Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 17)
Текіль похитав головою:
— Залишають тільки дівчат, решту відправляють у Джуруум. Там у нас два загони.
Розумно. Я бував у Джуруумі, де колись стояв монастир, який знищив Раґнар Старший. Це було невелике містечко на березі річки Тін, біля самого моря, що робило його дуже зручним місцем для переправи рабів. На джуруумському мисі стояв старий римський форт, захищений далеко не так добре, як Дангольм, хоча це й не важило особливо, адже в разі загрози джуруумський гарнізон мав удосталь часу відійти до більшої фортеці й разом зі своїми невільниками знайти прихисток там.
— А Дангольм узяти неможливо, — додав Текіль.
— Неможливо? — недовірливо перепитав я.
— Я хочу пити, — сказав він.
— Райпере! — покликав я. — Я знаю, що ти там! Принеси елю!
Я дав Текілеві глек елю, трохи хліба і холодної козлятини, й він заходився їсти, розповідаючи мені про Дангольм і запевняючи, що фортеця неприступна.
— Велика армія здатна взяти його, — припустив я.
На це він тільки пхикнув:
— Підійти до нього можна лише з півночі. Підйом крутий і вузький, тому навіть з найбільшим у світі військом підвести до фортеці можна лише дрібку вояків.
— Хтось уже намагався його взяти?
— Іварр якось приходив, постояв під мурами чотири дні, а тоді подався геть. А до того навідувався син ярла Раґнара, але простояв ще менше. Думаю, можна спробувати виморити їх голодом, але на це знадобиться рік. А в кого стане провізії тримати облогу цілий рік? — Він похитав головою. — Дангольм, він як Беббанбурґ — неприступний.
Та доля вела мене до обох місць. Я посидів, міркуючи, якийсь час, доки Текіль не смикнув свої окови, мовби перевіряючи, чи не вийде розірвати їх. Не вийшло.
— То розкажи, як уб’єш мене, — озвався він.
— У мене лишилося ще одне питання.
Він знизав плечима:
— Питай.
— Тира Раґнарсдоттір.
Це його здивувало, і він замовк на якийсь час, доки не добрав, що я, звісна річ, знаю Тиру з дитинства.
— Мила Тира, — промовив він смішкувато.
— Вона жива?
— Повинна була стати Свеновою дружиною, — сказав Текіль.
— І що сталося?
Він засміявся:
— Її силою затягли в його ложе — то сам як думаєш? Більше він її не чіпає: боїться. Тому вона сидить у темниці, а К’яртан слухає її сни.
— Сни?
— Через неї промовляють боги. Так каже К’яртан.
— А ти як вважаєш?
— Я вважаю, що та курва несповна розуму.
Я кинув на нього погляд через вогонь.
— Але вона жива?
— Якщо це можна назвати життям, — сухо відказав він.
— Тобто божевільна?
— Вона ріже себе, — сказав Текіль, проводячи ребром долоні по руці. — Виє, ріже власну плоть і шле прокльони. К’яртан її остерігається.
— А Свен?
Текіль скривився:
— Вона наганяє на нього жах. Він прагне її смерті.
— То чому вона досі жива?
— Бо пси її не чіпають, — відповів Текіль, — а К’яртан вважає, що вона має дар ясновидіння. Вона вже казала йому, що по нього прийде воїн із потойбіччя, тому він їй вірить.
— Воїн із потойбіччя забере К’яртана, — озвався я. — А завтра він уб’є тебе.
Він змирився з власною долею.
— Прути ліщини?
— Так.
— І мені дадуть меч?
— Якщо бажаєш — хоч у кожну руку, — відповів я, — бо воїн із потойбіччя однаково тебе вб’є.
Він кивнув, заплющив очі й знову сперся на стіну.
— Сітрік — син К’яртана, — сказав він мені.
Сітріком звали хлопця, якого ми захопили разом з Текілем.
— Брат Свена? — спитав я.
— Наполовину. Сітрікова мати була саксонською бранкою. К’яртан кинув її собакам, коли подумав, що вона намагалася його отруїти. Може, так і було, а може, в нього просто розболівся живіт. Коротше, він кинув її на розтерзання псам, а Сітріка пощадив, бо він мій слуга і я заступився за нього. Хороший малий. Ти вчиниш правильно, помилувавши його.
— Але мені треба вісім голів, — нагадав я.
— Так, твоя правда, — промовив він.
Доля невблаганна.
Чотирьох бранців абат Едред хотів повісити. Або втопити. Або задушити. Словом, не просто вбити їх, а збезчестити і піддати забуттю.
— Вони здійснили напад на нашого короля! — пристрасно проголосив він. — І за це заслужили на страшне покарання!
Кілька разів з превеликим запалом повторив він ці слова, на що я тільки знизав плечима і сказав, що обіцяв Текілеві достойну смерть, яка забезпечить йому Вальгаллу замість Ніфльгейму.
Подивившись на мій амулет, Едред тільки прошипів, що в Галіверфолькланді не може бути пощади тим, хто зазіхне на життя обраного Кутбертом короля.
Наша суперечка точилася на схилі біля церкви, а четверо полонених сиділи в кайданах на землі під охороною Ґутредової варти. В очікуванні рішення короля зійшлися городяни. Едред звернувся до Ґутреда, стверджуючи, що прояв слабкості підірве його владу. З абатом погодилися церковники, в чому не було нічого дивного. Найпалкішими його прихильниками виявилися двоє новоприбулих ченців, що через гори прийшли до нас зі східної Нортумбрії, — Янберт та Іда. Обом було ледь за двадцять, і вони мали глибоку пошану до Едреда. За гори монахи ходили з якимось дорученням від абата, а тепер повернулися в Кайр-Ліґуалід і ревно виступали за принизливу й болючу смерть полоненим.
— Спалити їх! — вигукнув Янберт. — Скількох святих мучеників спалили живцем погани? Треба підсмажити їх на пекельному вогнищі!
— Повісити! — наполягав абат Едред.
На відміну від нього, я відчув, що кумбралендських данів, котрі підтримали Ґутреда, ображають попівські слова, тому відвів короля вбік.
— Гадаєте, без данів ви втримаєтесь на престолі? — спитав я в нього.
— Звичайно, ні.