Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 19)

— На коліна, малий, — наказав я.

Він кинув на мене непокірний погляд.

— Я загину гідно, — відказав він зашерхлим від страху голосом.

— На коліна! — гаркнув я, і мій тон налякав його, бо хлопець звалився на коліна й терпляче дивився, як я йду до нього.

Коли я перевернув Подих Змія в руці, він зіщулився, очікуючи удару важким набалдашником, проте ошелешено витріщився на мене, побачивши, що я простягаю йому руків’я свого меча.

— Візьми його і присягни мені, — сказав я.

Не зводячи з мене погляду, він покинув щит і меч, вклав руків’я Подиху Змія в долоні, а я накрив їх своїми руками.

— Присягни мені, — повторив я наказ.

— Присягаю на вірність вам, пане, — промовив він, не зводячи з мене очей, — і обіцяю служити вам до смерті.

— І після неї, — додав я.

— І після неї, пане. Присягаюся.

Янберт та Іда тут же здійняли лемент. Обидва монахи забігли за прути, волаючи, що хлопець мусить померти, бо така воля Господня. Сітрік здригнувся, коли я висмикнув меч у нього з рук і крутнувся до них. Вкрите свіжою кров’ю й щербинами лезо метнулося до ченців, застигло перед самою горлянкою Янберта, і в ту мить мене охопила бойова лють — жага крові, радість убивства, і я з останніх сил стримався, щоб не дати Подиху Змія забрати ще одне життя. А він цього прагнув: я відчував це з того, як меч тремтить у руці.

— Сітрік — мій слуга, — сказав я ченцю, — і хто його зачепить, той стане моїм ворогом. І я вб’ю тебе, монаше, якщо посмієш зробити щось йому, і то без зайвих роздумів!

Останні слова я прокричав, і він відступив. У мені аж клекотіла розжарена до червоного лють, що жадала його душі.

— Чи хтось із присутніх тут, — проревів я, прибравши меча від горлянки Янберта і проводячи ним по натовпу, — заперечує проти того, щоб Сітрік служив мені? Є тут не згодні?

Усі промовчали. Кайр-Ліґуалідом носився вітер, і, відчуваючи в ньому подих смерті, ніхто не насмілювався говорити, проте їхня мовчанка не вгамовувала моєї люті.

— То є тут хтось, хто не погоджується з цим? — прокричав я, прагнучи знайти когось, хто прийняв би мій виклик. — Бо ви можете вбити його просто зараз, поки він стоїть на колінах. Але спершу доведеться здолати мене!

Янберт незрушно дивився на мене. Він мав вузьке смагляве обличчя й хитрі очі. Рот викривлений, либонь, унаслідок якоїсь пригоди в дитинстві, й це надавало йому насмішкуватого виразу. Мені захотілося вирвати його гнилу душу з кощавого тіла. Він також хотів мою душу, та поворухнутися не смів. Ніхто не рушав з місця. На майданчик вийшов Ґутред і взяв Сітріка за руки.

— Вітаю, — сказав він хлопцеві.

Отець Віллібальд, котрий тут же прибіг на мій крик, також зайшов за прути.

— Сховайте меч, пане, — промовив він м’яко.

Наблизитися до мене священник боявся, проте йому стало мужності стати переді мною й акуратно відвести вістря Подиху Змія.

— Сховайте меч, — повторив він.

— Хлопець житиме! — процідив я йому.

— Так, лорде, — м’яко відказав Віллібальд, — нехай живе.

Ґізела дивилася на мене тим самим яскравим поглядом, що й тоді, коли я повернув її брата з неволі. А на неї дивилася Гільда.

А мені досі бракувало однієї голови.

 

Ми висунулися на світанку — військо, готове до війни.

В авангарді йшли Ульфові вояки, за ними — зграя духівництва з дорогоцінними скринями абата Едреда, а позаду на білій кобилі їхав Ґутред. Ґізела йшла біля брата, я — за нею. Гільда вела Вітнера, а коли стомилася, я вмовив її сісти в сідло.

