Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 7)

— На коліна! — наказав я йому.

— Еґілю! — знову погукав Свен.

Чорнобородий Еґіль, у якого замість відрубаного носа зяяли дві великі ніздрі, підняв списа.

— Нападеш, і він загине, — застеріг я Еґіля, штрикаючи Свена кінчиком свого меча.

Еґіль послухався й відступив. Я провів Подихом Змія Свену по обличчю, пускаючи кров.

— На коліна! — повторив я наказ.

Коли він виконав його, я забрав два його клинки і поклав на стіл до батькового шолома.

— Хочеш убити работорговця? — спитав я у Гільди, показуючи на зброю.

— Ні, — озвалась вона.

— А Ізольда б убила, — дорікнув їй я.

Ізольдою звали мою колишню коханку і подругу Гільди.

— Не убий, — промовила Гільда.

Це одна з християнських заповідей. Як на мене, безглуздіше за це — тільки намагатися наказати сонцю рухатися в інший бік.

— Болті! — погукав я вже данською. — Вбий работорговця.

Мені не хотілося, щоб за спиною мені стовбичив Ґельґілль. Та Болті не ворухнувся. Він був занадто наляканий, а от його дочки, на мій превеликий подив, підійшли і похапали Свенову зброю. Ґельґілль спробував був утекти, але на шляху йому трапився стіл. Одна з дівчат торохнула його мечем по голові, він повалився набік, і там вони й порішили його. Я стеріг Свена, тому самого дійства не бачив — тільки чув крики торговця невільниками і здивований зойк Гільди й спостерігав за приголомшеними обличчями вартових перед собою. Рубаючи, дівчата натужно відсапували. Ґельґілль конав довгенько, але жоден зі Свенових вояків не спробував порятувати його чи свого володаря. Всі вони мали зброю напоготові, та була б бодай в одного з них клепка у голові, вони б давно збагнули, що вбити Свена я нізащо не наважуся, адже його життя — запорука мого. Забери я його душу, вартові тут же накинуться на мене юрбою; але вони боялися того, що зробить із ними К’яртан, дізнавшись, що його син загинув, тому не робили нічого, хоч я притиснув вістря меча міцніше до горла Свена, аж він перелякано крекнув.

Позаду мене нарешті сконав Ґельґілль. Кинувши в той бік швидкий погляд, я побачив, що доньки Болті стоять з ніг до голови заляпані кров’ю і щасливі.

— Це доньки Гель, — оголосив я присутнім, радіючи, що додумався до цього, адже Гель — страшна, потворна богиня мертвих, покровителька тих, хто помер не в битві. — А я — Торкільд! Я наповнив Одінів палац мерцями!

Свен піді мною затрусився, його люди нашорошили вуха, і я, відчувши приплив натхнення, проказав якомога гучніше:

— Мене звуть Торкільд Прокажений, я давно загинув, але Одін послав мене з палацу мертвих по душі К’яртана та його сина!

Мені повірили: вояки похапалися за амулети, а один списник навіть упав навколішки.

Мені кортіло прикінчити Свена тут і зараз, і варто було б так зробити, але в такому разі клубок чарівних нісенітниць, який я так ретельно сплів, розвалився б від одного-однесенького удару.

В ту мить я прагнув не Свенової смерті, а нашої безпеки і був готовий проміняти перше на друге.

— Я відпущу цього хробака, — оголосив я, — щоб він поніс батькові вість про мене. Але спершу підете ви — всі! Коли покинете село, я відпущу його. Бранців зоставте тут.

Чоловіки мовчки подивились на мене, і я смикнув мечем так, що Свен знову зойкнув.

— Пішли! — крикнув я їм.

І вони пішли. Ще й, сповнені страху, зробили це швидко. Переляканий Болті вирячився на своїх любих донечок. Похваливши кожну, я наказав їм узяти грошей зі столу, після чого вони, стискаючи в руках срібло і зброю, повернулись до матері.

— Добрі в тебе дівчата, — сказав я Болті, але він не відповів і підтюпцем побіг за ними.

— Я б не змогла вбити його, — озвалася Гільда, немов соромлячись своєї гидливості.

— Не страшно, — відповів я.

Меча біля Свенового горла я тримав, доки не переконався, що всі його вояки відійшли далеко на схід. Полонені, переважно юнаки й дівчата, залишилися в селі, але жодне не насмілювалось підійти.

Мені закортіло розповісти Свенові правду, аби він знав, що його принизив давній ворог, проте байка про Торкільда Прокаженого була занадто добра, щоб отак її марнувати. Не менше хотів я спитати і про Раґнарову сестру Тиру, але боявся, що, коли вона й досі жива, мій інтерес спричинить її погибель, тому змовчав. Замість того схопив Свена за волосся, відтягнув голову і заглянув у вічі.

— Я прийшов у Мідґард, щоб убити тебе і твого батька, — сказав я йому. — Ще повернусь по тебе, Свене К’яртансон, і наступного разу точно вб’ю. Бо я Торкільд і мій час — ніч. Мене не можна вбити, бо я вже мертвий. Передавай мої вітання батькові й переказуй, що за ним прислали мечоносця з потойбіччя і незабаром на Скідбладнірі всі ми втрьох поплинемо в Ніфльгейм.

