Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 11)

— Присягаєшся? — спитав я в нього.

— Власним життям, — безтурботно кинув він.

— Зараз буде дано клятву! — оголосив Едред, закликаючи до тиші, бо народ у церкві загудів.

Він не зводив сердитого погляду з присутніх, доки ті не затихли, і тільки тоді відчинив дві менші скрині. В одній лежала книга, інкрустована коштовними каменями.

— Це великий молитовник Ліндісфарени, — поважно прорік абат і підняв книгу над головою, щоб світло від свічок освітило камені.

Монахи заходилися хреститись, а Едред передав молитовник священнику, що прийняв його тремтячими руками. Відтак абат схилився над другою скринею, перехрестився і підняв ляду. Всередині лежала відрубана голова з заплющеними очима. Не стримавшись, Ґутред гидливо скривився і схопив мене за лікоть, остерігаючись чарів.

— Це голова найсвятішого Освальда, — промовив Едред. — Колись він був королем Нортумбрії, а нині — улюблений святий всемогутнього Господа, — його голос аж тремтів.

Бридуючи відрубаною головою, Ґутред відступив на крок, а я скинув його руку й підійшов ближче роздивитися Освальда. Він дійсно був володарем Беббанбурґа і королем Нортумбрії — щоправда, за двісті років до того. Поліг у битві з мерсійцями, котрі порубали його на шматки, тож мені стало цікаво, як попи врятували голову. Вона, з запалими щоками та потемнілою шкірою, виглядала неушкодженою. Волосся було довге й заплутане, шия замотана пожовклою тканиною. Замість корони її увінчував позолочений бронзовий браслет.

— Святий Освальде, милосердний, — хрестячись, промовив Едред, — заступися за нас молитвою своєю і настав на шлях істинний.

З-під висохлих губ короля іклами стирчали три жовті зуби. Ченці, що стояли найближче до скрині, пристрасно били мовчазні поклони.

— Святий Освальд — воїн Господній, і з ним на нашому боці ніхто нас не здолає, — проголосив Едред.

Відійшовши від голови покійного короля, абат рушив до останньої, найбільшої скрині. В церкві зависла мертва тиша. Християни, ясна річ, розуміли, що, дістаючи на світ мощі, Едред закликає сили небесні стати свідками присяги, а язичники-дани хоч і не розуміли до кінця, що відбувається, стояли вражені чарами, котрі розгорталися перед ними в цій великій будівлі.

Вони відчували, що зараз має статися щось ще більше й чарівніше, позаяк монахи розпласталися на долівці, а Едред заходився мовчки молитися біля останньої скрині. Молився він довго, склавши руки, ворушачи самими губами й піднявши очі до крокв, серед яких сновигали горобці. Скінчивши, абат відімкнув два важкі бронзові замки на останній скрині й підняв велику ляду.

Усередині лежав мертвяк, загорнутий у ряднину, крізь яку, однак, чітко проступали обриси тіла. Ґутред знову схопився за мою руку, немов я був здатний захистити його від Едредових чарів. Тим часом старий абат обережно розгорнув ряднину, відкривши покійного єпископа в білому вбранні. Обличчя того було закрите білою хустиною, обшитою золотими нитками. На шиї в мерця був вишитий скапулярій, біля голови лежала пом’ята митра. На грудях, напівсхований за руками, складеними як у молитві, був золотий хрест, оздоблений гранатами. На одному з висхлих пальців виблискував рубіновий перстень. Деякі з ченців заохали, наче не в змозі витримати святу могуть, що линула від трупа, і навіть Едред принишк. Приклавшись чолом до краю гроба, він випрямився і поглянув на мене.

— Ти знаєш, хто це? — спитав він.

— Ні.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — промовив він і зняв обшиту золотом хустину з побитого чорними плямами жовтого обличчя мерця. — Це святий Кутберт, — зі слізьми в голосі промовив Едред, — найсвятіший, найблагословенніший, наш найлюбіший Кутберт. Господи милосердний, — додав він, розхитуючись туди-сюди на колінах, — перед нами сам святий Кутберт.

До десяти років я ріс на історіях про Кутберта. Мені розказували про те, як він навчив хор тюленів співати псалми, як орли приносили йому їжу на крихітний острівець біля Беббанбурґа, де він якийсь час жив самітником. Він умів погамувати шторм молитвою і врятував безліч потопаючих моряків. На розмову до нього з неба спускалися янголи. Одного разу він врятував родину, наказавши полум’ю, що охопило їхній будинок, забиратися назад у пекло, і пожежа миттю згасла. Він заходив у зимове море по шию і стояв там цілу ніч, молячись, а коли повертався на світанні на берег, його ряса була суха. У посуху з потрісканого ґрунту він добував воду, а коли птахи крали зерня свіжозасіяного ячменю, наказував повернути його, і вони його слухалися. Ну, так мені розповідали. Кутберт був найвидатнішим святим Нортумбрії, благочестивим, що опікувався всіма нами й котрому ми мусили спрямовувати молитви, щоб він передав їх самому Господу. І ось я побачив його на власні очі в позолоченій скрині з в’яза: він лежав на спині, з широченними ніздрями, злегка розтуленим ротом, запалими щоками і п’ятьма жовто-чорними зубами, що нагадували скоріше ікла, бо ясна над ними геть зотліли. Одне з тих ікол було зламане, очі — міцно заплющені. У моєї мачухи був гребінець Кутберта, і вона частенько повторювала, що знаходила в ньому волосини святого, кольору щонайщирішого золота, проте мертвяк переді мною мав волосся чорне, як смола. Воно було довге, ріденьке й зачесане набік, відкриваючи високе чоло і чернечу тонзуру. Обережно надівши на місце митру, Едред нахилився й поцілував рубіновий перстень.