Виглядала вона вже як справжня черниця. Довге золоте волосся заплела, коси закрутила довкруг голови, а зверху натягла сірий каптур.

Плащ її був того ж блідо-сірого кольору, а на шиї висів простий дерев’яний хрест, який вона крутила в руках усю дорогу.

— Вони тебе повчали, так? — спитав я в неї.

— Хто?

— Попи, отець Віллібальд, — відказав я. — Вони всі хочуть, щоб ти повернулася в монастир.

— Мене напучав Госопдь, — відповіла вона.

Я подивився на неї, й вона заспокійливо всміхнулася, показуючи, що не обтяжуватиме мене своїми клопотами.

— Я молилася святому Кутберту, — додала вона.

— І він відповів?

— Я просто молилася, — спокійно промовила вона, крутячи хреста в руці. — А це вже початок.

— Тобі недобре на волі? — кинув я грубо.

Гільда засміялася.

— Я жінка, — сказала вона. — Як можу я бути вільною?

Я не відповів, і вона знов усміхнулася.

— Я мов та омела: мені треба гілка, щоб рости на ній. А без гілки я ніщо.

Говорила вона невимушено, мовби розповідала очевидні речі. І це була правда. Вона походила з хорошої родини, і якби не пішла в монастир, то, як малу Етельфледу, її б видали заміж. Така вже жіноча доля. Згодом я познайомився з жінкою, котра кинула виклик звичаю, але Гільда нагадувала мені вола, що у святковий день тужить за своїм ярмом.

— Але тепер ти вільна, — сказав я.

— Ні, — відповіла вона. — Я залежна від тебе. — Подивилась на Ґізелу, котра реготала з чогось, що говорив їй брат. — І ти, Утреде, робиш дуже добре, що не ганьбиш мене. — Вона мала на увазі, що я не принизив її, покинувши заради Ґізели, і це була правда, але не більше. Побачивши мій вираз, вона засміялася. — Багато в чому ти хороший християнин.

— Я?

— Бо завжди прагнеш добра, еге ж? — Знову розсміялася на мій спантеличений погляд. — Хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Якщо зможу, — обачно сказав я.

— Пообіцяй, що не крастимеш голову святого Освальда, щоб нарешті мати вісім голів.

Я засміявся, радий, що обіцянка не стосується Ґізели.

— Я про це думав, — зізнався я.

— Знаю, — мовила вона. — Але такий фокус не спрацював би. Вона занадто стара. Та й це б засмутило Едреда.

— А хіба це погано?

Це питання вона пустила повз вуха, сказавши натомість:

— Вистачить і семи голів.

— Але вісім — краще.

— Утред Жадібний, — пожартувала вона.

Сім голів лежало в мішку. Сітрік почепив торбу на віслюка, якого вів за мотузок. На сморід налетіли мухи, тому хлопець ішов сам.

У нас була дивна армія. Не рахуючи попів, наша чисельність складала триста вісімнадцять душ, а супроводжувало нас майже стільки ж жінок із дітьми й звична для будь-якого війська зграя собак. Попів із ченцями було шість чи сім десятків, і я б радо проміняв їх на коней і вояків, бо сумнівався, що з трьохсот вісімнадцяти наших чоловіків набереться бодай сотня підхожих для стіни щитів. У дійсності ми були не військом, а набродом.

Ідучи, ченці співали — припускаю, латиною, позаяк слів їхніх я не розумів. Труну святого Кутберта вони загорнули в зелену тканину, вишиту хрестами, на яку дорогою сернув ворон. Спершу я сприйняв це за лихий знак, а тоді, вирішивши, що це птах Одіна так показує свою зневагу до мертвого християнина, поплескав доброму жартові бога, отримавши за це несхвальні погляди братів Іди і Янберта.

— Що ми робитимемо, коли, прийшовши до Еофервіка, побачимо, що Іварр повернувся? — спитала Гільда.

— Звісно, втечемо.