Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 6)

— У нас нові гості, — оголосив він про наше прибуття, затим, показавши на лаву з дальнього кінця столу, додав: — Сідайте, обговоримо справи.

— Сядь із ним, — шепнув я Болті.

Перелякано глипнувши на мене, Болті зліз із коня й посунув до столу. Другий чоловік був смаглявий, чорноволосий і значно старший за Свена. Був у чорній одежі, яка робила його схожим на священника — з тією лиш відмінністю, що на шиї висів срібний молот Тора, а не хрест. На столі перед ним стояла дерев’яна таця, хитромудро поділена на різні відсіки, в яких на сонці виблискували срібні монети. Сівши біля нього, Свен плеснув елю в кубок і штовхнув його до Болті, котрий знову зиркнув на мене, а тоді сів як велено.

— Хто ти? — спитав у нього Свен.

— Болті Еріксон.

Болті довелося повторити це, бо першого разу він назвався занадто тихо.

— Болті Еріксон, — повторив Свен. — А я — Свен К’яртансон, і цією землею володіє мій батько. Чув про К’яртана?

— Так, пане.

Свен усміхнувся:

— Болті, мені здається, ти хотів пройти, не сплативши данини! Невже ти планував не платити нам?

— Ні, пане.

— Звідки ти йдеш?

— З Еофервіка.

— А! Еофервікський купець, ге? Уже третій за сьогодні! А що везеш на конях?

— Нічого, пане.

Свен трохи нахилився вперед, залибився і гучно перднув.

— Вибач, Болті, тут грім гримів, і я тебе не чув. Кажеш, у тебе нічого нема? Але я бачу чотирьох жінок, троє з яких молоденькі, — він усміхнувся. — Твої?

— Мої дружина і доньки, пане, — відповів Болті.

— Дружини, доньки — ми їх дуже любимо, — промовив Свен, а тоді зиркнув на мене, і хоч я знав, що мого обличчя не видно за шарфом, а очі затіняє шолом, від його погляду по шкірі мені подерло морозом. — А це хто такий? — спитав Свен.

Либонь, я його зацікавив, бо виглядав як король. Мої кольчуга і зброя були щонайкращі, а браслети виказували шанованого воїна. Болті перелякано озирнувся на мене, але нічого не відповів.

— Я спитав, — уже голосніше повторив Свен, — хто це такий?

— Його звуть, — пропищав Болті, — Торкільд Прокажений.

Свен мимовільно потягся до амулета на шиї, за що я не можу його винуватити. Люди бояться сірої, мертвотної шкіри прокажених. Хорих зазвичай висилають у глушину — жити як прийдеться і померти як належить.

— Нащо тобі прокажений? — спитав Свен у Болті.

З відповіддю купець не знайшовся.

— Я прямую на північ, — озвався я, і мій притлумлений голос аж загримів у шоломі.

— Для чого тобі на північ? — звернувся до мене Свен.

— Бо мені обридло на півдні, — відказав я.

Почувши ворожість у моєму тоні, він списав її на безвихідь. Либонь, здогадався, що Болті найняв мене для супроводу, але не вбачав у мені загрози, адже за кілька кроків від нього стояло п’ятеро його людей з мечами і списами, а в селі позаду — ще щонайменше чотири десятки.

— Я чув, в Еофервіку неспокій, — відпивши елю, звернувся Свен до Болті.

Торговець кивнув. Я бачив, як під столом він конвульсивно стискав і розтискав руку.

— Там убивають данів, — відповів він.

Свен похитав головою, неначе новина його справді засмутила:

— Іварру це не сподобається.

— А де Іварр? — спитав Болті.

— Коли я чув про нього востаннє, був у долині Твіду, — відказав Свен, — а Аед Шотландський витанцьовував перед ним. — Складалося враження, ніби йому подобається такий невимушений обмін останніми вістями, наче дотримання умовностей виправдовує його побори і розбійництво. — То що, Болті, — промовив він урешті, тоді замовк, ще раз перднув і продовжив: — чим торгуєш?

— Шкірою, тканинами, посудом, — почав був перелічувати Болті, але тут же стишив голос, второпавши, що бовкнув зайвого.

— А я — невільниками, — відповів Свен. — А це Ґельґілль, — показав він на чоловіка позаду себе. — Він купує в нас рабів, а в тебе троє молодих жінок. Для нього і для мене це дуже вигідна покупка. То скільки ти мені заплатиш за них? Якщо даси вдосталь, ми їх не чіпатимемо.

Він усміхнувся, мовби показуючи свою неабияку розважливість.

Заціплений, Болті вийняв з-за пазухи калитку й відрахував на стіл трохи срібняків. Проводячи поглядом кожну монету, Свен усміхнувся, коли Болті перестав викладати гроші, і купець продовжив діставати срібло, доки на стільниці не виросло тридцять вісім шилінгів.

— Більше в мене немає, пане, — покірно додав він.

— Немає більше? Сумніваюся, Болті Еріксон, — озвався Свен. — Якщо це правда, я залишу тобі на пам’ять вухо однієї з твоїх доньок. Що скажеш, Ґельґіллю?

Дивне якесь ім’я — Ґельґілль. Я припустив, що він звідкись із-за моря, бо ж найбагатші невільничі ринки — в Дюфліні й далекій Франкії. У відповідь той пробубнів щось нерозбірливо, і Свен кивнув.

