Бернард Корнуэлл – Володарі півночі (страница 5)

— К’яртан часто так робить? — спитав я.

— Бере що схоче, — сердито буркнув Болті, — і страх як полюбляє молодих дівчат. Але мені здається, тебе він хоче більше.

— Звідки ти це взяв? — байдуже перепитав я.

— Чув, що кажуть люди, — відповів він. — Його син втратив око через тебе.

— Його син втратив око через те, що роздягав Раґнарову дочку, — пояснив я.

— Але він звинувачує тебе.

— Це правда, — погодився я.

Тоді ми були ще дітьми, проте дитячі рани з часом тільки наривають більше, тому я не мав сумніву, що Свен Одноокий залюбки забрав би обидва моїх ока за одне своє.

Отож, просуваючись до Дангольма, ми звернули на захід, поміж пагорбів, щоб не зустрітися з К’яртановими людьми. Стояло літо, але холодний вітер нагнав дощових хмар, з яких посипалася дрібна мряка, тому я радів, що під кольчугою на мені ще шкірянка. Гільда змастила мої браслети лоєм зі свіжознятих шкур, і жир уберігав метал від іржі. Змастила вона також і мої шолом та клинки.

Ми піднялися на второвану стежину. За кілька миль позаду їхала ще одна група, а у вогкій землі під нами я помітив свіжі сліди копит — свідчення того, що незадовго тут проїздив хтось іще. Те, що доріжку використовують так часто, змусило мене замислитись. К’яртан Жорстокий і Свен Одноокий жили з данини, якою обкладали всіх, хто проїжджає їхніми володіннями; коли ж мандрівник не платив, його грабували, поневолювали або просто вбивали. Напевне, К’яртан із сином знали, що люд об’їздить їхні застави гірським манівцем, тому я мусив пильнувати. А от Болті нічого не боявся, бо цілком довірився мені, й усю дорогу розповідав байки, як К’яртан і Свен збагатилися з торгівлі невільниками.

— Вони беруть усіх — данів та саксів — і продають за море, — сказав він. — Якщо дуже постаратися, раба можна викупити, але ціна буде височенна. — Зиркнувши на отця Віллібальда, додав: — А священників він убиває всіх без розбору.

— Та невже?

— Він не терпить християнських попів і вважає їх чаклунами, тому закопує по пояс у землю й згодовує псам.

— Що він каже? — спитав Віллібальд, відводячи кобилу вбік, щоб Вітнер не покусав її.

— Каже, отче, що К’яртан уб’є вас, коли схопить.

— Уб’є?

— Згодує псам.

— Господи милосердний! — зітхнув святий отець.

Далеко від дому, серед незнайомого північного пейзажу, він був розгублений і геть смутний. А от Гільда мала бадьоріший вигляд. У дев’ятнадцять в неї ще вистачало терпіння зносити життєві негаразди. Походила вона із заможного вессекського роду, який був хоч і не шляхетним, зате мав удосталь володінь, щоб непогано жити. Гільда була найменшою з восьми дітей, і батько пообіцяв віддати її на службу церкві: мати мало не померла, народжуючи її, тому те, що його жінка вижила, чоловік вважав за милість Господню. Так в одинадцять років Гільду, яку відтоді звали сестрою Гільдеґіт, відправили в сіппангамський монастир, де вона, закрита від світу, проводила час серед молитов і пряжі, пряжі й молитов, допоки не прийшли дани й не зробили з неї шльондру.

Вона й досі часом плакала вві сні, і я знав, що то їй сняться приниження, яких вона зазнала; однак вдалині від Вессексу й постійних докорів, що вона не повернулася на службу Божу, їй покращало. Отець Віллібальд якось спробував був насварити її за те, що вона покинула благочестиве життя, та я застеріг його: коли ще раз почую подібне — він заробить ще одного пупа в пузі, й відтоді піп притих. Гільда з дитячим подивом вбирала все, що бачила навколо. Її бліде обличчя взялося позолотою, що вигідно пасувало до кольору волосся. Вона була розумна жінка, не найрозумніша з усіх, кого я знав, але дуже кмітлива. За своє довге життя я встиг збагнути, що з жінками буває трудно, але є й такі, з якими легко. Так от, легко, як з Гільдою, мені мало з ким було — не в останню чергу тому, що ми з нею дружили. Кохалися також, але без любові, за що її всякчас терзала провина. Вона тримала все в собі й звірялася тільки молитвам. Вдень вона знову сміялась і раділа простим речам, та часом на неї находили темні думи і вона ридала. Дивлячись, як чіпляються за хрест її довгі пальці, я усвідомлював, як боляче Господь терзає їй душу своїми пазурами.

Ось так їдучи серед пагорбів, я зовсім утратив пильність, тому першою вершників помітила Гільда. Їх було дев’ятнадцятеро: більшість у шкіряних латах, троє в кольчугах.

Побачивши, як вони стягують коло, я зрозумів, що нас заганяють у пастку. Стежина тяглася впоперек схилу, що правіше круто сходив до бистрого струмка. Ми могли би втекти в долину, але переслідувачі, котрі вже виїхали на доріжку за нами, будуть швидші. Наближатися вони не спішили: бачили, що ми озброєні, тому битися не хотіли і тільки пильнували, щоб ми продовжували прямувати на північ, до того, що нам заготувала доля.

