили колись, — відповіла вона.

У давнину в данів було заведено викрадати наречену: напасти на її дім, вирвати з рук родини, одружитися. Так інколи роблять і сьогодні, проте в наші набагато м’якші дні набіг стається вже після офіційних переговорів, а наречена має час зібрати речі до приїзду вершників.

— Тоді я тебе викраду, — пообіцяв я їй і, хоча знав, що створюю зайві неприємності, на які не заслужила Гільда, й що Ґутред почуватиметься зрадженим, притягнув Ґізелу до себе і поцілував.