— Приведіть дівок, — наказав він своїм вартовим.

Стрепенувшись, Болті кинув на мене прохальний погляд, закликаючи втрутитися, та я не зрушив з місця, поки двоє стражників прямували до нашої групи.

Під бадьоре Свенове просторікування про надії, які він покладає на здобич, вартові наказали Гільді й дочкам Болті злазити з коней. Вояки, найняті Болті, не втручалися. Жінка Болті залементувала, а тоді вдарилася в істерику, коли її доньок разом з Гільдою потягли до столу, де Свен привітав їх з удаваною поштивістю, а Ґельґілль заходився оглядати. Він мацав їх, жмакав, наче обирав коняку. Гільда аж здригнулася, коли здоровань задер її сукню, щоб помацати груди. Втім, молодші дівчата зацікавили його куди більше.

— Сотня шилінгів за кожну, — озвався він після огляду, — а за ту, — кивнув на Гільду, — п’ятдесят.

Розмовляв він дивною говіркою.

— Зате вона гарненька, — втрутився Свен. — Бо ті двійко — як поросята.

— Вони близнючки, а за близнючок добре платять, — заперечив Ґельґілль. — А висока — стара: вже десь дев’ятнадцять, а то й усі двадцять.

— Дорогоцінна річ — цнота, — звернувся Свен до Болті. — Чи ти не згоден?

Болті всього аж колотило.

— Я заплачу вам по сотні шилінгів за доньок, — розпачливо протягнув він.

— Е ні, — відповів Свен. — Це Ґельґіллева ціна. А мені ж теж треба заробляти. Тому, Болті, лишай собі всіх трьох, але заплати шість сотень шилінгів.

Це була захмарна ціна, як він і замислив, але Болті не розгубився.

— Пане, але мої тільки двоє, — проскиглив він. — Третя його, — показав на мене.

— Твоя? — крутнувся до мене Свен. — То в тебе є жінка, прокажений? Ще не все відвалилося? — Жарт здався смішним йому і двом вартовим, що привели дівчат. — Ну як, прокажений, — провадив він, — скільки даєш за свою жінку?

— Ніскільки, — відповів я.

Він почухав дупу. Його вартові продовжували либитися. Вони звикли зустрічатися з гординею і ламати її, тому їм було весело спостерігати, як ватажок облуплює подорожніх. Свен плеснув собі ще елю.

— Непогані браслети, прокажений, — сказав він. — Та й шолом тобі навряд чи згодиться після смерті, тому в обмін на жінку я заберу твої браслети й шолом. І йди собі далі, куди йшов.

Я не ворухнувся, не відповів, тільки тихенько стиснув ногами боки Вітнера і відчув дрож тіла бойового коня, котрий тільки й чекав, коли його пустять. Напевне, Свен відчув його напругу. Глянувши на мій шолом з чорними очницями й вовчою головою на вершечку, він стривожився, бо мав необачність підняти ставку і вже не мав права відступатися, щоб не згубити гідності. Тепер він мусив зіграти, аби отримати щось.

— Язика проковтнув? — гаркнув він мені й підкликав двох вояків, що привели жінок: — Еґілю, Атсуре! Заберіть у прокаженого шолом!

Свен вважав себе в безпеці. В селі стояла щонайменше одна корабельна команда, а я був сам, через що він подумав, що мені настане кінець ще до того, як надійдуть його вартові. Один з них ніс спис, інший тільки діставав меч, та не встиг вийняти його й наполовину, як я вихопив Подих Змія і пустив Вітнера вчвал. Він давно чекав своєї нагоди, тому понісся вперед зі швидкістю славетного Одінового Слейпніра — восьминогого коня. Першим я поклав чоловіка праворуч, котрий ще виймав меча. Торовою блискавицею обрушилось на нього лезо Подиху Змія, розрізавши шолом, як пергамент. Тим часом Вітнер уже слухняно повертав ліворуч, на Свена, а я перемкнувся на списника. Варто було б цілити коневі в шию або груди, але чоловік натомість спробував прохромити ребра мені. Вітнер смикнувся праворуч і здоровенними зубами кусонув його за щоку так, що нападник аж відступив, зашпортався і звалився на траву. Я повернув коня ліворуч, а сам, звільнивши праву ногу зі стремена, скочив на Свена й повалив його на землю. Намагаючись піднятися, він перечепився об лавку, а я прибив його до землі, вигнавши всі гази з його шлунка, зірвався на ноги сам і приставив меча до горла.

— Еґілю! — погукав Свен до списника, якого відігнав Вітнер, але вартовий не насмілювався вдіяти нічого, поки до горлянки його володаря приставлене лезо.

Болті скавулів. Він обмочився: я відчував сморід і чув дзюрчання сечі. Ґельґілль спокійно стояв, оглядаючи мене безвиразним поглядом. Гільда усміхалася. Я був один проти пів дюжини Свенових вояків, але ніхто не наважувався рипнутися, бо скривавлене вістря мого меча перебувало біля горлянки Свена. Вітнер стояв коло мене, вишкіривши зуби і тупцяючи копитом біля самої Свенової голови. Єдиним оком дан кинув на мене сповнений ненависті й страху погляд, і я несподівано відійшов.