— Як бачите, — промовив він, захлинаючись від почуттів, — плоть святого неушкоджена. — Він затнувся й погладив кістляву руку трупа. — Це диво є певною ознакою його святості. — Він ще раз нахилився і цього разу поцілував святого в зморщені губи. — О найсвятіший Кутберте, — затягнув абат, — настанови нас, вкажи нам шлях істинний і даруй свою славу в ім’я того, хто загинув за нас і по чию праву руку ти сидиш нині в осяйній вічності. Амінь.

— Амінь, — вторували йому монахи.

Ті з них, що були ближче, повставали з долівки, аби краще роздивитися неушкоджену плоть святого. Більшість дивилася на пожовкле обличчя, не стримуючи сліз. Едред повернувся до мене:

— В цій церкві, юначе, духовний центр Нортумбрії, а в скринях зберігаються наші дива, скарби, слава і засоби, якими ми можемо розмовляти з Богом і просити в нього заступництва. Допоки ці священні реліквії в безпеці, нам ніщо не загрожує. Колись, — він виструнчився, й останнє слово пролунало особливо твердо, — колись усі вони перебували під охороною володарів Беббанбурґа, але ті зрадили нас! Прийшли погани і почали різати ченців, але беббанбурзькі мужі не вийшли дати їм відсіч, а поховалися за своїми мурами. Та наші праотці во Христі врятували ці реліквії, й з тих пір ми блукаємо дикими землями, оберігаючи їх. Одного дня ми зведемо великий храм, і ці мощі осяють своїм світлом землі святії, до яких я веду цих людей! — він провів рукою, показуючи всіх присутніх у церкві. — Господь прислав мені військо, яке здобуде звитягу. Тільки поведу його не я. Господь і святий Кутберт наслали мені сон, щоб об’явити короля, котрий приведе нас усіх на землю обітовану. Він явив мені короля Ґутреда!

Едред підняв Ґутредову руку, і прихожани вибухнули оплесками.

Сам Ґутред мав скоріше спантеличений, аніж величний вигляд. Я ж опустив погляд на труп святого.

У минулому Кутберт був абатом і єпископом острова Ліндісфарена, що лежить одразу на північ від Беббанбурґа. Майже два століття його тіло зберігалось у склепі на острові, доки загроза вікінгів не стала надто великою, — тоді ченці вирішили забрати покійника на велику землю. Відтоді мощі блукали всією Нортумбрією. Едред не злюбив мене, бо мій рід не захистив святих мощей, проте могуть Беббанбурґа полягала в його розміщенні на кручі понад морем, і тільки дурень покинув би його мури, щоб стати до бою з нападниками. Мав би я вибір між утриманням Беббанбурґа і збереженням якихось мощей, залюбки віддав би хоч і всіх святих покійників. Бо священні мертвяки дешеві, а така фортеця, як Беббанбурґ, — велика рідкість.

— Уздріть перед собою короля Галіверфолькланду! — проревів Едред, тримаючи Ґутреда за руку.

Короля чого? Спершу я подумав, що мені почулось, але ж ні. Галіверфолькланд, про який сказав абат, означає «земля, де живе народ святого». Так Едред назвав Ґутредове королівство. Авжеж, святим там був мертвий Кутберт, та хто б не правив тим краєм, він завжди буде вівцею серед вовків. Вовками були Іварр, К’яртан і мій дядько, адже вони володіли справжніми військами, що складалися з натренованих вояків, у той час як Едред уявляв королівство, що складалося б з порожніх мрій, тому я не мав сумніву: вівця, що явилася йому вві сні, неодмінно попадеться в зуби вовкам. Та попри все, в ту мить Кайр-Ліґуалід був найвдалішим сховком для мене у всій Нортумбрії: щоб дістатись до мене, моїм ворогам доведеться перейти через гори, та й, до всього, цей безум чимось мені подобався, бо в безумі є зміни, а в змінах — нагода, котра відкриває шлях до багатства.

— А зараз, — звернувся до мене Едред, відпустивши Ґутредову руку, — ти складеш присягу на вірність нашому королю та його королівству.

Ґутред тихцем підморгнув мені, і я слухняно став на коліна й потягся до його правиці, але Едред перепинив мене.

— Ти присягнеш святому, — прошипів він.

— Святому?

— Поклади руки на благословенні руки святого Кутберта, — наказав він мені, — й прокажи слова присяги.