Ніфльгейм — страшна безодня для збезчещених душ, а Скідбладнір — корабель богів, який можна скласти як ряднину і сховати в торбу. Відпустивши Свена, я хвицнув його по спині, й той ляпнувся долілиць. Він міг би втекти, але не наважувався, бо був тепер побитим собацюрою. Мені хоч і кортіло прикінчити його, та я тямив, що розумніше відпустити: хай несе батькові мою вість. Безперечно, до К’яртана дійде новина, що в Еофервіку бачили Утреда Беббанбурзького, а з нею і звістка про примарного воїна, що прийшов по його душу; тож мені хотілося, аби сон йому потерзали кошмари.

Не ворухнувся Свен і коли я нахилився й відщібнув від його пояса важкий гаман, а тоді зняв сім браслетів. Гільда відрізала клапоть від Ґельґіллевого плаща і висипала в нього монети з тарелі. Віддавши їй батьків шолом, я сів у сідло, поплескав Вітнера по шиї, і жеребець струсонув головою, немовби розуміючи, що чудово проявив себе сьогодні.

Я вже збирався був поїхати, аж цей божевільний день зробився ще скаженішим. Деякі з бранців, зрозумівши нарешті, що вони вільні, рушили до мосту, інші ж були настільки знічені й спантеличені, що потяглися на схід за вояками. А тоді враз ні з того ні з сього звідкілясь залунали чернечі співи, і з приземкуватих халуп, де сиділи в полоні, потяглися монахи й священники. Їх було семеро, і того дня їм несказанно пощастило, бо, як пізніше довідався я, К’яртан Жорстокий дійсно плекав величезну неприязнь до християн і вбивав кожного ченця і священника, який попадався йому, тож ця сімка врятувалася. Серед них був один юнак у кайданах: високий, міцний, вродливий, одягнений у лахміття. Був він приблизно мого віку, мав золоті кучері — аж майже білі, — світлі вії, синющі очі й засмаглу чисту шкіру. Його обличчя було ніби виточене з каменю — настільки виразні вилиці, ніс і щелепа, — втім, жорсткість обличчя дещо згладжував зичливий вираз, який наштовхував на думку, що для нього життя сповнене див і веселощів. Побачивши Свена, що, скорчившись, лежав під моїм конем, він покинув попів і побіг до нас, по дорозі зупинившись забрати меча у вбитого мною чоловіка. Незграбно тримаючи клинка скованими руками, юнак підійшов до Свена і приставив лезо йому до шиї.

— Ні, — сказав йому я.

— Ні? — перепитав молодик, усміхнувшись до мене, через що я одразу відчув до нього симпатію — настільки відкритим і простодушним було його лице.

— Я пообіцяв зберегти йому життя, — пояснив я.

Хлопець замислився над моїми словами.

— Ти — нехай. А я нічого йому не обіцяв, — промовив він данською.

— Проте якщо відбереш у нього життя, я буду змушений забрати твоє, — відповів я.

Він обміркував мої слова з подивом в очах.

— Чого? — спитав парубок, але без усякої тривоги, а так, ніби щиро хотів знати причину.

— Бо такий закон, — пояснив я.

— Але для Свена К’яртансона закони не писані, — зауважив він.

— Це мій власний закон. Я хочу, щоб він передав своєму батькові звістку.

— Яку?

— Що по нього прийшов воїн із потойбіччя.

Схиливши голову, хлопчина як слід обмислив мої слова, і, вочевидь, йому вони сподобалися, бо меча він узяв під пахву й натомість розв’язав мотузок, що підперізував штани.

— Передай йому вість і від мене, — звернувся він до Свена. — Ось вона. — Він почав мочитися на нього. — Тепер ти похрещений в ім’я Тора, Одіна і Локі.

Семеро церковників — троє ченців і четверо попів — обурено спостерігали за обрядом хрещення, але ніхто нічого не казав і не намагався зупинити блюзнірство. Хлопець мочився довгенько, направляючи струмінь так, щоб повністю намочити Свенові волосся. Скінчивши, він зав’язав мотузок і сліпуче всміхнувся.

— То ти воїн з того світу?

— Так, — відказав я.

— Ану не скавчи, — кинув він Свенові і знову всміхнувся до мене: — То може, зробиш мені честь і станеш на службу до мене?

— До тебе на службу? — настала моя черга дивуватися.

— Я Ґутред, — відповів він, мовби це щось пояснювало.

— Я чув про Ґутрума, — мовив я, — знайомий з Ґутвером і двома Ґутлаками, але ніякого Ґутреда не знаю.

— Я Ґутред, син Гардекнута, — додав юнак.

Це однаково ні про що мені не сказало.

— І чого б то я мав служити тобі, Ґутреде, сину Гардекнута? — спитав я.

— Бо досі я був невільником, а тепер, коли з’явився ти, став королем!

Він говорив захоплено, аж затинався з гордощів. Я усміхнувся під шарфом.

— Ти король, — промовив я, — але яких земель?

— Нортумбрії, звісна річ, — бадьоро кинув він.

Так воїн із потойбіччя зустрів короля-невільника, а Свен Одноокий поплентався до свого батька. Шаленство в Нортумбрії набирало обертів.