Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 8)

 

Розділ другий

 

У морі буває так, що відведеш корабель далеко від берега, аж тут як зірветься вітрюган, прискориться течія, з несамовитою силою захлещуть хвилі об борт, і вже не вдіяти нічого, лише покладатися на волю богів. У такому разі треба опустити вітрило, щоб не порвалося, покинути весла, від яких більше немає користі, пустити судно на самоплин, молитися, виглядати в темне небо, слухати свист вітру, терпіти колючий дощ і сподіватися, що хвилі й буревій не викинуть тебе на скелі.

Саме так почувався я того дня в Нортумбрії. Утікши з Еофервіка, від Гротвердового безумства, я не досяг нічого, лише принизив Свена, котрий відтоді бажав тільки вбити мене — звісно, якщо вірив, що мене можна вбити. Тобто більше я не міг залишатися в серці Нортумбрії, адже там забагато моїх ворогів. Так само не міг я просуватися далі на північ, адже так потрапив би на територію Беббанбурґа — своєї землі, на якій мій дядько день і ніч молився про мою смерть, яка зробила б його законним володарем украденого в мене, і я не бажав сприяти здійсненню його мрії. Так вітри К’яртанової ненависті, Свенової мстивості й дядькової неприязні понесли мене на захід — у нетрі Кумбраленду.

Ми рухалися вздовж римського валу, котрий тягнувся через пагорби. Вал той — неймовірне творіння: він перетинає всю нашу землю від моря до моря. Збудовано його з каменю, й він здіймається на пагорбах і спадає в долини, не закінчуючись ніде, не слабнучи ні на мить. Дорогою ми зустріли пастуха, котрий ніколи не чув про римлян і стверджував, що вал побудували древні велетні й у кінці світу через нього повалять дикуни з далекої півночі, несучи смерть і жахіття.

Я згадав його пророцтво пізніше, коли побачив, як верхом валу пробігла вовчиця. Висолопивши язика, вона зиркнула на нас, а тоді зіскочила й подріботіла на південь. Нині камені, з яких збудовано той вал, покришилися, між ними поросли квіти, а верхівка вкрилася густим мохом, однак він досі вражає.

З каменю ми будуємо деякі церкви й монастирі, я бачив навіть кам’яні палаци, проте не можу навіть уявити собі, щоб сьогодні хтось був здатен побудувати такий вал. І він зовсім не простий. Уздовж нього тягнеться широкий рів, за ним — брукований шлях. Кожні кілька миль на дорозі стоїть сторожова застава, а двічі на день ми проминали кам’яниці, в яких колись мешкали римські вояки. Дахи тих казарм давно провалились, і нині в них живуть тільки лисиці й ворони, проте в одному такому форті ми зустріли голого старця з волоссям по пояс. Він був древній — стверджував, що йому сімдесят, — і мав довжелезну сиву бороду, таку саму кошлату, як і його біле волосся. Він був брудний, кістлявий — наче складався з самих кісток, шкіри й бруду, — проте Віллібальд і семеро церковників, яких я звільнив від Свена, стали перед дідом навколішки, запевняючи, що то славетний самітник.

— Колись він був єпископом, — збуджено розповів мені Віллібальд, отримавши благословення старого. — У нього були багатство, дружина, повно прислужників і слава, але він віддав усе і пішов молитися Господу вдалині від світу. Це святий чоловік.

— Або ж звичайний божевільний, — припустив я. — А що, як дружина його — отруйна курва, котра прогнала його з дому?

— Він дитя Боже, — несхвально заперечив Віллібальд, — а з часом його оголосять святим.

Гільда спішилась і поглянула на мене, ніби просячи дозволу підійти до старця — видно, хотіла отримати його благословення, тому й звернулася до мене. Та не мені було вирішувати, що їй робити; я просто знизав плечима, і вона схилила коліна перед обдертюхом.

Хтиво глипнувши на неї, старий почухав промежину і перехрестив їй груди, навмисне натискаючи на них пальцями, щоб намацати пипки. Побачивши це, я захотів тут же зробити з негідника мученика. Коли ж він поклав Гільді на голову свою брудну лапу й забелькотів молитву, вона розридалася від надміру почуттів і подивилася на дідугана з вдячністю. Той невдоволено скосився на мене і простягнув клешню, немов очікуючи грошей, та у відповідь я показав йому молот Тора, і він процідив крізь жовті зуби прокляття. На тому ми лишили його на самоті з вересовищем, небом і молитвами.

З Болті ми розійшлися. З північного боку валу він був у безпеці, адже там починались угіддя Беббанбурґа, які патрулювали вершники Ельфріка і дани, що жили на моїй землі. Тепер на захід уздовж валу я вів отця Віллібальда, Гільду, короля Ґутреда і сімох звільнених духівників. Я розрубав ланцюг Ґутредових кайданів, тож тепер король-невільник їхав на Віллібальдовій кобилі, а руки йому прикрашали два залізні кільця, з яких звисали обрубки іржавого ланцюга. Всю дорогу він без угаву торохтів до мене.

— Нам треба, — сказав він на другий день мандрівки, — зібрати в Кумбраленді військо, перетнути пагорби і захопити Еофервік.

— А далі? — сухо спитав я.