— Ти не можеш дати їм відсіч? — спитав мене Болті.

— Втринадцятьох проти дев’ятнадцяти? — пхикнув я. — Можу, якщо ті тринадцятеро битимуться, — показав я на чоловіків, яким Болті заплатив за супровід. — Але вони не будуть. Вони годяться для відлякування розбійників, — провадив я, — але розуму не битися з К’яртановими вояками їм не позичати. Якщо накажу їм нападати, вони, скоріш за все, перекинуться на бік противника і з ним розділять твоїх дочок.

— Але… — почав був він, але тут же замовк, побачивши, що чекає на нас попереду.

На місці, де потічок спадав у глибшу долину, розкинувся невільничий ринок. У більшій долині стояло чимале село, збудоване там, де міст — насправді просто довжелезний валун — перетинав струмок, який я сприйняв за Війр. Посеред селища стояв натовп, і я побачив, що до нього приставлено сторожу. Вершники, котрі їхали за нами, скоротили відстань, проте зупинилися, коли це зробили ми. Я окинув поглядом схил пагорба. Село було занадто далеко, тому я не бачив, чи є там К’яртан зі Свеном, однак припустив, що люди в долині прийшли з Дангольма і що їх привів один з двох дангольмських ватажків. Болті стривожено закректав, але я не звернув на нього уваги.

З півдня в село вели ще дві стежки, тож я здогадався, що вершники контролюють там усі дороги і цілий день перехоплювали мандрівників. Вони заганяли їх у село, а тих, хто не міг сплатити данини, брали в полон.

— Що робитимеш? — перелякано спитався Болті.

— Рятуватиму твою душу, — відказав я, повернувся до однієї з його доньок і попросив чорний полотняний шарф, який вона носила замість пояса.

Вона розв’язала його й віддала мені тремтячою рукою. Я обгорнув його навколо голови, закривши рот, ніс і чоло, а тоді попрохав Гільду защібнути його шпилькою.

— Що ти робиш? — мало не верескнув Болті.

Відповідати йому я не став, натомість натягнув шолом поверх шарфа. Бокові пластини стали так, що за металом і чорною матерією мого обличчя не було видно зовсім — тільки очі виглядали.

Наполовину витягнувши Подих Змія, аби перевірити, чи легко виходить він із піхов, я вивів Вітнера на кілька кроків уперед.

— Тепер я — Торкільд Прокажений, — звернувся я до Болті. Крізь шарф мій голос звучав глибоко й приглушено.

— Ти — хто? — перепитав він, роззявивши рота.

— Мене звуть Торкільд Прокажений, — відповів я. — І ми з тобою поїдемо до них домовлятися.

— Зі мною поїдемо? — кволо промимрив він.

Я спрямував усю нашу ватагу вперед. Група, яка збочила й переслідувала нас, повернулася на південь — либонь, ловити інших подорожніх, котрі намагались обійти К’яртанові застави.

— Я заплатив тобі за охорону! — розпачливо дорікнув мені Болті.

— От я й охороняю, — відказав я.

Його жінка-саксонка завила, як на похороні, тому довелося прицитькати її. За кількасот кроків від села я зупинився і наказав усім, крім Болті, зачекати.

— Далі поїдемо вдвох, — сказав я йому.

— Думаю, буде краще, якщо ти говоритимеш з ними один, — сказав він і тут же вискнув.

А вискнув він, бо я ляснув його коня по огузку так, що той з несподіванки аж скочив.

— Запам’ятай, — продовжив я, порівнявшись із ним, — мене звуть Торкільд Прокажений. Якщо ти викажеш моє справжнє ім’я, я вб’ю тебе, твою дружину й синів, а дочок продам у шльондри. То хто я такий?

— Торкільд, — промимрив він.

— Торкільд Прокажений, — поправив я.

Ми були вже в селі. Воно було мале і складалося з приземкуватих кам’яних халуп, критих дерном. По центру його під вартою стояло три-чотири десятки людей; збоку, ближче до мосту, на траві були розставлені стіл і лави. За столом сиділо двоє чоловіків, перед ними — глек елю. Більше я не бачив нічого, однак направду увагу мою привернула лише одна річ.

Батьків шолом.

Він лежав на столі. Мав закрите забороло, котре, як і вінець, було вкрите сріблом. У металі вирізана вишкірена паща. В дитинстві я часто його розглядав і навіть грався ним, хоча якби батько побачив — дав би добрячого запотиличника. Той шолом був на його голові в день, коли він загинув під Еофервіком. Раґнар Старший викупив шолом у чоловіка, котрий убив мого батька, а тепер обладунок належав одному з убивць Раґнара.

Це був Свен Одноокий. Він встав, коли ми з Болті наблизились, і мене захлеснули спогади. Я знав Свена ще з дитинства, і хоч тепер він був уже дорослий, я миттю впізнав плескате, широке обличчя з одним кровожерним оком. Замість другого зяяла зморщена діра. Він був високий, плечистий, довгокосий і широкобородий — дженджуристий молодик у дорогущій кольчузі й з двома клинками при поясі: довгим і коротким.