— Іти на північ! — захоплено продовжив він. — На північ! Спершу візьмемо Дангольм, потім — Беббанбурґ. Знаю, ти цього хочеш.

Я вже встиг розповісти Ґутреду, як мене звуть насправді і що я законний володар Беббанбурґа, а тепер мусив додати, що ту фортецю ще ніхто й ніколи не завойовував.

— Кажеш, вона неприступна? — буркнув Ґутред. — Як Дангольм? Нічого, ще побачимо. Але спершу слід розібратися з Іварром.

Говорив він так, ніби знищити наймогутнішого дана в Нортумбрії — раз плюнути.

— Спершу розберемося з Іварром, — повторив він, зненацька прояснівши. — Чи, може, хай він визнає мене королем над собою? Він має сина, а я — сестру, обоє вже, мабуть, шлюбного віку. Думаєш, вони допоможуть нам укласти союз?

— Це якщо твоя сестра досі незаміжня, — урвав я його.

— Навіть не уявляю, хто її захоче, — відказав він. — Вона бридка на пику, як коняка.

— Коняка не коняка, — промовив я, — а вона Гардекнутова донька, тому шлюб із нею — привілей.

— Може, так і було до смерті батька, але не зараз, — невпевнено протягнув Ґутред.

— Зараз король ти, — нагадав я йому.

Звісно, я не йняв великої віри в те, що він король, та він у це вірив, і я не хотів його засмучувати.

— Це правда! — погодився він. — То кажеш, попри гидку мармизу, Ґізела таки комусь треба?

— Невже вона дійсно схожа на коняку?

— В неї занадто довгасте лице, — відповів він, скривившись, — але вона не зовсім бридка. І їй якраз пора заміж: їй вже десь п’ятнадцять чи й всі шістнадцять! Думаю, слід видати її за Іваррового сина. Укладемо з ним союз, він допоможе нам розібратися з К’яртаном, а тоді позбавимося загрози з боку шотландців. Провчимо ту страт-клотську потолоч, як докучати нам.

— Так, це варто б зробити, — згодився я.

— Просто, розумієш, вони вбили мого батька, а мене продали в рабство! — докинув він.

Ґутредів батько Гардекнут був данським ярлом, котрий осів у Кайр-Ліґуаліді, головному місті Кумбраленду, де проголосив себе королем Нортумбрії. Це було дуже зарозуміло, однак на заході за горами кояться дивні речі, й будь-хто там може наректи себе хоч королем самого місяця, а поза межами Кумбраленду того й не помітять. Гардекнут не становив загрози нікому з могутніших володарів довкола Еофервіка — насправді, він не становив загрози взагалі нікому, позаяк Кумбраленд був понурою і дикою пусткою, що всякчас потерпала від набігів норманів з Ірландії і дикунів зі Страт-Клоти, чий ватажок, Йокейд, величав себе королем Шотландії, а цей титул оспорював з ним Аед, котрий нині боровся з Іварром.

Мій батько повторював, що ненависті до шотландців не може бути меж. Він мав усі підстави казати так, адже шотландці претендували на більшу частину земель Беббанбурґа і до приходу данів мій рід вів ненастанну боротьбу з північними племенами.

З дитинства мене вчили, що в Шотландії багато племен, проте біля самих кордонів Нортумбрії жили власне скти, котрими тепер правив Аед; але страт-клотські дикуни, що населяли західний берег, не сміли наближатися до Беббанбурґа. Натомість вони промишляли набігами на Кумбраленд, за що Гардекнут вирішив покарати їх і повів невелику армію на північні пагорби, де Йокейд Страт-Клотський влаштував засідку й розбив його сили. Ґутред пішов у похід з батьком, потрапив у полон і останні два роки провів у неволі.

— Чого вони тебе не вбили? — спитав я.

— Йокейд дійсно мав би мене вбити, — весело зізнався він, — але спершу не знав, хто я такий, а коли довідався — його жага до крові минула. Тому він просто буцнув мене кілька разів, а тоді сказав, що я буду його рабом. Любив подивитися, як я вичищаю його нужник. Я прислуговував по дому, а це страшне приниження.

— Бути на побігеньках?

— Виконувати бабську роботу, — пояснив Ґутред. — Зате так я більшу частину часу проводив серед дівок. А це мені подобалось.

— А як ти втік від Йокейда?

— Я не тікав. Мене купив Ґельґілль. І заплатив неабияк! — гордовито сказав юнак.

— І він збирався продати тебе К’яртанові?

— Ні! Хотів продати попам з Кайр-Ліґуаліда! — кивнув він на сімох священнослужителів, яких я врятував разом з ним. — Про ціну домовилися заздалегідь, але в останню мить Ґельґілль захотів більше. А тоді дорогою їхньому гурту трапився Свен, котрий, звісна річ, не дозволив провести продаж. Він захотів забрати мене в Дангольм, а Ґельґілль був готовий на все для Свена і його батька, тож на нас чекала погибель, аж тут об’явився ти.

У його словах був сенс. Побалакавши зі священниками й порозпитувавши Ґутреда ще трохи, я нарешті склав історію докупи. Работорговця Ґельґілля знали по обидва боки кордону. Він викупив Ґутреда в Йокейда за грубі гроші — але не тому що Ґутред був їх вартий, а тому що для покупки його найняли попи.